Падав сніг. Зима однозначно давала зрозуміти, що тепер вона повністю набула своїх прав. Поки що не дуже сильний вітер піднімав великі сніжинки до самих крон дерев. А наступного моменту вони кружляли практично під ногами. У цей час село перетворювалося на майже казкове місце. Гарне. Таким його зазвичай описують у книгах чи показують у кіно.
Але Степан Григорович не відчував позитивних емоцій. Він уже знав, що в холодну пору дні стають зовсім короткими, а отже треба мати в запасі більше дров, провізії та води. І по всім цим пунктам ситуація була майже плачевною. Дров залишилося на пару днів, їжа хоч і була, але на одній картоплі, каші та буряках далеко не поїдеш. Слава Богу, хоч колодязь ще не змерз.
Зазвичай син допомагав старому і приїжджав у село із запасами. Не дуже щедрі подарунки, але на якийсь час вистачало. Переїхати до нього в місто не виходило: троє людей у двокімнатній хрущовці не можуть підселити до себе нехай не зовсім ще немічного, але старого. Доводилося чекати на допомогу тут.
Адже ще 5 років тому до нього часто навідувалася і невістка із сином, і навіть онука привозили. Йому у селі особливо подобалося. Літо, тепло. Можна гусей поганяти, на річку сходити. Добре, коли ти маленький. Тепер же онук підріс, у нього змінилися погляди на життя і старий дід не викликає колишнього інтересу. Степан Григорович навіть розумів, що дратує хлопця. А що дивного, далекі один від одного покоління.
Але син, звісно, підвів. Забрав сім’ю на відпочинок та й вирішив затриматись ще на пару тижнів. Забув, що старому потрібна підтримка. Напевно, скоро доведеться по сусідах ходити, просити дрова у борг. Хоч вони зараз у всіх на вагу золота. А потім і до їжі черга дійде. Зима – це завжди складно.
Залишившись наодинці зі своїми думками, дідусь не помітив, як погляд його зупинився на кущах, що шарудили неподалік. На його ділянці зроду не бувало собак чи якихось диких звірів. Дивно та цікаво. Ноги, мабуть, від нудьги самі понесли його на вулицю перевірити, в чому ж справа.
Наблизившись до місця, він побачив маленьку перелякану тварину, яка дивилася на Степана Григоровича очима, сповненими страху та розгубленості. Ого, та це кошеня. Ти дивись якийсь пухнастий. Але звідки? Усі сусіди навколо лише дворових собак і тримають. Гавкають голосно, а чого охороняють – незрозуміло. Невже в селі багачі живуть?
Кошеня вирішено було взяти додому, дрібне, замерзне ще. Але видно, що має господарів. Очевидно з породою, он товстий який. І ремінець на шиї є. Хоч би не від бліх, ще їх бракувало в будинку.
Годувати тварину не було чим. Кашу він їсти не хотів, картоплю тим більше. Довелося дідові лізти в льох і діставати єдину банку тушонки, приховану на якийсь особливий день. Що саме за день це буде, дідусь не знав. Однак жити з надією все одно краще, ніж без неї. Мабуть, кошеня вирішило муки вибору лише однією своєю появою.
Розчарування. Дрібний капосник не їв навіть тушонку. Чим же тебе годують, друже? Мабуть не простим молоком, а згущеним молоком, не інакше. З іншого боку, це ти поки що такий вгодований, побачимо, як ти завтра на кашу подивишся. Вибач, більше нічим допомогти не зможу. Але пухнасте звірятко, здавалося, про їжу навіть і не думало.
Він з цікавістю почав вивчати обстановку, намагаючись залізти в найдальші кути кімнати. Забавне видовище, дідок навіть зворушився. Але за кілька хвилин його увагу привернув ще один незнайомий звук. До воріт під’їхала машина. Виглянувши у вікно, Степан Григорович сподівався побачити звичну стару автівку сина. Але то була не вона.
Як виявилося пізніше, завітали господарі кошеня, що шукають пустуна по всьому селу. Та й кошеня вже доросле, просто порода така. Маленька та незрозуміло дорога. Петро, молодий чоловік у гарному пальто, навіть спробував вручити дідусеві якісь купюри за доброту. Але Степан Григорович відмовився. Магазин зараз не працює, та й звірятко не їло нічого, по суті. А відкрита тушонка не пропаде.
“Слухай, чоловіче. А ти тут живеш? Усіх знаєш?” Відповідь була ствердною. “Скажи, а тобі робота не потрібна?” Яка тут може бути робота? Магазин закрили, а на будівництво ще однієї дачі для багатіїв старого не візьмуть. Що ж йому треба?
«Дивися, батьку. Справа ось яка. У мене тут будинок збудований. Кілометри 2 звідси. Світло є, вода є, тепло. Але треба добудувати ще частину, а робітники мене кинули.
Я боюся, місцеві аж надто цікаві. Не ображайся, вони скрізь такі. Потрібно, щоб хтось побув у будинку, поки ми з дружиною поїдемо. Місяць, може, півтора. Їжі в хаті повно, на бригаду робітників вистачить. Вам із Томасом за очі буде. А я ще й оплатою не розчарую. Як тобі пропозиція?”
Зібравши деякі речі, Степан Григорович сів у машину до чоловіка, якого знав близько години. За кілька хвилин вони вже були на місці. Ну, хороми. Що тут ще будувати, замок практично. Світиться, як новорічна ялинка. Чудеса. Їжі, води в будинку виявилося справді достатньо. Газова плита, величезна кухня. Красиві меблі. Кіт нарешті поїв у своє задоволення. Корм із банки. Що ж там такого кладуть, якщо воно смачніше за тушонку?
“Загалом, Степане Григоровичу, ось вам аванс. За тиждень приїде мій водій подивитися, як і що. Якщо щось треба буде — говоріть йому або дзвоніть за цим номером. Телевізорів у нас 5, можна дивитися в будь-якій кімнаті. Постарайтеся не пошкодити меблі, вони дорогі. Якщо все буде добре, влітку можете допомогти нам із садом? Чудово. Познайомлю вас із донькою, це вона кота вибирала. Ну, все, всього доброго. Я поїхав. Не забудьте зачиняти двері та постійно перевіряти вікна. Хай щастить!”
Отак через якогось дивовижного кота у Степана Григоровича життя змінилося. Звичайно, не все було так весело: син приїхав на тиждень пізніше, ніж обіцяв. Сучасна техніка неохоче давалася старій людині, доводилося дзвонити до нервового водія. Але згодом все обійшлося. Пізніше, як Петро і обіцяв, дід був найнятий як садівник і добре порозумівся з донькою начальства.
Певною мірою він знайшов собі нову сім’ю. Без роздратування на його рахунок. Без нестерпних пауз, коли він говорив щось недоречне на сучасні теми: власний онук часто так давав зрозуміти дідові, який він старий. Усього цього вже не було. Тільки тиха старість та рідкісна допомога по дому. А більшого якось і не треба.
