У мене затяжна депресія. 2016 році у нас у родині з’явилася чудова донька, а в 2021 році з’явився довгоочікуваний син. На момент появи доньки свого житла не було, ми жили у квартирі бабусі чоловік. Бабуся переїхала до батьків чоловіка.
Настав 2021 рік, я дізналася, що при надії, як і належить повідомили всім рідним, тоді батьки чоловіка порадившись вирішили, помінятися квартирами: вони переїжджають у квартиру де ми жили і зробили ремонт повністю, а ми переїжджаємо в їхню 3-х кімнатну і житимемо з бабусею.
Чоловік мій сказав, що це їхній вибір, їхня квартира, і вони мають право так вирішувати. Ми переїхали за два місяці до пологів. Донька ходила в садок, чоловік на роботу, я залишалася з бабусею, вірніше сказати я зачинялася в кімнаті і просто ревіла.
Мені людині, що любила життя, свободу, любила свій будинок, сім’ю остогидло жити. Ось один момент, він дуже важливий для мене. Де би я не жила квартири були сонячні, сонце завжди було у моєму житті, а зараз ми хоч і живемо на 9 поверсі, сонця у квартирі немає, світло є, а сонця немає.
У вікно подивишся, приватний сектор, чотири будинки стоять і внизу іноді копаються у своїх городах люди. Наприкінці листопада 2021 року народжується наше маля. Дуже хотілося додому, хотілося побути вчотирьох, поговорити з донькою, показати їй тонкощі материнства.
Переступивши поріг будинку, першим, кого я побачила, була бабуся. Начебто нічого страшного, але мабуть, це був дуже переломний момент у моєму житті. Почалися будні, бабусі не було чим себе зайняти, і вона з приводу і без приводу стала втручатися у виховання наших дітей.
За півроку ми купили однокімнатну квартиру, бабуся від нас поїхала. Стали ми жити одні, здавалося б, живи та радуйся, але або я не оговталася від пологів або ще щось, стала дуже себе накручувати і в усьому звинувачувати свекруху, що вона живе як пані, а я з дітьми в квартирі без ремонту з її шафами.
Як тільки залишаюся одна з сином все думаю, думаю, ходжу замкненим колом, весь день розписаний по хвилинах, а від свекрів жодної допомоги. Стала дуже погано спати, постійно на взводі плачу з приводу, зриваюся на дітях, чоловіку. Знаю, сама у всьому винна.
Моя самооцінка впала, нічого не хочеться – ні одягнутися красиво, ні в перукарню сходити, чоловікові бачу це неприємно, але з собою вдіяти нічого не можу і що далі, то гірше. Якщо прошу допомоги у чоловіка, він або відмовчується, або каже, що не знаю, чим тобі допомогти.
Мені дуже хочеться вибратися з цього полону емоцій, але мені не впоратися. У вересні 2023 року ходила до психолога один раз, велике йому спасибі, але більше не виходить потрапити на прийом, немає часу, а зараз загнала себе так, що й бажання немає.
Дуже хочеться стати, як раніше, займатися з дітьми любити чоловіка, але моя ненависть, озлобленість все це з’їла. Ми два рази на рік їздимо до моєї мами та кілька разів на рік вибираємось до друзів до іншого міста. Як тільки їдемо я відчуваю, що стаю іншою, з’являються сили, хочеться жити, радіти, любити.
У день приїзду додому, точніше, та хвилина, коли я переступаю поріг будинку, я стаю знову дратівливою, починаю ревти, або п’ю відразу заспокійливі. Мене як підміняють, і чоловік це бачить, робить мені зауваження, а я намагаюсь відмовчуватися.
Вдома теж все набридло, здається, мене не люблять, не цінують, можуть прожити і без мене, найстрашніше з’являються думки про суїцид. Дуже гостро почала сприймати критику на свою адресу, одразу огризаюся, всіх починаю звинувачувати.
Страшно мучаюся, бо розумію, страждають діти, зриваюся на них. Якщо щось йде не так, як я запланувала, у мене просто починається істерика, можу проплакати 2-3 дні, що я найнещасніша і не кому не потрібна. Донька пішла в перший клас, і я, щоб відволіктися від поганих думок, пішла до батьківського комітету.
Стали з донькою брати участь у багатьох конкурсах, мені це й доньці дуже подобається, але іноді натрапляю на стіну нерозуміння з боку чоловіка, знову впадаю у ступор та плачу. Два дні тому вирішили зробити генеральне прибирання. Я помила всю кухню, діти гралися з татом.
Перейшла в коридор, чоловік став мені допомагати, син грався, а доньку попросили прибратися у себе в кімнаті. Коли я свої справи закінчила і пішла в кімнату до доньки, вона сидить на підлозі і грає в іграшки. Мене як «прорвало». Я дуже розлютилася, опустилися руки.
Я накричала на чоловіка та дітей, бо вони не вдячні нічого не хочуть робити, раз так, то й я не буду. Вечір пройшов жахливо, не про яке прибирання не могло бути й мови. Наступного дня встали, ніхто ні з ким не розмовляє. Так пройшов ще день.
Надвечір я розплакалася, звинуватила знову всіх у не розумінні, сказала, що я у всьому винна, вони промовчали, а якщо їм не треба, то й мені теж житимемо в багнюці і без їжі, бо я ні чого не приготувала. Третій день. Чоловік повідомляє, що їде у відрядження на два дні.
У мене зранку знову сльози звинуватила його, що не сказав заздалегідь, може, я б щось по-іншому спланувала. Донька з чоловіком пішли, я ревти, яка я погана, нещасна, проревіла три години і це все на очах у малюка. Якось зібрала себе, приготувала обід, пішли з сином до школи за донькою.
На зворотному шляху зі школи випадково зачепила її рукою, вона надулася, я вибачилася, йдемо далі, вона реве, але більше вдає, щоб її пожаліла. Я розумію, треба пожаліти, але не можу, не хочу, мене б хто пожалів. Загалом, накричала я на неї.
Прийшли додому у мене істерика хвилин на 20, я реву, кричу, жити не хочу – бідні мої діточки. Після других пологів мені постійно хотілося, щоб мене пожаліли, похвалили, приголубили, але нічого цього я не побачила. Головою розумію, що ця ситуація дурна, себе загнала в глухий кут.
Якщо все вдома добре і хочеться жити, я можу записатися в перукарню, ходити в магазин або поспілкуватися з подружками, але в мене такого бажання немає. А якщо я записалася до того ж перукаря і ми посварилися чи раптом щось сталося не так, я в пориві гніву одразу скасовую прийом.
