— Галю, відчини! Я знаю, що ти вдома!
Галина Петрівна завмерла з чашкою в руках, не донісши її до раковини. За вікном мрячив жовтневий дощ, а за дверима стояв чоловік, якого вона не бачила півтора року.
— Іди, Толя. Мені з тобою нема про що говорити. Вона поставила чашку на стіл і підійшла до дверей, прислухаючись. За дерев’яною перегородкою було чутно важке дихання.
— Галю, ну будь ласка… Мені нікуди йти. Вона мене вигнала.
— Ах, вигнала? — Галина Петрівна посміхнулася, але в грудях щось стиснулося. — А коли ти мене виганяв, тобі не було шкода?
— Я не виганяв! Я просто… я помилився тоді. Сильно помилився.
Мурка з’явилася з-за рогу, потягнулася і втупилася в двері. Кішка рідко шипіла, але зараз її шерсть стала дибки.
— Помилився? — Галина Петрівна відкинула волосся з обличчя. — Ти тридцять років прожив зі мною, а потім раптом “помилився” з двадцятип’ятирічною?
— Галю, я постарів… Розумієш? Мені хотілося відчути себе молодим. Але це все виявилося нісенітницею.
Вона притулилася спиною до дверей. У квартирі було тепло, затишно. Над плитою висіли нові фіранки в дрібний квітковий візерунок, які вона купила минулого літа. Все тут було її — і ніхто більше не мав права вриватися в цю тишу.
— Толя, йди до своїх друзів. До брата йди.
— Брат сказав, що його дружина проти. А друзі… — Він замовк, потім знову заговорив, тихіше. — Друзі чомусь відвернулися. Галю, мої речі в сумці біля під’їзду.
Галина Петрівна поглянула на Мурку. Кішка продовжувала напружено дивитися на двері, вуха притиснуті, хвіст сіпається.
— А що з квартирою, яку ти їй купував?
— Вона виявилася не на мене оформлена. Хитра зараза все заздалегідь продумала.
— Ось як… — Галина Петрівна потерла скроні. Голова починала боліти. — А гроші де? Ти ж пенсію отримуєш.
— Витратив все на неї. На подарунки, на відпустки… Вона постійно вимагала щось нове. А я дурень, думав, що вона кохає.
За вікном дощ посилився. Краплі стукали по склу все голосніше, і в цьому стукоті чулося щось жалісливе. Галина Петрівна підійшла до вікна і виглянула у двір. Біля під’їзду дійсно стояли потерті сумки.
— Ти їв хоч щось?
— Та де там… Останні дні на хлібі та чаї.
Вона закрила очі. Чому він знову з’явився? Життя тільки почало налагоджуватися. Вперше за довгі роки вона могла дивитися телевізор, що хочеться, купувати в магазині те, що подобається, а не те, що “економно”. Спати на всьому ліжку, а не на половині.
— Галю, я розумію, що ти мене ненавидиш. Але я справді змінився. Ця історія багато чого мене навчила.
— Ну так, навчила. Тепер ти знаєш, що молодим більше не будеш.
— Не тільки це. Я зрозумів, що найдорожче втратив. Будинок втратив, сім’ю…
Мурка підійшла до Галини Петрівни і потерлася об ноги, муркочучи. Але погляд не відводила від дверей.
— У мене є дім, — сказала Галина Петрівна. — А у тебе його більше немає.
— Галю, прошу тебе. Ну хоча б на кілька днів. Я знайду роботу, орендую кімнату…
— У твої роки? Кому ти потрібен?
— Галю…
Голос за дверима затремтів, і Галина Петрівна зрозуміла, що він зараз заплаче. Анатолій ніколи при ній не плакав. Навіть коли ховали його матір, він тільки стиснув зуби і мовчав.
Вона повернула ключ у замку.
Двері відчинилися, і перед Галиною Петрівною стояв постарілий, згорблений чоловік у мокрій куртці. Волосся зовсім порідшало, щоки запали, а під очима залягли темні кола.
— Господи, на кого ти схожий…
Анатолій переступив поріг, озираючись по сторонах, немов бачив цю квартиру вперше. Мурка кинулася в дальній кут і звідти спостерігала, притиснувши вуха.
— Тут нічого не змінилося, — пробурмотів він, стягуючи мокру куртку.
— А навіщо мені щось змінювати? Мені і так було добре.
Галина Петрівна взяла його куртку і повісила на гачок у передпокої. Руки діяли самі собою, за старою звичкою.
— Ти схуд, — зауважила вона.
— Та там годували не дуже. Вона готувати не вміла, все покупне та напівфабрикати.
— Треба ж, яка біда. — У голосі Галини Петрівни звучала іронія, але вона сама спіймала себе на тому, що оцінювально дивиться на його схудле обличчя.
Анатолій пройшов до кухні і сів за стіл на своє колишнє місце. Галина Петрівна скривилася — він навіть не запитав дозволу.
— Чаю б випив, — сказав він тихо. — Якщо можна.
Вона поставила чайник і дістала з холодильника хліб. Нарізала кілька шматків, намастила маслом. Анатолій дивився на її рухи з такою вдячністю, що ставало ніяково.
— Дякую, Галю. Я знав, що ти мене не покинеш.
— Ти нічого не знав. Просто тобі нікуди дітися.
Він відкусив шматок хліба і заплющив очі від задоволення.
— Забув, який у тебе хліб смачний. Вона купувала якусь нісенітницю в пакетах.
— Припини про неї говорити. Мене це не стосується.
— Стосується, Галю. Я ж через неї тебе покинув. Який же я дурень був…
Галина Петрівна налила чай у дві чашки і сіла навпроти. Анатолій пив маленькими ковтками, морщачись — чай був гарячий.
