– У мене до вас, Ілюшо, тільки одне почуття – повага. А від цієї… непорядної, від Віки своєї, біжіть геть! Поки не пізно, біжіть світ за очі! Моя вам порада. Прислухайтеся до старої і мудрої людини. Знайдете собі чесну і правильну, до пари собі, – вимовляла літня сусідка Валерія Михайлівна дивні слова, від яких в Іллі потемніло в очах.
А за хвилину до цього він став свідком ще більш дивної розмови між нею і його коханою Вікою.
Так вийшло, що чоловік випадково підслухав те, що зовсім не призначалося для його вух. І зараз, розгублено стоячи перед Вікою і літньою сусідкою, не знав, що з цією інформацією тепер робити.
Валерія Михайлівна, яка живе в їхньому під’їзді й одночасно є господинею квартири, яку знімали вони з Вікторією ось уже як два роки, раптом із тихої й боязкої старенької бабусі, що дружила з молодою парою, перетворилася на брутальну жінку, яка звинувачувала його кохану Віку в чомусь жахливому.
Ілля навіть спочатку не зрозумів, про що йдеться, стоячи в під’їзді біля прочинених дверей квартири. А коли усвідомив суть розмови, до кінця зрозумів сенс страшних слів, то просто втратив дар мови.
Молодий чоловік сьогодні летів додому на крилах кохання. Вдома чекала кохана дівчина. Саме сьогодні станеться те, чого він так довго чекав. Пора вже зводити кохану в РАЦС. І сьогодні Ілля зробить Віці пропозицію. Вона на це заслужила. Його кохана має офіційно стати дружиною Іллі.
Чоловік купив квітів і вже передчував ту радість, що побачить в очах Вікторії, коли він зробить їй пропозицію.
Ілля щиро вважав, що йому пощастило з коханою. Таку красиву й водночас ділову дівчину ще потрібно пошукати. А йому от не довелося. Доля сама подарувала їм зустріч, у результаті якої вони тепер разом.
Піднімаючись сходами їхньої старенької триповерхівки, Ілля ще в під’їзді почув розмову на підвищених тонах, що лунала з-за дверей їхньої квартири. Він здивувався.
– Я не можу більше цим займатися! Мені соромно! Розумієш ти чи ні, мерзенна ти дівчисько? – кричала Валерія Михайлівна.
– Ой, подивіться на неї! – грубо відповідала Віка. – Соромно! Сказати два слова і забрати за це гроші. І чималі, між іншим, за таку-то дрібницю!
– Та яка різниця, за що я їх беру! Головне, що я обманюю хорошу людину. А мені огидно. Невже ти не розумієш? – продовжувала Валерія Михайлівна.
– Твій Ілля такий порядний, прекрасний хлопець, а ти його дуриш. Так цинічно обманюєш ось уже два роки! Та ще й я в цьому беру участь. Тьху, огидно! Повелася на гроші.
– Мені набридло розігрувати цей спектакль щоразу! Мені неприємно і соромно навіть, розумієш? Тому з цього місяця мої послуги коштуватимуть дорожче! – почув Ілля через прочинені двері своєї квартири.
– Та ви й так нічого особливого не робите! – взвизгнула Віка. – А сказати кілька фраз і забрати гроші в Іллі – це не така вже й велика праця, погодьтеся. І отримати за кілька хвилин невеликого спектаклю тисячу – це хіба мало?
– Тепер дві! Мені огидно цим займатися, зрозуміло? Та й Іллю твого шкода. Такий гарний чоловік, і такій підлий дістався!
– Давайте зробимо вигляд, що я ваших слів не чула. Усе залишається в силі. Півтори тисячі ваші, тримайте. Так, так, вистачить із вас і цього! – по-діловому продовжила Віка. – І йдіть, скоро Ілля повернеться. Ще не вистачало, щоб він почув, як ми тут із вами сперечаємося…
Ілля сьогодні дуже поспішав із роботи додому. Сьогодні два роки, як вони разом. І саме сьогодні він скаже їй про те, що час вже їм оформити свої стосунки офіційно. Чого ще чекати, коли їм так добре разом?
