Віра була найнепомітнішою жінкою в селищі, незважаючи на те, що працювала в бібліотеці. Начебто і з людьми спілкувалася, а все залицяльників не було. Наближалося тридцятиріччя, сумувала жінка, інший раз і плакала в подушку від самотності.
Ще ім’я таке – Віра. Не сучасне. А мама їй усе говорила:
– Ім’я нормальне в тебе, святе. Що може бути краще за віру нашу? І ти вір, і все налагодиться в тебе в особистому житті.
Але справа була не тільки в імені. Віра була маленькою, худорлявою дівчиною непримітної зовнішності. Ні копиці волосся, ні яскравих виразних очей або пишної фігури… Тому не задивлялися на неї сільські хлопці. “Вхопитися нема за що, – жартували хлопці. – Як є сіра мишка”.
Прізвисько пристало до Віри назавжди. Але вона не ображалася. Раз мишка, значить – мишка… Так воно і є. Але жінка була доброю, працьовитою, посидючою. І коли одного разу вона виставила свої мереживні роботи в сільському ДК, народ ахнув. Такої краси не бачили з часів прабабусь.
– Це і є візерунки прабабусь. Саме наших, місцевих. Зі старих зразків, що зотліли в скринях, я візерунки переймала. Хочеться зберегти. Щоб традиція не пропадала. Над красою час не владний…
– Ай да Вірочка, – ласкаво називали тепер її селяни. – Ай да розумниця. Дай Бог тобі здоров’я і нареченого хорошого.
А Віра хмурилася, червоніла – соромилася своєї самотності. Єдина подруга її – Ірина, працювала в ДК. Жвава цікава жінка давно була заміжня, мала доньку й сина. Вона обожнювала подругу, але як не намагалася її познайомити з кимось із серйозною метою, усі її спроби ні до чого не приводили.
Начитана Віра не хотіла пов’язувати своє життя аби з ким. А нахаб і ледарів, які зустрічаються в кожному селі, уникала.
– Ну, Віро, на тебе наречених не напасешся, – сумувала Іра. – І в нас чоловіки не Альони Делони, а от тримаємо в руках – і не вживають, працюють. Діточок ростимо.
– Та годі тобі, Іриш, – ніяковіла Віра. – Мабуть мені твої кандидатури не до серця. Вже вибач…
– Ну, як знаєш. А я б на твоєму місці хоча б дитинку на світ привела. Не залишатися ж самій зовсім. І без чоловіка, і без дитини.
Віра червоніла, але не ображалася.
Усе змінив один випадок.
Одного разу послали Віру на курси бібліотекарів у Харків. На цілий тиждень. Звідти Віра повернулася якоюсь іншою. Натхненною, майже щасливою і мовчазною. Ніби про себе весь час про щось думала або згадувала.
Мати помітила зміну в доньці, але нічого їй не сказала. А Віра мовчала. Нікому – нічого. Потайлива була мишка…
Але потім почали приходити Вірі листи. Зачастила до Віри листоноша.
– Вірочка! – гучно, майже на все село кричала жінка. І усміхалася. – Тобі лист!
Віра, рум’яна і схвильована, відчиняла вікно одразу ж, ніби чекала візиту листоноші. Вона брала лист і, притиснувши його до грудей, немов талісман, кивала листоноші, примовляючи:
– Не кричіть Ви, тітко Маріє… Тихіше, будь ласка. Нічого особливого – лист.
Але по очах жінки, яка покращала, видно було, що листи були особливі. Стало бути – любовні…
Мати Віри стала веселішою, виходила на вулицю з гордо піднятою головою, в ошатній яскравій хустці. Вона першою віталася із сусідками, ніби знала щось, що іншим поки що знати не належить.
А Вірочка, сховавшись у дальній куточок кімнати, розкривала лист не відразу. Вона клала його на тумбочку біля ліжка і спочатку жадібно дивилася на простенький сірий конвертик, пестячи його вологим поглядом.
Потім вона гладила лист, уявляючи, як той, хто його написав, акуратно заклеює конверт, пригладжуючи мокрі від слини смуги теплою долонею…
Дух захоплювало у Віри від щастя. Вона брала конверт, зрізала ножицями краєчок боковини і, сідаючи на диван, починала читати.
