Мені у спадок від матері залишилася квартира. Тоді моїй доньці було 16 років, а молодшому сину сім, якраз збирали дітей до школи. Випускницю і першокласника. Витрати чималі.
Ну й вирішили ми з чоловіком здавати квартиру. А час-то не йшов – летів. Донька школу закінчила, потім – дизайнерський факультет, там і хлопця зустріла хорошого. Надумали вони сім’ю створити. Ми й раді.
У зятя після дитбудинку гостинка від держави була, далеко від нас, в одному з промислових районів міста, зовсім маленька. Поволі виникла ідея віддати молодятам мамину простору квартиру.
Чоловік підтримав мене, та й син зрадів, що сестра з чоловіком тепер набагато ближче, пішки за п’ятнадцять хвилин доходимо не поспішаючи. Зять продав своє житло, а гроші вклали у ремонт та на пологи залишилося.
Тож наш старший онук приїхав із пологового будинку у велику, чисту і дуже гарну квартиру. А три місяці тому в нього з’явилася сестричка. Агукає щосили і вже почала реготати, забавушка наша.
Ми всією сім’єю душі в ній не чуємо, як і в онукові. Жити б і радіти. Тим паче що в житті сина теж ось-ось відбудуться щасливі події. Але тут, немов на рівному місці, виникла проблема, що не дає спокою вже кілька тижнів.
Ні сну, ні відпочинку, словом. Син вирішив одружитися і заявив про свої права на бабусину квартиру, яку залишили мені. Адже тата не стало, коли я ще в школі вчилася, а з чоловіком ми брали своє житло в кредит.
Поки виплачували, туго доводилося, але ж виплатили. Відчули почуття звільнення від боргу. Тільки-но кредит закрили, донька, яка тільки-но в’їхала у власне житло, попросила, щоб нова квартира залишилася братові.
Мені теж здалося, що було б добре сину знати про наше рішення. Але чоловік, він трохи забобонний, заперечив, бо не хотів, щоб син чекав нашої смерті. Так і не сказали синові…
А тепер він говорить про справедливий розподіл нерухомості між ним і сестрою. Він вимагає продати бабусину квартиру, а гроші розділити навпіл. Але ця квартира вже належить доньці та її сім’ї.
Яка ж це справедливість – ділити на дві частини, а не на п’ять?! Тут уже чоловік сказав, що після нас квартира, де досі живе з нами син, цілком відійде до нього. Це і є справедливий поділ.
Син забарився з відповіддю, ніби вдавився, але швидко прийшов у бойову готовність і кинув слова, почувши які я ледь не звалилася без почуттів. Він крикнув, що у такій перспективі мало радості, бо він сам постаріє, поки дочекається. Дуже боюся, щоб між дітьми не було розбрату, судів. Але як бути?