Молодий чоловік вважав, що йому дуже пощастило з обраницею. Красива, смілива, сама заробляє собі на життя, не канючить, як дехто, у своїх хлопців. Та й господиня Віка непогана. Уже в цьому він встиг переконатися сповна.
Вони познайомилися в нічному клубі, куди Ілля потрапив абсолютно випадково. Не любив він подібних галасливих закладів. Незатишно йому там було. Але один із його друзів збирався одружитися і саме там вирішив влаштувати парубочий вечір перед весіллям.
Буквально через місяць їхнього тісного спілкування Віка запропонувала Іллі жити разом.
– Я бачу, що ти надійний, кохаєш мене. А що ще жінці треба? Пропоную тобі жити разом. Поживемо, придивимося одне до одного, а потім уже й вирішимо, чи варто йти в РАЦС.
– Та я тільки за! – вигукнув Ілля, який давно мріяв піти від батьків, де, крім нього, жив ще й старший брат із молодою дружиною і маленькою дитиною.
– Ну і добре, коханий. Отже, завтра переїжджаєш до мене. Квартиру я знімаю, ти вже знаєш. Вона гарна, затишна, хоч і маленька. Сусіди там добрі й уважні, допоможуть, виручать, якщо що. Вважаю, що пощастило мені з житлом. Та й господиня квартири живе по сусідству.
– Добре. Завтра ввечері чекай мене з речами, – ніжно обійнявши кохану в передчутті їхнього чудового спільного життя, вимовив щасливий Ілля.
Квартира, яку винаймала Віка, справді виявилася доволі затишною, незважаючи на те, що була однокімнатною і розташовувалася в старому триповерховому будинку. Але зате там були високі стелі й великі вікна. А ще дуже товсті стіни. Тому була хороша звукоізоляція, чого зараз не зустрінеш у сучасних новобудовах.
– Я спеціально обрала саме цю квартиру, – ділилася з коханим Віка. – Нехай вона й дорожча, зате тут чудовий район, парк поруч, та й сама атмосфера тиші та спокою, яку можна знайти тільки ось у таких старовинних будинках і затишних райончиках, мені дуже подобається. А тобі?
– І мені теж. Мені все подобається, що пов’язано з тобою, люба. Щойно оформимо наші стосунки, одразу візьмемо житло в іпотеку. Можна буде що-небудь схоже підшукати, – посміхаючись Віці, відповідав щасливий Ілля.
Вони стали жити разом. Вікторія працювала в медичному центрі адміністратором, а Ілля за своїм фахом – оператором верстатів. Завод, на який влаштувався молодий чоловік, був великим і таким, що розвивається. Тож із зарплатою проблем не було.
Отримував Ілля більше за багатьох своїх друзів і тепер був радий тому, що колись прислухався до поради батька у виборі професії.
– Вікусю, давай я сам платитиму господині за житло? Ну що ти свою невелику зарплату будеш витрачати? – запропонував їй Ілля буквально через тиждень їхнього спільного проживання.
– Ну, ні, це якось нечесно… Давай хоча б навпіл, – смішно надувши губки, сказала кохана.
– Ні, це вирішено. Я плачу за квартиру сам, добре? Ти ж усе одно займаєшся побутом, готуєш на нас двох, прибираєш у квартирі, а це все – праця. Я хоч і даю тобі на продукти, але у всіх цих процесах абсолютно не беру участі, тому вважаю, що оплачувати квартиру з мого боку буде правильним. Тим більше, що моя зарплата це дозволяє. Домовилися? – запитав Ілля, який весь останній час ходив сам не свій від щастя, що звалилося на його голову у вигляді коханої дівчини.
