Ганна Вікторівна нескінченно злилася.
Прокидаючись щоранку, готуючи сніданок, наводячи лад у домі, займаючись повсякденними справами, вона ніяк не могла зупинити внутрішній діалог, у якому вичитувала і повчала свою дорослу доньку.
Насправді стосунки з Кірою в Ганни Вікторівни вже давно були зіпсовані. Вона виховувала доньку одна. Вийшла заміж і через рік була при надії. Чоловік, недовго думаючи, від неї пішов: мовляв, до дітей не готовий, та й узагалі сімейне життя йому не по зубах.
Залишившись на самоті, Ганна Вікторівна довго приходила до тями. Рана від зради сильно боліла, але, розуміючи, що діватися нікуди, вона назавжди поховала думки про колишнього чоловіка. Можна сказати, з того самого моменту в ній геть пішла довіра до чоловіків.
Після розлучення вирішила, що більше ніколи і ні за що не вийде заміж. Весь свій час Ганна Вікторівна вирішила присвятити доньці, відчайдушно повіривши, що єдиний сенс її життя – це Кіра.
Віддаючи всю себе доньці, Ганна Вікторівна була твердо переконана, що Кіра зобов’язана робити все, що вона їй велить. І довгий час так і було. Кіра росла неконфліктною і поступливою. Не сперечалася, не затівала сварок із матір’ю.
Перші розбіжності з’явилися, коли прийшов час обирати виш для вступу. У старшій школі Кіра всерйоз захопилася фотографією і після закінчення школи планувала піти на курси з фотозйомки.
Ганна Вікторівна була категорично проти. Сама вона не мала можливості здобути гідну освіту. Одразу після школи пішла працювати на завод і так там і залишилася. Із заздрістю дивилася на матерів, чиї діти обіймали високі посади, їздили на дорогих машинах, мали статус і достаток.
І у своїх мріях бачила Кіру такою. Красивою молодою жінкою в строгому костюмі за кермом якоїсь іномарки. Сама професія для Ганни Вікторівни значення не мала, але це має бути, в її розумінні, щось гідне, на кшталт юриста або економіста. Щоб не соромно було розповісти колегам із заводу і сусідкам у дворі.
Творчі професії Ганна Вікторівна в душі зневажала, вважаючи їх діяльністю для ледарів і слабаків. До того ж (у цьому вона була переконана твердо), будучи фотографом, грошей не заробиш, і про фінансове благополуччя можна й не мріяти.
І взагалі, це зовсім не престижно і навіть соромно.
Коли Кіра вперше заговорила про свої плани, Ганна Вікторівна була непохитною і поспішила навести всі наявні докази на користь того, що фотограф – не професія, і взагалі, таке заняття не для Кіри.
Та мовчки вислухала і не стала сперечатися. Ганна Вікторівна трохи заспокоїлася, вирішивши, що її доводи справили потрібний ефект.
Однак через якийсь час розмова про курси з фотографії спливла знову. Ганна Вікторівна з більшою суворістю почала повчати Кіру.
– Та що це взагалі за професія така – фотограф?! – обурилася вона.
Вони з Кірою, повечерявши, сиділи на кухні. Кіра встала, прибрала брудний посуд у раковину і почала діставати чайні чашки з шафки.
– Ось така професія, а що поганого? – відповіла спокійним голосом, не дивлячись на матір, стоячи до неї спиною і мовчки слухаючи голосіння.
– Та хіба це нормально – пристойній дівчині такою дурницею займатися?
– А що в цьому непристойного? – усміхнулася Кіра.
– Ну як це що? Не жіноча це справа.
– Ага, а юристом бути й економістом – жіноча, значить?
– Так не соромно людям на очі показатися. Он, у Маргарити донька закінчила юридичний, сидить тепер в офісі, і відбою немає від клієнтів. І гроші є, і на машині якій їздить. Фотографом таких грошей не заробиш!
– Та з чого ти це взяла?
Кіра повернулася до матері й подивилася просто в очі. Бачачи суворе обличчя Ганни Вікторівни, ледве стримала посмішку.
