-Як це ти йдеш? Ти в своєму розумі? У нас син дорослий, одружений… що він скаже… чи ти знайшов когось?
– Може, й знайшов. – Олександр напружився, розмова була важкою, наче бочка, що скотилася на нього й збила з ніг. Але говорити треба, інакше як пояснити, що стосунки вичерпали себе.
– Так, Анно, у нас немає життя, ну яке це життя… кожен сам по собі, можна сказати, стосунки вичерпали себе…
– Сашко, ти що? До психолога, ходив чи що? Висловлюєшся, ніби тобі лекцію прочитали: «стосунки вичерпали себе».
Нам що, ліміт на тривалість стосунків видали? Та й взагалі, з нізвідки розлучення…
Олександр не витримав, підскочив, як зірвана пружина, розмова сама по собі була тяжкою, та ще й дружина такі слова підбирає, що прямо в серце.
–Анно! Нікуди я не ходив… але й так жити, як ми живемо, нікуди не годиться.
– А чого тобі не вистачає? У квартирі все є, син дорослий, одружився, онуки будуть… ти взагалі подумав про Антона?
– Не бійся, про Антона я не забуваю.
Анна, нарешті, усвідомила, що все це не примха чоловіка, не його каприз, а реальність. Що ось зараз він якраз збирає валізу, точніше сказати, сумку – велику спортивну сумку, і при цьому заспокоює, що ділити не збирається, що все залишає, крім своїх особистих речей і машини. Ну, ще гараж залишає за собою, оскільки у нього там майстерня.
І вона дивиться на нього, і здається, що все це відбувається не з ними, що їй це сниться. Вона раптом згадує їхнє життя, яке текло розмірено, і здавалося, що все було добре.
Вона згадала, як запах стружки розносився по кімнаті, наповнюючи її ароматом дерева. Анна любила цей запах з того часу, як чоловік захопився столярством.
– Ну, класна ж табуретка вийшла, Сашко, – вона милувалася його першим виробом, ще коли Антону було десять років. Тоді Сашко втратив роботу, і місяць довелося сидіти вдома. Але це «сидіння» виявилося на користь.
– Міцна? – запитала вона тоді чоловіка.
– Міцнішої не буває.
– Тоді я на ній станцюю, – Анна встала на табуретку і почала кружляти під оплески чоловіка та сина.
– Ти у мене майстер, – почервонівши від танцю й опинившись в обіймах чоловіка, з гордістю сказала Анна.
– Та який там майстер, напевно, від діда передалося, – Олександру стало ніяково від похвали.
Але за першим табуретом пішов стілець, а потім і інші дрібнички, не великі, а так, щось простіше. Потім сусіду по гаражу зробив стільці. Згодом пропонували зробити й щось солідне, наприклад, дерев’яну кухню. Але Олександр не брався.
– Ні, друзі, не візьмуся. Масштаби інші, тут потрібне обладнання, матеріал дорогий, та й часу в мене немає.
– Ну і правильно, – підтримала Анна, – якщо немає бажання, то навіщо вплутуватися у велику справу. Сашко у відповідь кивнув.
– Робота є, хобі теж, що ще треба.
Одруживши сина, Сашко був щасливий, хоча сам не розумів цього стану, коли все добре і кращого не треба. Вже багато років працював у пекарні, розвозив хліб по точках. І цей запах свіжоспеченого хліба теж подобався йому не менше, ніж запах дерева та його табуреток, стільців, зроблених власними руками.
Все частіше знайомі просили зробити якусь корисну дрібничку, стали звертатися й зовсім чужі люди.
– Мені про вас розповів родич, я й подумала, може, арку мені зробите. – Струнка, елегантна жінка показувала Олександру, що потрібно зробити в її власному будинку.
– Мені потрібні такі майстри, – подарувавши чоловікові посмішку, запросила на кухню.
Олександр спробував відмовитися від чаю (до того ж, крім чаю, стіл був заставлений красивими стравами), але Маргарита була наполегливою.
Через місяць знайомства Олександр виконував замовлення тільки від Маргарити, від її численних родичів і знайомих.