Йому хотілося бути лицарем, щось велике зробити заради коханої. І цей варіант зараз був найбільш підходящим.
Раз на місяць до них приходила по гроші Валерія Михайлівна, що жила поверхом вище. Віка познайомила її з Іллею, сказавши, що це і є господиня квартири. Що раніше тут жила її самотня сестра, яка кілька років тому покинула цей світ. А Валерія Михайлівна забираючи гроші казала:
– Таких чоловіків зараз вдень із вогнем не знайдеш. Віка, тримайся за нього!
– Так, так, мені з ним дуже пощастило! – притискаючись до Іллі, відповідала Віка. – Щодня долю дякую за нашу зустріч!
– Ну й одружуйтеся! Чого тягнути-то? – добродушно продовжувала літня жінка.
– Ні, що ви! – надмірно емоційно відреагувала Віка. – Куди нам поспішати? Усе встигнемо. Потрібно краще пізнати одне одного, звикнути. А то побачить мене якось Ілюша хворою або дуже втомленою і злякається. Скаже – навіщо мені така страшна потрібна!
– Ну ти й придумала! – здивувався Ілля. – Та я тебе будь-яку кохаю! Але поспішати поки що справді не будемо.
З господинею молода пара була дуже дружна. Тепер жінка приходила до них не тільки, щоб забрати щомісячну плату за оренду квартири, а й просто поговорити, попити чаю. І доволі часто, щоб спитати у Віки чи то солі, чи то цукру, чи то соняшникової олії, чи то яєць.
– Пам’яті немає зовсім, забула купити молока. Зібралася млинців напекти, побалувати себе. Чи немає в тебе, Вікусю, зайвого пакетика молока? – запитувала, ніби вибачаючись, господиня і при цьому заглядала слідом за Вікою в її холодильник. – Та й пару яєць теж візьму, не відмовлюся. Дякую!
Іншим разом Валерія Михайлівна приходила, щоб запитати цибулину, але водночас не відмовлялася і від моркви чи капусти, що бачила в холодильнику у Віки та Іллі.
– Пам’яті зовсім не стало. Піду в магазин за одним, а куплю зовсім інше. Ось же старість, – журилася жінка при цьому.
– Нічого. Наступного разу пишіть список, що купити потрібно, тоді точно нічого не забудете, – не дуже ввічливо, як здавалося Іллі, відповідала Віка.
– Ну так… ну так… Напишу, – відповідала з усмішкою господиня.
– Слухай, мені здається, тебе дратує те, що Валерія Михайлівна ходить до нас по продукти? – запитав її якось Ілля.
– Звісно! Що за справи? Ми їй платимо непогану квартплату, а вона ще й за наш рахунок харчуватися хоче, – з досадою відповідала Віка.
– Та, гаразд, кинь. Не злись. Вона просто літня і самотня людина, якій хочеться трохи спілкування. Не злись і будь до неї поблажлива, – спробував заспокоїти кохану чоловік.
– Ти просто багато чого не знаєш, любий. Адже вона і без тебе приходить. І бере в мене не тільки продукти, а й пральний порошок, туалетний папір, вологі серветки. Усе, що трапляється їй на очі, Валерія Михайлівна без жодного сорому вважає за потрібне забрати собі. Я все розумію – ми живемо в її квартирі. Але ж ми платимо їй за неї, і не маленьку суму! То чому ж я маю витрачати свої гроші ще й на те, щоб забезпечувати її продуктами і побутовою хімією? Тобі не здається, що це занадто?
– Кинь, заспокойся. Ну що вона там забрала, подумаєш. Не збідніємо ми, їй-Богу! Ось скоро одружимося і купимо своє житло. І вже тоді нам ніякі стареньки заважати не будуть, – обіймаючи кохану, відповідав чоловік…
І ось зараз Ілля, повернувшись додому трохи раніше, ніж зазвичай, став свідком доволі дивної розмови між квартирною господинею Валерією Михайлівною та його коханою жінкою.