Поставила чашку з чаєм перед мамою і посунула вазу з цукерками і печивом, але та навіть не глянула, продовжуючи гнути своє.
– Та ти хоч раз бачила фотографів на дорогих машинах?
– Бачила, звісно, – просто відповіла Кіра. – Та я й ледарів бачила на дорогих машинах, – додала жартівливо.
Ганна Вікторівна хмикнула.
– А грошей скільки треба на курси і фотоапарати…
– Ну, ти ж однаково відкладала гроші на моє навчання – цього цілком вистачить, я тільки цього і прошу. А я підучуся трохи – і вже зможу сама фотографувати і тобі допомагатиму.
– Та вже звісно!
Кіра важко зітхнула. Сіла навпроти матері і зробила ковток терпкого чаю. Слухаючи монолог Ганни Вікторівни, розуміла, що переконувати марно, тому просто мовчала, чекаючи, що розмова сама зійде нанівець.
Так і сталося. Пообурювавшись ще якийсь час і побачивши, що Кіра їй не заперечує, Ганна Вікторівна переключила всю свою увагу на плітки, передаючи доньці останні новини з життя сусідок, знайомих і колег.
Кіра слухала маму неуввжно. Коли допили чай, Ганна Вікторівна пішла в кімнату дивитися телевізор, а Кіра залишилася на кухні мити посуд після вечері.
Після цієї розмови тема фотографії не спливала довго. Ганна Вікторівна, не чуючи більше від Кіри про ненависні курси, заспокоїлася, вирішивши, що зуміла переконати доньку.
Однак після закінчення школи, коли випускний був позаду і настав час вступних іспитів, Кіра знову підняла питання, що хвилювало її. Але тепер уже Кіра була непохитна у своєму рішенні.
Вона заявила, що в будь-якому разі піде на курси, навіть якщо мама відмовиться допомагати.
Після цього Ганна Вікторівна остаточно вийшла з себе. На голову Кіри посипалися прокльони і закиди в невдячності та егоїзмі. У запалі сварки вона дорікнула доньці всім, що згадала, не забувши сказати, що шкодує про те, що у світ привела.
У глибині душі Ганна Вікторівна знала, що це неправда, оскільки саме у своїй єдиній доньці й бачила весь сенс власного життя. Але в запалі сварки була так зла на Кіру за неслухняність, що навмисно добирала найобразливіші слова. А бачачи в очах Кіри сльози і розчарування – відчувала дивне задоволення.
Як би там не було, Кіра вчинила так, як і сказала. Від матері з’їхала, обірвавши спілкування. Грошей на курси не просила. Та Ганна Вікторівна і не думала допомагати їй.
У ній жевріла надія, що Кіра, поживши на самоті, залишившись без копійки в кишені і всіх зручностей, приповзе до неї на колінах, просячи допомоги.
І вже тоді-то Ганна Вікторівна, нарешті, відчує тріумф перемоги і доведе свою правоту! Вона потай малювала собі картину, як Кіра повертається до неї і, вибачившись, погоджується з усім, що Ганна Вікторівна так завзято їй доводила.
Вона вже уявляла, як вони знову живуть разом із донькою. Кіра так само наводить лад у домі, допомагає готувати та ходить по продукти. І, звісно ж, отримує ту професію, про яку не соромно розповідати сусідам.
Але, пішовши від матері, Кіра взагалі не давала про себе знати. Вона не приїжджала в гості, не дзвонила, і Ганна Вікторівна й гадки не мала, що відбувалося в житті дочки. Спочатку не турбувалася, очікуючи, що просто має минути певний час, щоб Кіра, так би мовити, сьорбнула непростого дорослого життя й усвідомила помилку.
Однак час усе минав, а нічого не змінювалося, і в душі Ганни Вікторівни дедалі більше розгоралася тривога. Вона то нескінченно злилася на доньку за неслухняність, про себе вичитуючи і повчаючи, то турбувалася про неї, припускаючи найгірше. Сама не дзвонила і не писала, будучи твердо впевненою, що в усьому винна Кіра, а відповідно, їй і потрібно просити вибачення і писати першою.