– Такому майстру треба розвиватися, а не топтатися на місці, – сказала білява Маргарита. – У тебе ж золоті руки, а ти ними баранку крутиш, до того ж платять мало. Ось якби у тебе був свій цех…
— Та що ти, Рито, який цех, для цього стільки грошей треба… ні, не вийде.
— Якщо є бажання, все може вийти. Я б такому чоловікові, такому майстру допомогла, — вона знову загадково подивилася на Олександра.
А він повертався додому і неохоче сідав за стіл, треба було про щось поговорити з дружиною, але слів не знаходилося, перед очима стояла Маргарита з її загадковою посмішкою — і це вперше за багато років їхнього життя.
Це як білий парус десь на горизонті, який так і кличе до себе, підказує, що треба пуститися вплав, і одразу наздоженеш свою мрію.
– Ти, напевно, перевтомився, – переживала Анна, – кинь ти ці замовлення, відпочинь, у нас же все є.
Сашко опускав очі, зітхав, говорив, що все нормально, що він не втомлюється… і нарешті якось зізнався.
— Мені тут душно, і справді, я топчуся на місці з цими табуретками. І взагалі, ми вже давно живемо за інерцією.
– Як це? – у Анни пробіг холодок, вже передвіщаючи щось неприємне. – Що не так?
– Та все не так. Сама що, не бачиш, наші стосунки вже давно вичерпалися…
Ну, а потім сталася ця відверта розмова і його зізнання, що він йде від дружини.
Сашко пішов із важким серцем, у думках намагаючись виправдати своє рішення. Найбільше було прикро, якщо син відвернеться, адже він пішов від Анни, а Антона з серця ніколи не викине.
Маргарита, чекаючи на його прихід, зустріла його без тіні збентеження, посадивши за накритий стіл.
– Отже, Сашко, досить робити стільці та арки, давай візьмемося за кухонні гарнітури, шафи-купе, ліжка – ти ж усе це вмієш. Матеріал будемо брати дешевший, дерево занадто дороге.
– Та ти що, Рита, для цього потрібен цех, працівники, та й не все я вмію.
– Наймеш помічників. А цех – ось у мене скільки місця на садибі.
Садиба, і справді, була простора, у Маргарити свій будинок і велика ділянка.
У Олександра перехопило подих від сміливості цієї яскравої жінки, якою він захоплювався. Сам би не наважився, але ця жінка просто «вогонь», за що не береться, все виходить. З такою не страшно. І все ж Сашко побоювався, чи впорається.
Але Рита переконала його піти з пекарні, щоб не витрачати час на зайву метушню. Найняла бригаду, і незабаром на її садибі з’явилося невелике приміщення, яке гордо називали цехом. А потім і обладнання.
— Та у вас тут ціла фабрика, — захоплювалися подруги Рити, — ти справді ділова жінка.
– Почекайте, ми тут ще розгорнемося, Сашко — мій справжній майстер, скоро настане його черга.
– А грошей-то не шкода на все це?
– Інфляція все одно з’їдає, а так хоч у справу пустимо.
*****
Замовників Рита приводила легко. Олександр з ранку до вечора сам виконував основну частину роботи й допомагав горе-помічнику. З кадрами виявилося складно. З чистим деревом він уже не працював, Маргарита все частіше говорила, що треба швидше налагодити виробництво.
Від цього «потоку» Сашко незабаром знесилів, перед очима навіть вночі миготіли заготовки, та й швидко робити не виходило.
З’явилися прострочені замовлення та незадоволені замовники. Він дедалі частіше згадував своє безтурботне життя, свої улюблені табуретки та стільці.
– Не встигаєш, так давай ще наймемо працівника, — запропонувала Рита. Простої нам не потрібні, я плачу податки, і взагалі витрат багато. Не забувай, гроші мої і вся бухгалтерія на мені.
– Ну, вибач, директоре меблевої фабрики, я не автоматичний верстат, щоб миттєво все робити, — Сашко вперше показав своє невдоволення. Його обличчя змарніло, він навіть схуд, скинувши кілька кілограмів, хоча й раніше зайвою вагою не
відрізнявся.
– Слухай, тут і так все на мені, – Рита по-господарськи пройшлася по цеху, – інвестиції теж мої, скільки ти там своїх грошей приніс… а найголовніше, я тобі таку перспективу представила, а ти за пів року справу налагодити не можеш…
Сашко переставив шафку до дверей, витер піт з чола.
