— Син хоче жити зі мною!
— Ну то забирай його. Мені він не потрібен, — легко погодилася Наталя.
— Як тільки таких, як ти, земля носить? — процідив крізь зуби Ігор.
Ігорю було огидно дивитися на колишню дружину. І перебувати поруч з нею. Але син Вадик викликав у його душі найтепліші почуття і заради нього він був готовий на все.
Вони з Вадиком їхали додому.
— Татку, а можна ми теж собаку заведемо? — запитав син, дивлячись з вікна маршрутки на те, як якийсь перехожий тягне за повідець величезного ротвейлера.
— Ну… Не таку велику, добре? — відповів з посмішкою Ігор, простеживши за поглядом сина. Потім розтріпав волосся на його голові і притиснув до себе. «Тепер все буде добре», — думав він.
— Ой, що тут було, Раю. Сусіди так кричали, весь під’їзд слухав, — пліткувала Валентина, літня жінка.
— Нічого не побили? — посміхнулася знайома Валентини, Раїса.
— Та хто ж їх знає?.. Андрійко!!! Вилазь звідти, весь забруднився, мати не буде прати! Вилазь, кому кажу! — крикнула Валя і побігла витягати розбещеного онука з брудної калюжі.
Раїса сумно зітхнула, перетравлюючи почуте. Вона їхала на два тижні в санаторій, і тільки вчора приїхала назад додому. А сьогодні зранку дочка привезла їй онучку, бо та скучила за бабусею.
Дівчинка була чарівна, і Раїса теж за нею сумувала. Проводити з нею час було суцільним задоволенням. Малятку вже виповнилося чотири рочки, вона слухалася старших, в калюжі і бруд не лазила, а в основному любила розглядати різних жучків, павучків, равликів і черв’ячків.
Або листя збирати, квіти. Раїса з нею відпочивала. Не те, що Валя зі своїм онуком Андрюшкою. Той раз у раз ліз, куди не треба, і у Валентини не було ні хвилинки, щоб присісти.
А розмовляли вони про сусідів: Наталю та Ігоря. А ще у них був маленький синочок, Вадик, шести років. Ще недавно вони були звичайною родиною. Принаймні, з боку саме так і виглядало.
Що там у них відбувалося вдома, було невідомо, але вони ніколи не галасували і не кричали.
Вадик завжди був доглянутий, під наглядом. Ігор працював десь вахтовим методом. Виїжджав на два тижні, а потім на два приїжджав додому. Здається, охоронцем, але Раїса точно не знала, та й нецікаво їй це було.
Якось кілька разів їй довелося бачити, як синок на вулиці у дворі будинку зустрічав батька після зміни. Це було дуже зворушливо.
Малюк біг через двір, потім кидався обіймати батька, а той злегка підкидав його на руках і обоє вони сміялися. Ну, просто ідилія. Раїса навіть якось раз заплакала, дивлячись на цю сцену у вікно.
Наталя ж стояла байдуже біля дитячого майданчика і дивилася на все це без емоцій. Вона взагалі була малоемоційна жінка.
Мовчазна, похмура. Раїса завжди гадала, що такий видатний чоловік, як Ігор, міг знайти в цій дамі? Красою особливою не вирізнялася, сіренька така. Не зачесана, не нафарбована ніколи, завжди однакова: в джинсах і футболках. Дрібна, немов підліток.
Хлопчик же їх, в тата пішов, це було відразу видно, з першого погляду. Такий же великий, з яскравими правильними рисами обличчя, гарний ніс, брови, чітко окреслений рот.
І розумний такий, це було помітно, коли він разом з іншими дітьми гуляв на дитячому майданчику, який знаходився у дворі їх п’ятиповерхівки. Там же гуляли Валя зі своїм Андрієм і Рая з онукою Елею.
Ця сім’я переїхала в їхній будинок недавно. Мабуть, квартиру купили. Вадику було три рочки, Наталя ще іноді і коляску-тростину з собою на прогулянку брала.
Сяде на майданчику на лавку, в телефон уткнеться і сидить. І малюк сидить у колясці. Але хлопчику нудно і він вилазить і йде до гойдалок.
Вона, не вилазячи з телефону, мляво так погойдає його на гойдалках кілька хвилин, він знову залізе в коляску і знову сидять. Валя ще заздрила, що така спокійна дитина. Чого сидить?
— Мій би Андрійко вже все перевернув би догори дриґом, а цей, — дивувалася вона. — Слухай, вона ж… того… фармацевт, Наталка, може, напуває його чимось? Для спокою? Ну, дивно навіть!
— Та ну! — лякалася Рая, катаючи коляску з тоді ще крихітною онукою, — Невже з рідною дитиною таке робити? Це вже взагалі…
— Та хто її знає! Дивна ця Наталя, — знизувала плечима Валя.
