Мені немає чим пишатися. За мій вчинок багато хто мене засудить і, напевно, матимуть рацію. Я й сама себе картаю за те, що зробила. Я не тільки не отримала власне щастя, а й зруйнувала чуже. Правду кажуть, що на чужому горі щастя не побудуєш.
Я зустріла своє кохання в кафе, випадково заговорили один з одним і все – я закохалася. Він галантний, ввічливий, уважний та цікавий співрозмовник. Довгі розмови телефоном перетворилися на часті та палкі побачення. Коханий не приховував, що одружений, але в моїй голові було лише нав’язливе бажання зробити цього чоловіка своїм, стати для нього тією самою, єдиною та неповторною.
Звичайно ж, я всіма правдами та не правдами отримала те, що хотіла – коханий пішов від дружини до мене. Я була впевнена, що він кохання всього мого життя. Нарешті настав цей день – чоловік, якого я безмежно кохала, переїхав до мене. Романтичні вечори, пристрасні ночі та сніданок у ліжко – все, як в романі.
Та недовго я раділа, бо вже через півроку побут почав брати своє. Коханий почав вимагати від мене щоденного куховарства та чистих попрасованих сорочок щодня. Розмови перетворилися на обговорення проблем його дітей та ниття про роботу. Так я і зрозуміла, що ж я накоїла, бо отримала геть не, чого хотіла…
