Потрапила в пастку, запитавши п’ятирічного сина, чи хоче він маленького братика або сестричку. Він сказав, що не хоче ні братика ні сестричку, бо хоче, щоб я його любила.
Коли спробувала пояснити йому, що незалежно від того, хоче він чи ні, а сестричка в нього буде, він спитав, тоді навіщо я цікавлюся його думкою, як все одно все вже вирішили. Любити сестричку він навідріз відмовився.
Я не знайшла, що відповісти на це і почала розповідати йому, що ось у мене немає ні сестри, ні брата і мені погано самій. Мені ні з ким спілкуватися, ходити в гості.
Та ніякі доводи не допомогли, і син розплакався і сказав, що він тоді поїде жити до бабусі, яка буде любити тільки його. Більше ми до цієї розмови не поверталися, але я помітила, що син нервує.
Він став дратівливим і замкнутим, погано їсть. Ми стали приділяти йому більше уваги, частіше купуємо нові іграшки, але іноді бачу, що він сидить, поринувши у власні думки.
Коли я мимохіть згадала, що в його старому дитячому ліжечку тепер буде спати немовля, у сина трапилася істерика. Стали наводити як приклад його друзів у садочку, у яких є молодші брати чи сестри – це мало допомагає.
Мені його дуже шкода і я вже шкодую, що завела з ним цю розмову завчасно, коли до пологів залишається ще п’ять місяців. Не можу ж я тепер сказати, що я пожартувала, щоб зовсім втратити його довіру.
Чоловік каже, що я не повинна була його питати, а просто сказати, що колись ми захотіли, щоб у нас з’явився він, а тепер також хочемо ще й дівчинку, і сподіваємося на його допомогу.
Тепер усі стали мене вчити, як потрібно було вчинити. Зараз думаю, що мама мала рацію, коли говорила, що потрібно другу дитину народжувати раніше, поки син був маленький, і всі соски і памперси були б уже в минулому.