Він увійшов у прочинені двері, поклав квіти на тумбочку в передпокої. А потім, зробивши крок далі, побачив здивовані обличчя жінок.
– Ілля? Ти вже вдома? Ось і добре! Зараз вечеряти сядемо. А Валерія Михайлівна вже йде. Вона по сіль приходила, – без угаву тараторила розгублена Віка. – Сіль брати будете чи вже без потреби?
Віка зображувала обличчям усілякі знаки, даючи зрозуміти гості, що тій уже час забиратися геть.
– Я думаю, що Валерії Михайлівні сіль без потреби. Так? Адже ви не за цим приходили? – пильно дивлячись на жінку, запитав Ілля.
– Я… Я вже йду. Мені час, – пролепетала вона.
– Так, ідіть. І ви знаєте, більше вам не потрібно буде грати переді мною спектакль. Я позбавляю вас такої неприємної місії. Тож ті півтори тисячі, що ви зараз взяли у Віки, підуть вам як премія за добре зіграну роль, – хвилюючись, промовив молодий чоловік.
– Ілля… – Віка спробувала вставити слово.
– Ти помовчи поки що. Із тобою потім… Без свідків.
– Ви мене, Ілюшо, вибачте. До вас у мене тільки одне почуття – повага. Ви справжній. А від неї тікайте, поки не пізно, – вимовила Валерія Михайлівна, вже із зовсім іншим обличчям дивлячись на Віку.
Жінка пішла, а Ілля пильно подивився на ту, яка ще кілька хвилин тому була сенсом його життя.
– Так, люба, твоєму нахабству можна лише позаздрити! Як спритно ти мене обвела навколо пальця! – молодий чоловік уже не стримував емоцій.
– Ти все не так зрозумів, Ілюшо…
– Не так? А що ж тут можна не так зрозуміти? Ти обдурила мене ще в перший день нашого знайомства. А потім просто цинічно користувалася мною ці два роки. Я для тебе був лише засобом, постачальником бабла, яким ти розраховувалася за свою квартиру. Платила кредит. Адже це твоя квартира, так, Віко? І Валерія Михайлівна лише грала роль господині?
– Але ти ж сам мені запропонував платити! Сам! Хіба я тебе просила? – закричала в розпачі Віка.
– Сам, ти маєш рацію. Тому що мені дуже хотілося допомогти тобі, узяти на себе тягар плати за чужу, орендовану, квартиру. Я б і за твою платив. Може, з іще більшим бажанням і задоволенням. Але тільки за однієї умови – якби ти мене не обманювала! – Ілля обурювався.
– Та я б тобі сказала. Усе потім розповіла б. Обов’язково! Яка різниця, коли! – кричала Віка.
– Для мене різниця є. І вона очевидна. Ти використовувала мене у своїх корисливих цілях. Хоча говорила, що кохаєш, – тихо додав Ілля. – Я йду, прощавай.
– Ні, ні! Ілюшо, пробач мене! Пробач, я так тебе кохаю! Адже нам же було добре з тобою разом! Невже ти не даси мені можливість виправдатися перед тобою? Заради нашого кохання, прошу тебе! – заплакала Віка.
– Немає ніякого кохання. Ні, і не було. Забудь. Ось тут тобі квіти . Відзначиш два роки нашого спільного життя. А заразом і розставання.
Ілля пішов, а Віка ще довго кусала собі лікті, шкодуючи про те, якого чудового чоловіка вона втратила через свою дурість і жадібність.
Валерія Михайлівна ж, навпаки, була потай рада тому, що Ілля кинув її безсовісну сусідку. Такий чоловік обов’язково собі знайде хорошу, чесну дівчину, думала вона.
– Ех, шкода, він із Віки не зажадав свої гроші назад! От би вона заспівала тоді по-іншому, невихована! – думала жінка, дивлячись у вікно на молоду сусідку, що поспішала на роботу.