Жила сім’я більш-менш спокійно кілька років, поки в один не прекрасний момент сталося розлучення.
Крик стояв, чули всі. Що там відбувалося точно, звичайно ніхто не знав. Тільки було чутно, як, зазвичай тихо розмовляюча, Наталя голосно благала чоловіка пробачити її.
Начебто навіть кидалася на коліна. Тому що Ігор їй відповідав, мовляв, раніше треба було думати, а тепер хоч кидайся на коліна, хоч ні, а, мовляв, не пробачу більше. Вочевидь, не вперше вона загуляла, поки чоловік був відсутній вдома.
Розбіглися, хлопчик з матір’ю залишився. Всім сусідам Наталя говорила, що, мовляв, не зійшлися характерами з чоловіком, та й втомилися один від одного, ось і розійшлися.
Таке буває. «Звичайно, буває, — згідно кивали сусіди, — У житті все буває…»
Маленький Вадик, відколи батько від них поїхав, став прямо «сохнути» на очах. Раїса, і справді, вже була готова повірити, що загадково мовчазна Наталя чимось годує дитину.
— Ну, правда, Валю! І так був тихий і неактивний, хіба маленькі діти такими мають бути? А тепер без батька зовсім дивним став. Росте якимось нетовариським.
— Є в кого! — сумно посміхнулася Валя. — Матуся така. Мовчить вічно, все в своєму телефоні. Ні з ким не спілкується і сина, мабуть, налаштовує.
—І очі у малюка часто заплакані… — сумно додала Рая.
— Шкода дитину, — погодилася Валя. — Мабуть, сумує за батьком. Але начебто вони повинні зустрічатися. Ігор же хороший, не повинен був кидати сина.
— Напевно, після тих зустрічей і плаче, — зробила висновок Раїса. — Наталка ж холодна і байдужа, як скеля. Хіба добре дитині з нею? Ніякого тепла, як з мачухою.
Однак з певного часу сусіди почали помічати, що Наталку немов підмінили. Вона стала, виходячи гуляти, посміхатися і весело розмовляти.
Тільки не з сином і не про сина.
— Поїхала і купила, так. Прямо так захотілося мені! — голосно розповідала Наталя Раїсі, стоячи біля під’їзду. — Ціна шалена, але воно того варте.
Наталя з палаючими від захвату і збудження очима розповіла, що придбала в розпліднику породисту собаку, маленьку. Раїса навіть не зрозуміла до кінця, що за порода, вона в цьому не розбиралася.
І тепер Наталка розповідала про те, як вона рада і щаслива.
— Буду займатися розведенням! Так мене це все захопило! Собаківництво — мабуть, моє покликання!
Раїса ввічливо кивнула і похитала головою. Наталка щойно розповіла, як їздила купувати собачці найкращий корм, потім до ветеринара довелося їхати, бо вона чимось поранила лапу.
— Кучу грошей віддала! Тепер ще більше за нею стежу, щоб знову не поранилася. А вітаміни, які виписав ветеринар! — вона закочувала очі.
— Незбагненно! У мене в аптеці для людей стільки не коштують! Зате, каже, шерсть буде блищати. Я розповіла, що Жуля часто підбирає недопалки і гризе їх, а ще вугілля і золу в лісі знаходить і теж намагається гризти. Ось він і виписав вітаміни. Дефіцит, мовляв, у неї.
Раїса дивилася на Вадика, який сумно пересипав пісок у пісочниці, і думала про те, що дефіцит, схоже, у нього, а не у собачки. І йому не завадило б отримувати від матері хоча б третину тієї уваги, яку вона дарує своїй вихованці.
Хлопчик виглядав блідим, худим, замореним якимось.
Вадик тихенько підійшов і спробував погладити собачку.
— Не чіпай її брудними руками! — завищала Наталя, — Ти ж у піску копався!
— Я обтрусив долоні, — тихо заперечив хлопчик, злякано відступивши від собаки.
— Обтрусив! — передражнила мати. — Мити треба! Жуля чистіша за тебе!
Хлопчик згорбився, якось весь стиснувся, опустив голову і знову побрів на майданчик. Сів на гойдалку і став тихо погойдуватися.
Раїсі з її поганим зором було не дуже видно, але їй здалося, що хлопчик плаче. Захотілося тріснути чимось цю Наталю, яка, як виявилося, собаку любила більше за власну дитину.
— Син буде жити зі мною! Чула?!
Ігор приїхав до Наталі. Він вперше з моменту розлучення перебував тут, у цій квартирі. Зазвичай Наталя привозила сина до нього сама. Вони зустрічалися на нейтральній території.
