У Степана Павловича був син від першого шлюбу на ім’я Вовка, з яким ніяк не виходило налагодити стосунки, а у Вітьки виходила двійка за чверть.
Нічого б не сталося, але Вітька сам був покинутим сином, і мати його, безбарвна бібліотекарка середнього віку, сильно нервувала, коли син приносив погані четвертні оцінки. Вітьку вона не лаяла, якби воно так було, він, може, і не переживав би.
Лаяла вона себе – плакала, заламувала руки, говорила, що це через те, що вона весь час на роботі (ввечері, після зміни в бібліотеці, вона йшла розносити газети) і через те, що не змогла втримати красеня чоловіка, який обрав іншу, веселішу й красивішу жінку.
Вітьці чути таке було ніяково, він би все віддав, аби не було цих її розмов. Тому він прийшов до Степана Павловича, сів навпроти і сказав:
– Мені потрібна трійка за чверть.
Степан Павлович усміхнувся.
– Е, молодий чоловіче! Пізно каятися, вирок оскарженню не підлягає. Я вже всі оцінки в журнал виставив.
Серце у Вітьки впало кудись у район шлунка, брови, піднялися будиночком.
– Та буде тобі, ти чого так засмутився? Сам же всю чверть прогулював.
Це була правда. Але хіба Вітька винен? Хто ставить праці п’ятим і шостим уроком у п’ятницю? Усі ці чудові п’ятничні години він проводив у гостях у однокласника Кирила. У того теж вийшла двійка, але його батьки філософськи ставилися до подібних негараздів життя.
– Мені дуже треба, Степане Павловичу, – хрипким голосом сказав Вітька. – Ну, будь ласка…
Степан Павлович зітхнув. Чесно кажучи, дітей він терпіти не міг, і чому стільки років працював у школі, було незрозуміло. Але цього капловухого хлопчиська йому стало шкода – він нагадував Степанові Павловичу його самого в дитинстві.
А ось Вовка зовсім не був схожий на нього, все більше на матір.
Перша дружина Марія не була красунею, але з нею було затишно і добре. Степан прожив би з нею все життя, але спочатку немовля, яке репетувало, а потім ще молода математичка на ім’я Анфіса…
З Анфісою він прожив сім років, а потім вона поголила своє чудове золотисте волосся і поїхала до Індії, заявивши, що вдячна йому за все, але більше не може бути його дружиною.
На фотографіях в соц мережах вона танцювала в кольоровому покривалі з високим, смаглявим чоловіком, а на іншій цей же чоловік обіймав її за осину талію.
Степан Павлович зрозумів, що Анфіса вже не повернеться, і відчув потребу в поновленні стосунків із сином, а, може, навіть із першою дружиною Марією.
Перші дві його спроби провалилися з тріском. Син мовчки витріщався в комп’ютер, Марія метушилася і говорила чужим голосом. Скейт, який Степан Павлович приніс синові в подарунок, так і лежав недоторканий під столом.
Життя, що здавалося йому таким простим і зрозумілим, різко змінило вектор. На Степана Павловича напала туга, на пару з котом вони харчувалися консервами і дивилися по телевізору передачі. Ідей, як із цього вибратися, не було жодних. І тут цей хлопчик.
– І де ти був усю чверть, можна поцікавитися? – зітхнув Степан Павлович.
Якби той збрехав, придумав дурну відмовку, Степан би його відправив геть. Але Вітька чесно сказав:
– Грав у майнкрафт із другом.
Слово “майнкрафт” здалося Степану Павловичу знайомим. А, точно – Марія скаржилася, що Вовка тільки те й робить, що грає в цю нову гру мережею, познайомився там з іншими такими ж повернутими з інших міст і прогулює школу.
– Ясно, – протягнув Степан Павлович.
З ним рідко траплялися осяяння. Але тут сталося.
– Добре граєш?
– У що?
– У майнкрафт ваш.
– Ну… Непогано.
– Подивимося. Отже, так…
І Степан Павлович виклав йому свій план: Вітька має навчити його грати, знайти там Вовку і добавити його в друзі.
– Син ваш, чи що? – здогадався Вітька.
– Син…
Раніше він про цю гру нічого не чув, а вона виявилася такою цікавою, що часом Степан Павлович забував про свою початкову мету. Вітька приходив до нього після уроків і показував, як грати. Схоплював Степан нальоту, потім Вітька показав йому, як грати на серверах, але знайти там Вовку виявилося не так просто. Довелося дзвонити Марії і зізнаватися в тому, що він планує налагодити стосунки з сином. Марія в його методах засумнівалася, але допомогти погодилася.
