У шлюбі з чоловіком сім років. Близько чотирьох років тому почали замислюватись про те, щоб стати батьками. Спочатку я не переживала, адже не у всіх з першого разу все виходить.
Звернувшись до лікаря, почула, що треба хоча б рік займатися цим питанням, а потім бити на сполох. Минув рік. Звертаюся знову, і почалися обстеження, аналізи, проте результат нуль. Весь цей час сподівалася та вірила.
І ось сталося! Роблю тест і бачу заповітні дві смужки, біжу, ні, лечу до чоловіка, говорю, він спочатку не розуміє, потім починає плакати від щастя. Спати ми більше не могли, а сиділи і вирячилися на цей тест.
Вирішили сказати лише родичам. Мама рада і каже, що до лікарню підемо тільки разом. Пішли все нормально і я беру відпустку для того, щоб здати численні аналізи і стати на облік.
Ніхто на роботі не міг зрозуміти, чому я так сяю. І ось у перший день цієї злощасної відпустки у мене проблеми зі здоров’ям. Нашому щастю прийшов кінець. В нас було рівно 13 днів щастя.
У лікарні, як не дивно, лікарі були ввічливі, а лікар, яка безпосередньо мною займалася, не кричала, а заспокоювала та підтримувала мене. Через деякий час фізично я була здорова, але морально просто вбита.
У голові те саме питання — чому я? Я настільки погана, що не гідна стати матір’ю? Я гірша за якихось маргіналок, чи тих, хто знущається з своїх дітей? Особливо це питання мучило після того, як одна «добра» колега сказала, що моєї провини немає.
За її словами, просто дитина вирішила до мене не приходити. Точніше, його душа мене не обрала. Дякую, я така погана, що до мене дитина і приходити не захотіла! Інші втішали і казали, що це краще, ніж хвора.
Боляче розуміти, що всередині було життя, яке я так і не впустила у світ. Стільки всього було заплановано, я навіть встигла купити деякі дитячі речі, прочитала безліч статей про дитяче харчування та нюанси виховання немовлят…
Я розумію, що рано опускати руки і в мене ще є час, але як швидко він йде. Я так боюся, що це був мій єдиний шанс…