Прочитавши довге послання, вона знову його перечитувала вже більш спокійно, зважуючи кожну фразу, кожне слово…
Попереду була величезна радість – писати відповідь. Кожен лист її був майже художнім оповіданням, вилитим на сторінки аркуша зі шкільного зошита.
Так, у неї з’явився Він. На курсах вона сиділа поруч із чоловіком років сорока, суворим, у товстих окулярах, із професорським інтелігентним виглядом. Як потім з’ясувалося, Сергію не було й тридцяти шести, бо окуляри надавали йому віку.
Сергій був начитаний, працював бібліотекарем у другому поколінні: пішов по стопах матері. Слово за слово, Віра і Сергій розговорилися в перерві між лекціями. Потім були вечірні прогулянки у сквері, походи різними бібліотеками Харкова в рамках навчання на курсах. Навіть у театр встигли сходити.
До кінця тижня Віра відчула в Сергієві рідну за духом людину. Вони обмінялися адресами, ніжно потиснувши один одному руки…
Їхнє листування тривало вже кілька місяців. Листи з обох сторін були схожі на роман. Вони раділи разом новим прочитаним книжкам, обмінювалися новинами по роботі, писали і про повсякденні справи.
Одного разу до Віри на роботу завітала Іра.
– Ну, що подруга? Усе село пліткує про твій роман.
– Про роман? – здивувалася Віра.
– Ну, про листи.
– Це ж колега по роботі. Який роман? – намагалася відговоритися Віра. Але Іра була налаштована рішуче.
– Так просто не листуються колеги. Щоб по два листи на тиждень кілька місяців. Приховувати марно. Ну, чого ти боїшся? Розкажи!
Тут несподівано для себе Віра розплакалася.
– Так, боюся, що не складеться раптом, а потім мене зовсім засміють у селі. І так он, мишкою прозвали…
– Та плювати як прозвали, – насупилася Іра. – По-доброму вони, розумієш? По-доброму. Через характер твій тихий. А ти будь сміливішою. І я тебе в образу нікому не дам. Запам’ятай. Ні своїм, ні заїжджим. Ну, розкажи, хто?
– Потім як-небудь, – попросила Віра. – Гаразд? Наврочити боюся…
– Це правильно, – протягнула Іра. – Стало бути, у тебе все серйозно, якщо нічого не говориш. Ех, мишка ти моя. Як є – мишка.
Іра обійняла Віру, обидві зітхнули.
А через два тижні в селище приїхав Сергій. З букетом червоних троянд він ішов вулицею, вдивляючись у номери будинків, чим викликав фурор. Бабусі визирали з вікон і, не чекаючи запитання, показували йому дорогу до будинку Віри, витираючи кінчиком хустинки сльозу і похитуючи на знак схвалення головою…
Віра стояла на ґанку, закутана в мереживну хустку своєї роботи. Мати її дивилася у віконце через фіранки, одночасно хрестячись на ікону.
Перші сніжинки падали на білосніжну хустку Віри, роблячи її сяюче обличчя ще світлішим. Жінка, подібна до казкової феї, зустрічала свого судженого. Сергій, злегка вклонившись, вручив їй букет троянд і обійняв. Вони обережно й ніжно поцілувалися…
Молодий чоловік без передмов і вступних промов, сидячи за чаєм у кухні, одразу освідчився Вірі. При матері, просто й тихо, тримаючи жінку за руку. Його рука трохи тремтіла. Віра злегка стиснула його долоню на знак згоди і ледве чутно прошепотіла: “Згодна, Сергію…”
Проводжали Вірочку з села через місяць усією вулицею. Їхали молоді з матір’ю Віри одразу до весілля в Харків. Повернувшись потім у село, жінка докладно розповідала сусідкам, як пройшло весілля, показуючи фотографії.
– Як же ти тепер без доньки-то своєї? – примовляли жінки.
– А нічого. Як усі. Листи мені Віра писатиме і дзвонитиме. У свята приїжджати будуть. Обіцяли. Ось же як склалося…Спеціально для сайту Stories