Вітька, який здавався йому трохи недалеким, своє завдання зрозумів добре. Розговорив Вовку, обіцяв познайомити з другом, посадив його за комп’ютер, хоча і з небажанням, не хотілося йому гру кидати. Ну а тут уже Степан не підвів – грав він ще погано, але намагався від Вовки не відставати.
Степану Павловичу це все здавалося таким неймовірним, що п’ятірка з праці за рік Вітьці була вже забезпечена. За два тижні Степан Павлович уже більш-менш спілкувався із сином у мережі, але без підказок Вітьки було ще складно.
І тут усе мало не завалилося. До Степана Павловича прийшла мати Вітьки, безбарвна худенька жінка із сумним обличчям.
– Вітя що, зовсім поганий? – запитала вона. – Якщо навіть з праці його після уроків залишають, то що казати про математику…
У голосі жінки звучав такий розпач, що Степанові Павловичу стало її шкода.
– Та що ви! Навпаки, він дуже здібний, що я вирішив підготувати його до міського конкурсу проектів.
Очі в жінки так і засяяли.
– Правда?
– Найчистіша!
Засмучувати цю нещасну зовсім не хотілося. І довелося Степану Павловичу й справді вписуватися в підготовку до конкурсу.
Вітька пручався.
– Ви ж обіцяли, що в майнкрафт гратимемо! Ми так не домовлялися!
– Будемо грати. Але ще проект. Та ми легко з ним упораємося, не переживай! Давай, наприклад, цей, бізіборд зробимо.
– Що?
– Та така штука для малюків, я в магазині бачив. Там усілякі ручки, замки, ланцюжки… Ну, діти ж люблять усе таке. Коштує купу грошей. А самим можна куди простіше і краще, я вже придумав.
Вітька знизав плечима, але сперечатися не став. Проект так проект.
Наступного дня він прийшов із пакетом домашнього печива.
– Це що? – здивувався Степан Павлович.
– Мама передала, – немов би вибачаючись, промовив хлопчик. – На знак подяки, що ви зі мною займаєтеся.
Степану Павловичу стало соромно, його й так завуч уже похвалила, сказала, що не очікувала від нього такої ініціативи.
– Ну… Спасибі їй, чи що, передай.
На Новий рік Степан Павлович купив Вовці футболку з кріпером, а колишній дружині парфуми від Шанель. Уся премія, отримана до Нового року, пішла на подарунки, але що поробиш. Вовка, здавалося, був радий, що вперше за багато років Новий рік вони провели втрьох, тим паче Степан міг підтримувати з ним розмову, знав зі спільних ігор, що синові цікаво.
Марія випила ігристого і дозволила Степану взяти її за руку.”Ех, – подумав він. – Треба було Вітьці хоч якийсь подарунок зробити. А то що ця п’ятірка! Як він спритно все обставив, у мене немов нове життя почалося!”.
Комп’ютера у Вітьки не було, так би можна було йому мишку подарувати або килимок. А так що, теж футболку з кріпером? Учневі таке не подаруєш. Степан Павлович довго думав і вирішив – куплю-но я йому годинник!
Сам Степан у дитинстві саме про годинник мріяв. Такий і знайшов. Потім згадав, як його мама то печиво їм на заняття передавала, то пиріжки. Купив ще коробку цукерок і чай у красивій новорічній банці.
Адресу запитав у вчительки англійської, класної керівниці Вітьки, сказав, що для проекту потрібно. Нерозумно себе трохи почував, але однаково хотів хоч якось віддячити Вітьці, прямо був упевнений, що тепер усе буде добре.
Вітька, як і очікувалося, зустрів його з незручністю, розгублено поглядаючи за плече. Тут і мати його з’явилася, у простому домашньому халатику.
– Ой, Степане Павловичу, вітаю!
– А я ось, зайшов вас привітати з Новим роком, – ляпнув він і тільки тоді зрозумів, що його візит можуть розцінити неправильно. – Хотів дізнатися, як підготовка до проекту йде, – суворо додав він.
Звичайно ж, ця Вітькіна матуся (Майя її звали), потягла його за стіл, почала пропонувати оселедець під шубою, і картоплю. Ледве Степан звідти пішов.