Хоч періодично Ганна Вікторівна і тривожилася, гордість не дозволяла переступити через себе. Злилася і журилася,але продовжувала зберігати мовчання, потай мріючи, як Кіра напише і зателефонує.
Але що більше минало часу з моменту сварки – то менше віри в її раптове каяття залишалося в Ганни Вікторівни.
Нова надія на відновлення спілкування з’явилася перед власним днем народження. Ганна Вікторівна чекала заповітної дати з нетерпінням. Вважала, що Кіра в будь-якому разі приїде з привітаннями або в крайньому разі зателефонує. “Не зможе ж вона проігнорувати свято улюбленої матері”, – проговорювала про себе Ганна Вікторівна.
З наближенням свята відчувала, як знову набуває впевненості. Знову в голові прокручувала можливу розмову з донькою. Привітання вона мала намір прийняти з високо піднятою головою і почуттям власної гідності, всіляко показуючи, що все в неї добре, і після того, як Кіра пішла, вона ні крапельки не переживала.
Сама сподівалася почути від Кіри, крім привітань, зрозуміло, як доньці погано, і як життя без мами не ладнається.
Всупереч очікуванням, нічого з її припущень і фантазій не збулося. Кіра не приїхала на день народження, не дзвонила і навіть не написала повідомлення. І розчарування разом із люттю знову захопили Ганну Вікторівну.
Вона з новою силою почала подумки лаяти доньку і посилати всі наявні біди на її голову. Здавалося, що після дня народження її стан ще більше погіршився. Ще трохи – і Ганна Вікторівна зовсім втратила б сон, якби не зважилася на відчайдушний крок: сама зателефонувати Кірі, але не щоб помиритися, а щоб висловити все, що вона про неї думає.
Приготувавши всі найобразливіші слова на адресу дочки, вона набрала номер Кіри. Слухаючи довгі гудки в слухавці, відчувала, як калатає серце. Відповіді довго не було, вже було хотіла скинути, проте на дзвінок усе ж відповіли… але не Кіра. Із слухавки пролунав діловитий чоловічий голос:
– Так?
– Хто це?
– Доброго дня, Ганно Вікторівно.
– Де Кіра? – повторила нерозумно, розгубившись, що її назвали на ім’я.
– Це Іван, я молодий чоловік Кіри.
– Який ще чоловік? – із роздратуванням запитала Ганна Вікторівна, ігноруючи привітання. – Дайте мені доньку, де вона?
– Кіра зараз у лікарні, не може поки що говорити. Коли зможе, я їй передам, що ви телефонували.
– Що значить “у лікарні”? Що сталося?
– Та вже все гаразд, не переживайте. Кіра чекає дитину, ранні терміни. Їй уже краще, але зараз потрібен спокій. Я передам, що ви телефонували.
Ганна Вікторівна, приголомшена новиною, якийсь час мовчала. Раптом знову відчула роздратування від того, що якийсь сторонній чоловік передає їй новини про її доньку.
– А ви хто такий? – грубо запитала вона.
Чоловік з того боку, здавалося, анітрохи не зніяковів і не злякався від такої грубості.
– Кажу ж, я її молодий чоловік. Ну, вже можна сказати, що майбутній чоловік. Ми так швидко не планували весілля, але дитина змінила плани, – відповів беззлобно, у голосі відчувалася усмішка.
Ганна Вікторівна, звикнувши ненавидіти весь чоловічий рід, не поділяла добродушності Івана.
– Ви можете приїхати в лікарню, якщо хочете, я надішлю адресу. Тільки прохання – не нервувати Кіру, їй зараз потрібен спокій.
Відчувши в голосі Івана турботу, Ганна Вікторівна відчула змішані почуття заздрості та ревнощів. Її до болю кололо усвідомлення, що про її Кіру хтось піклується, а вона, Ганна Вікторівна, наче опинилася на узбіччі життя власної дочки.
– Не можу я нікуди їхати, справ і так повно, – хмикнула вона в трубку.
– Дуже шкода. А я сподівався, що ви використаєте цей шанс.