Потім Наталя їхала, а вони з сином гуляли, ходили в парк або в кафе. А потім Ігор привозив Вадика і, прямо не заходячи додому, передавав Наталі. Він не хотів заходити в квартиру.
Але сьогодні він вперше переступив цей поріг. Сів на кухні і завів неприємну розмову.
Вадик пішов до своєї кімнати і зачинив двері. Він завжди так робив, бо так мама наказала. Жуля всюди бігала, все пробувала на зуб. А в кімнаті Вадика були дрібні предмети, іграшки, папірці та сміття.
— Забіжить до тебе і проковтне що-небудь! Це ж небезпечно! Нехай двері будуть зачинені, — наказала мати.
Так Вадик і сидів весь час із зачиненими дверима, рідко виходячи звідти. Собаку чіпати йому не дозволялося. Щоразу знаходилися вагомі причини: то руки у нього були недостатньо чисті, то собака відпочивала на своїй лежанці, і її не можна було турбувати.
Ігор оголосив дружині, що змінив роботу. Тепер він буде більше перебувати вдома і зможе приділяти синові багато уваги.
Ігор налаштувався на скандал з Наталею, на довгі вмовляння, а, може, і погрози, він був готовий до всього, але те, що він почув, його здивувало.
— Та забирай його! Він мені не потрібен, тільки заважає! З Жулею треба знову до ветеринара, а Вадик захворів, знову соплі, тому в садок не ходить, з собою брати не хочу, доведеться вдома знову одного залишати. Мені це не подобається. Ще газ запалить! Переживаю кожен раз.
Ігор був вражений. Так ставитися до власного сина! Вона і завжди була до нього дещо холодна, і все тепло дитині діставалося від нього, але не до такої міри! Схоже, завівши собаку, дружина зовсім розум втратила.
— Сина можеш бачити, коли захочеш. Аліменти мені твої не потрібні. Сам впораюся, — похмуро заявив Ігор. — Вадик, одягайся! Поїхали додому…
Коли син переїхав від Наталі, вона анітрохи не засмутилася, а сусідам стала повідомляти, що:
— Хлопчику потрібен батько. Все вірно. Що я йому можу дати? А спілкуватися я можу і у вихідні. Цього цілком достатньо.
— Ну так… У вихідні… Тільки далеко не в кожні, — тихо пліткували Раїса і Валя, зустрічаючись на дитячому майданчику під час прогулянки з онуками.
— Та Вадик їй зовсім не потрібен! Добре, що у нього такий хороший батько! Пощастило прямо.
А одного разу, через пару років, Раїса і Валентина стали свідками такої сцени: Вадик, якому вже виповнилося вісім і він виглядав зовсім не так, як тоді, коли жив у Наталі, гуляв у дворі і все-таки вів на повідку цю Жулю: мати йому довірила.
А все тому, що вона здійснила свою мрію і зайнялася розведенням цуценят. Вони нещодавно з’явилися на світ, і Наталя ні на хвилину не могла їх залишити. А Жулі треба було погуляти.
Ось син, який приїхав до неї у вихідний, і став у нагоді. Правда, тримаючи на руках чергового цуценя і годуючи його з пляшечки, Наталя раз у раз виглядала зі свого балкона, з другого поверху, і давала цінні вказівки:
— Вадик! Обережно! Відведи Жулю від калюжі. Вадик! Там осколки! Туди не води! Все, досить. Погуляли вже. Додому давай, а то я хвилююся.
Двері на балкон зачинилися. Наталя пішла в квартиру, тримаючи на руках свій скарб: так вона називала цуценят.
Було літо. Було дуже тепло. Раїса і Валя цілими днями гуляли з онуками. Але Наталі було не до сина.
— Турбот повний рот, — повідомляла вона Раїсі, стоячи біля під’їзду. — Але мені подобається ця справа! Вже всі мої цуценята розписані. Ще б пак! Жуля на виставках займає перші місця! Всі хочуть обзавестися її цуценятком, ось… Іди, сину, іди. Бувай. До зустрічі.
Останні слова були призначені Вадику. Він підійшов до машини, за ним приїхав батько.
Хлопчик влаштувався на сидінні, Ігор закрив за ним двері і сів за кермо.
Коли машина від’їхала, Наталя підхопила свою ненаглядну Жулю на руки і увійшла в під’їзд.
— Ходімо, дорога, тобі час їсти. А ще лапи мити, бруду десь набралася знову… Ах! А колючка на животі звідки? Точно з Вадиком начепили! Ну ось! Нікому не можна довіряти, — журилася Наталя і цілувала свою улюблену собаку в ніс.
— Ти моя красунечко! Іди, матуся тебе вимиє і причеше…Спеціально для сайту Stories