– Мені ці замовлення ось де! – І він показав долонею на шию. – Ти завантажила по саме горло, я й намагаюся відпрацювати вкладені гроші, які ти вклала. Але я не можу робити більше, ніж мені під силу! Розумієш, не можу!
– Що ти за майстер?! Ти ж тільки скиглиш! – Рита розчаровано поглянула на Сашка, розуміючи, що прорахувалася, що він, так би мовити, не виправдав її довіри.
І це була їхня перша сварка. Сашко, розуміючи, що нікуди дітися, знову взявся до роботи.
Днями знову подзвонив Сергій, Сашко часто з ним розмовляв по телефону, – ніби ниточка, що пов’язує його з минулим життям. Хотілося запросити Сергія до себе (хоча «до себе» – це гучно сказано, тепер уже не до себе, а в дім Маргарити).
Але додому не наважився запросити, там нещодавно поклали новий ламінат, та ще й дорогі килими у Рити, буде бурчати. Можна було б і в цеху поговорити, але якось незручно сидіти за столом, де навколо тирса. Тому запропонував заскочити в знайоме квфе.
Там нейтральна територія, і ніхто не заважає у розмовах відвести душу.
– Ну як ти? – по-дружньому запитав Сергій.
– Та нормально, – без ентузіазму відповів Сашко. Він поглянув на Сергія, згадав, як раніше зустрічалися сім’ями (Сергій був одружений на молодшій сестрі Анни), як разом відпочивали, і здавалося, ніяких турбот, ніяких зобов’язань.
Олександру не хотілося показувати свій настрій, а, навпаки, хотілося похвалитися, підкреслити свою значимість.
– У мене цех, – сказав він, – ну, ти, напевно, чув.
– А-аа, ну це молодець, завжди знав, що ти майстер, — похвалив Сергій.
– А ти як? Як Оленка? — Сашко мав на увазі дружину Сергія.
– Та все так само, дітлахи теж нормально…
– Хочеш, зроблю вам нову кухню? – запитав Сашко, зрадівши власній ідеї.
– Ні-іі, не треба, Оленка буде проти. Сказала, що від тебе нічого не треба, адже вони з Анною в одному таборі.
– Зрозуміло, – з сумом у голосі відповів Сашко. – Ну, а Анна як там? Нічого не чув, як вона?
Сергій знизав плечима.
– А як вона? Анна співає…
– У сенсі «співає»?
– У прямому. Ще й танцює.
– Не зрозумів, — здивувався Олександр, згадавши їхню тяжку розмову, коли він йшов. — Не пам’ятаю, щоб вона відрізнялася артистичними здібностями, хоча ні, пригадую, на табуретці танцювала…
– Ну, а зараз у будинок культури бігає, на танці записалася, прямо пурхає… блін, – Сергій незадоволено скривився, – і моя на неї дивиться, скоро мабуть, теж на танці побіжить, дурне діло заразне.
Ні, Сашко, даремно ти… поганий приклад подав, я тепер за свою боюся, що їй на думку спаде… адже раніше жили, сім’ями зустрічалися, відпочивали разом, а тепер у тебе одні меблі…
– Не кажи, Сергію, мені цей цех вже у снах сниться. А за Оленку не переживай, чого їй від тебе тікати, це ж я перший злякався, залишив Анну. – В очах Олександра з’явилася туга. – Невже справді на танці бігає?
– Ага, кажу тобі, прямо пурхає. Тут днями до нас забігала, костюм для номера показувала, хвалилася, вся така… прямо світиться.
Оленка запитала, як вона себе почуває, так вона відповіла: «На всі сто!»
– Ого! Веселиться, значить! І це моя культурна Анна…
– Ага, сам здивувався, ніби й не переживе.
– А про мене нічого не питала? – з надією запитав Сашко.
– Ні, про тебе не питала… та вона й не знає, що ми з тобою спілкуємося.
Сашко зітхнув, згадав, що на нього чекає купа замовлень. І хоча Маргарита давно підняла ціну, замовники все одно приходили.
Вони розійшлися з Сергієм, і Олександр весь час думав про дружину, яка танцює. Не вкладалося в голові, що після розлучення вона може так радісно поводитися. І адже Сергій не бреше, навіщо йому це, значить, все так і є.