Іван дратував Ганну Вікторівну з кожною хвилиною дедалі сильніше, її голос ставав дедалі грубішим і різкішим.
– Який ще шанс?
– Ну, Кіруся чекає дитину, і це шанс для вас її підтримати і налагодити спілкування…
Слух Ганни Вікторівни сильно різало ласкаве звернення до її доньки. “От же нахаба, і сміє ж називати її так!” – зло подумала вона. До цього тільки вона називала доньку Кіруся в моменти, коли хотіла похвалити, і те, що хтось ще міг давати їй тепло, неймовірно злило.
А Іван тим часом продовжував:
– Може, захочете помиритися… Та й дитина з’явиться, нам не завадить допомога бабусі. Я багато працюю і їжджу у відрядження, не завжди зможу бути поруч.
– А я вам безкоштовна робоча сила, чи що?
– Та до чого тут сила. Я подумав, бабуся захоче проводити час з онуком. Але якщо ні – попрошу своїх батьків приїхати на час, вони зараз за кордоном.
Голова в Ганни Вікторівни йшла обертом. Ревнощі рвали душу, а голос Івана, такий спокійний , тільки сильніше дратував. До того ж їй було складно впоратися з образою на доньку. Вона весь цей час мучилася і думала про Кіру, тоді як та жила як ні в чому не бувало з якимось чоловіком, геть забувши про матір!
– Загалом, вирішувати вам. Якщо потрібно буде – зателефонуйте, я надішлю адресу лікарні.
– Ніколи мені, я ж сказала!
– Ну, як хочете. Якщо буде самотньо, то пишіть. Гаразд, мені час, Кіра скоро прокинеться, до побачення.
Не чекаючи відповіді, Іван поклав слухавку. Ганна Вікторівна якийсь час так і стояла, дивлячись в одну точку, притискаючи до вуха телефон. Від надлишку інформації та несподіваних новин голова гуділа.
На зміну ревнощам і злості прийшла дивна туга. Останні слова Івана про самотність глибоко її зачепили, вона важко зітхнула, відчуваючи себе найнещаснішою.
Цю ніч після розмови з Іваном Ганна Вікторівна спала погано. Раз у раз прокидалася, засинала після пробуджень тяжко. Вранці встала з каламуттю в голові, пригнічена. Тепер їй стало зрозуміло, що Кіра і не думала їй писати і дзвонити, і надія на те, що донька перша проявить ініціативу, розтанула остаточно.
У голові прокручувала розмову з Іваном і все більше хотіла поїхати до Кіри в лікарню. Залишалося тільки зважитися зателефонувати і запитати адресу.
Ганна Вікторівна довго тягнула, перебираючи в голові можливі варіанти реакції дочки на її появу. Найстрашнішим для неї було б побачити тріумф і гордовитість на обличчі Кіри, цього Ганна Вікторівна пережити б не змогла, сприйняла б як свою повну поразку.Спеціально для сайту Stories
Вона довго думала, сумнівалася і зрештою все ж зважилася на ще один дзвінок. Трубку знову взяв Іван і негайно надіслав їй адресу.
Ганна Вікторівна, не відкладаючи, почала збиратися в лікарню. Готова отримати докори, претензії або ще гірше – байдужість чи гордовитість, намагалася прийняти найбільш невимушений вигляд.
Уже сідаючи в таксі, вирішила зображати безтурботність і спокій. Хотіла створити видимість того, що в лікарню заїхала просто так, від нічого робити, навіть вигадала історію про те, що недалеко від лікарні живе її давня знайома, і вона заїхала по дорозі.
Однак жодне з хитрощів Ганни Вікторівни не стало в пригоді. Кіра при зустрічі з радістю кинулася мамі на шию. Про їхню сварку і довгу розлуку навіть не згадала. Ганна Вікторівна вперше за довгий час відчула полегшення і прилив сил.
З майбутнім зятем вона познайомилася ближче, і тепер він ні крапельки її не дратував. Головне, що Іван був підприємцем, і тепер Ганна Вікторівна могла з гордістю розповідати сусідам, що чоловік її дочки багато заробляє і їздить на дорогій іномарці.Спеціально для сайту Stories