Після Нового року, і справді, все добре стало: Вовка погодився з ним у кіно сходити, про друзів та ігри свої розповідав. Марія запрошувала його на вечерю, була з ним привітною і м’якою, як і раніше. Але проект закидати не можна було – Вітька, як і раніше, приходив після уроків, спочатку грав у майнкрафт, потім вони працювали над проектом.
З пиріжками і печивом займатися куди веселіше було, та й Вітька виявився цікавим співрозмовником – мати його книжками з дитинства напихала.
У лютому Вітька захворів, і хоча Степан Павлович уже сам цілком справлявся з майнкрафтом, стало якось незвично. Особливо без печива і пиріжків.
Степан купив апельсинів і пішов відвідувати його. Виявилося, що Майя теж хворіє, довелося брати над ними шефство. Не встиг Вітька одужати, як Степан Павлович сам захворів, мабуть, підхопив інфекцію.
Тут уже Майя в боргу не залишилася – приносила йому бульйони в термосі і заварювала якийсь особливий чай. Марія приїжджати боялася, їй ніяк не можна було хворіти, на роботі звіти, але зате дзвонила майже щодня, і Вовка дзвонив.
Степану Павловичу стало навіть ніяково, немов він живе на дві сім’ї.
У березні, коли всі нарешті були здорові, вони поїхали на міський конкурс. Майя теж напросилася, дуже переживала за сина. Вона виявилася не такою вже й занудною – сміялася над його жартами, синові слушні речі підказувала з доповіддю.
На подив усіх Вітька посів друге місце. Вони так раділи, а Вітька більше за всіх, Степану Павловичу навіть здалося, що він побіг до нього, щоб обійняти, але в останню мить передумав і обійняв маму.
Майя запропонувала піти в піцерію, відсвяткувати, і Степан погодився. Там, сидячи в піцерії, їхні руки випадково стикнулися, і тут він відчув щось таке, чого раніше ніколи не відчував. Ні з Марією, ні з Анфісою. Це було зовсім інше, несхоже на все, що було з ним раніше.
І він був упевнений, що Майя відчуває те саме – бачив за рум’янцем на її щоках, але за тим, як він опускає очі, варто йому на неї подивитися.
Вдруге Марія йому такого не пробачить, це Степан точно знав. Тому після піцерії швидко попрощався і втік. Потрібно було терміново їхати до Марії. Бізіборд ще цей нещасний, довелося тягти його з собою.
Вовка зрадів.
– Тату!
У Степана потеплішало на душі. Але тут він згадав про Майю і про Вітьку і знітився.
Марії вдома не було, довелося чекати. Прийшла пізно, здивувалася його появі.
– Степан?
– Марію, нам треба поговорити.
– Який збіг… А я якраз хотіла тобі дзвонити.
– Навіщо?
Степан очікував, що вона скаже: “Я подумала над твоєю пропозицією зберегти сім’ю і вирішила погодитися”.
Тому він дуже здивувався, коли почув:
– Вовка, іди, у комп’ютер свій пограй. А нам із татом поговорити треба.
Вона повела Степана на кухню і щільно зачинила двері.
– Стьопа, ти знаєш, Вовка так змінився відтоді, як твоя Анфіса тебе відпустила, і ти став до нас приходити. І я подумала, що буде добре, якщо ми будемо разом. Для Вовки. І я справді старалася. Але річ у тім, що я зустріла іншого. І я виношую його дитину.
Вона замовкла. А у Степана немов камінь із душі впав.
– Ну так я це… Вітаю тебе!
Марія дивилася на нього спочатку недовірливо, потім радісно.
– То ти не сердишся?
– Ні.
– Усе гаразд?
– Так!
– А Вовка?
– Вовка – наш син, – твердо сказав Степан. – І я зроблю все, щоб він був щасливий. Ти пробач мені, що всі ці роки…
Тут він згадав про бізіборд, який стояв у передпокої.
– Почекай! У мене для тебе подарунок є.
Він притягнув бізіборд, і Марія розсміялася.
– Це що таке?
– Подарунок. Дитині, – усміхнувся Степан.
– Який ти все-таки винахідник! Ну, дякую. Вечеряти будеш?
Степан уже хотів погодитися, було б непогано, але…
– Давай іншим разом? Мені потрібно декого відвідати. Марія кивнула.
– Давай. Побачимося.
– Побачимося.
У квітковому кіоску він купив букет, спіймав таксі і поїхав до будинку Майї та Вітьки. Це було ще більш ніяково, ніж тоді на Новий рік, але чомусь Степан знав – на нього там чекають…