Виснажившись на замовленнях (та ще одне замовлення просто «запорошив», мабуть, від втоми вийшов брак), Олександр кинув усе і вранці не пішов у цех.
– А ти чого лежиш? – запитала Маргарита. – Тебе робота чекає.
– Набридло ґарувати, – понуро сказав Сашко.
– А їсти тобі не набридло?
Сашко підскочив з ліжка, наче його ужалили. – Ну, ось що… Досить, я не наймався!
Через місяць Сашко орендував кімнату в гуртожитку – маленьку, недорогу, поїхавши від Маргарити на тому ж старому «Ніссані», встигнувши взяти лише свої інструменти і вислухавши град докорів.
«Так тобі й треба», – думав він, сидячи в напівпорожній кімнаті й згадуючи колишнє життя. Згадав дружину, що танцювала — раділа простому табурету! А потім згадав, як вона лежала в спальні, після його рішення піти, відвернувшись, бліда, не сказавши більше ні слова.
Він згадав свою роботу в пекарні, свої табуретки, які приносили йому задоволення, як майстру своєї справи, і гроші. Нехай і невеликі гроші, але Анна була рада.
А ще він згадав діда, який все життя був теслею, і не було в селі двору, в який би він не заглядав зі своєю дерев’яним скринькою з інструментами. «Бери роботу собі по силах», — часто повторював дід, — «за великим погонишся, все втратиш».
І під час цих роздумів на порозі кімнати з’явився самотній сусід:
— Здорово! — Сусід показав на пляшку і махнув у бік кухні: – Давай відзначимо твій переїзд, так би мовити.
Сашку було сумно, але цим він ніколи не захоплювався, а тут подумав, може, легше стане. І уявив, як пуститься у всі тяжкі, а потім з’явиться Анна і врятує його від гіркої…
Але порятунок прийшов раніше, ніж він наважився сісти за стіл із сусідом. І цей порятунок був у вигляді сусідки Наталії – звичайної медсестри з поліклініки.
– Олександре Вікторовичу, я тут чула, що ви вмієте майструвати, точніше сказати, розбираєтеся в дереві, – може, візьметеся табуретку полагодити, вона у нашого молодшого сина улюбленою табуреткою була.
Сашко мовчав, обдумуючи, як
відмовити.
– Ігор теж вам подякує, бо він у цьому не сильний, ну зовсім не столяр.
Сашко згадав Ігоря, поступливого чоловіка, який шанобливо вітався з ним. Та й сама Наталя – спокійна жінка, і сім’я в них з Ігорем хороша, у них все мирно, працюють, на квартиру збирають. Загалом, сусіди йому подобалися.
– Іди ти, мені це не треба, — сказав Сашко сусідові, — і це забери, — він вказав на пляшку, — мені є чим зайнятися, — і забрав у Наталії зламану табуретку.
– Зроблю, Наталіє, зроблю, якраз нічим зайнятися.
Сашко захопився, відірвавшись від спогадів, і на душі стало трохи спокійніше, він навіть був вдячний сусідці, яка принесла цю табуретку. Сашко навіть почав щось наспівувати собі під ніс, радіючи, що пішов від Маргарити.
А наступного дня пішов до пекарні, просити, щоб його знову взяли водієм. Місце було зайняте, і Сашко через кілька днів влаштувався на хлібозавод, чому був дуже радий.
Вечорами майстрував, ремонтував столи та стільці, отримуючи задоволення від улюбленої справи. Часто думав про дружину Анну, шкодуючи, що розлучився.
Часто дзвонив синові, дізнався, що скоро народиться онук, і майже був задоволений життям, нарешті зрозумівши, що не варто брати на себе більше, ніж можеш винести.
А ще, через Сергія, дізнався, що в Анни скоро концерт. І він, займаючись табуретками та стільцями вечорами, згадував дружину з посмішкою, все ще дивуючись, що вона танцює. І навіть спало йому на думку сходити на цей концерт і подарувати квіти.
Він знову стругав, стукав у себе в гаражі, вдихаючи аромат стружки, і думав про те, що, можливо, все ще налагодиться. А як інакше? Без надії жити важко.