— А вона що, справді тебе вигнала?
— Вигнала. Сказала, що я старий і нікчемний. Що знайшла молодого.
— Справедливо.
Він підвів на неї очі — здивовані, ображені.
— Галю, ну навіщо ти так? Мені і так важко.
— А мені, на твою думку, було легко? Коли ти заявив, що йдеш до тієї дівчинки?
— Я ж кажу — помилився. Люди помиляються.
— Тридцять років разом, а потім раз — і помилився.
Мурка обережно наблизилася до столу, але в бік Галини Петрівни. До Анатолія спиною.
— Навіть кішка тебе не визнає.
— Мурка хороша. Пам’ятаєш, як ми її підібрали? Маленьку, ледь живу…
— Пам’ятаю. І пам’ятаю, хто її годував, лікував, до ветеринара возив.
Анатолій допив чай і присунув чашку ближче до Галини Петрівни.
— Можна ще?
Вона налила знову, дивуючись власній поступливості.
— Галю, я справді змінився. Я тепер розумію, що значить дім, сім’я. Готовий все надолужити.
— Пізно надолужувати.
— Не пізно. Я ще не такий старий, попрацювати можу. Грошей принесу, допомагатиму.
За вікном дощ стукав все сильніше. У квартирі було тепло і тихо, пахло чаєм і домашнім затишком.
Три дні Анатолій жив на дивані в залі. Галина Петрівна прала його сорочки, готувала сніданок на двох і ловила себе на тому, що звичка піклуватися сильніша за образу.
— Галю, а пам’ятаєш, як ми на дачу їздили? Ти завжди таку картоплю з кропом робила…
— Пам’ятаю. — Вона помішувала суп, не обертаючись. — Дачу продав?
— Довелося. Вона захотіла до Туреччини поїхати.
— Зрозуміло.
Анатолій сидів за столом, гортав старі газети. Він виглядав майже як раніше — тільки постарів. І вдячність в його очах була така щира, що серце мимоволі відгукнулося.
— Завтра піду, роботу пошукаю. Сторожем десь влаштуюся.
— У твоєму віці кому ти потрібен?
— Знайдеться щось. Головне, що у мене є де переночувати.
Галина Петрівна розлила суп по тарілках. Анатолій принюхався і посміхнувся.
— Як же я скучив за твоєю кухнею. Вона там каші не вміла зварити нормальної.
— Толя, давай домовимося — про неї більше ні слова.
— Добре, добре. Просто я зрозумів, яку дурницю зробив.
Мурка сиділа біля вікна, зрідка поглядаючи на Анатолія. Не шипіла більше, але й близько не підходила.
— А що Мурка така дика стала?
— Вона до мене звикла. Ми вдвох жили.
— Так, звичайно… — Він помовчав, потім обережно запитав: — А ти… ні з ким не… Тобто, чоловіків не було?
Галина Петрівна різко поклала ложку.
— Це тебе не стосується.
— Стосується. Я ж все ще твій чоловік.
— Колишній чоловік. Розлученням оформили все, як належить.
— Документи — це папірці. А ми ж тридцять років разом прожили.
Вона встала і почала прибирати зі столу, хоча він ще не доїв.
— Тридцять років ти прожив зі мною, а потім раз — і все перекреслив.
— Галю, ну скільки можна? Я ж вибачаюся, каюся…
— Вибачатися пізно.
Задзвонив його телефон. Старенький кнопковий, потертий. Анатолій глянув на екран і нахмурився.
— Алло? Так… Ні, не можу… У мене зараз немає… — Він говорив тихо, відвернувшись до вікна. — Слухай, дай час… Тижнів два… Так, розумію…
Галина Петрівна завмерла з тарілками в руках.
— Що за дзвінок?
— Та так, по роботі. Один знайомий обіцяв підробіток знайти.
— У суботу? І що за підробіток такий терміновий?
— Ну… вантажником десь. Кажуть, може, з понеділка почну.
Щось у його голосі було не так. Галина Петрівна поставила тарілки в раковину і обернулася.
— Толя, а боргів у тебе немає?
— Яких боргів? Ні, звичайно.
— А то дзвінок якийсь підозрілий.
— Та він не підозрілий. Звичайний.
Але погляд відводив, в очі не дивився.
Увечері Галина Петрівна лягла спати, але сон не йшов. За стіною Анатолій перевертався на дивані, щось бурмотів. Потім стало тихо, і вона вирішила, що він заснув.
Але близько опівночі почула тихі кроки на кухні. Відчинила двері — Анатолій рився в її сумочці.
— Що ти робиш?
Він здригнувся і випростався.
— Та так… таблетку від голови шукав. Болить щось.
— У моїй сумці таблетки від голови?
— Думав, може, є. Вибач, не подумав.
— Таблетки в аптечці на кухні. Завжди там були.
— А, так… забув.
Галина Петрівна провела його до дивана, а сама повернулася і перевірила сумочку. Все на місці, але відчуття не проходило.
Мурка сиділа в коридорі і дивилася в бік залу насторожено.
— Що, кицю? Теж відчуваєш щось не так?
Кішка тихо нявкнула і потерлася об ноги.
Вранці Галина Петрівна прокинулася від наполегливого дзвінка у двері. Анатолія на дивані не було.
— Галина Петрівна? Мене звати Ірина Вікторівна. Можна поговорити?
За дверима стояла акуратна жінка років сорока п’яти з папкою в руках.
— Проходьте. А в чому справа?
— Бачите, ваш чоловік Анатолій Сергійович взяв кредит під заставу вашої квартири. Платежі прострочені вже на два місяці.
Галина Петрівна відчула, як земля йде з-під ніг.
— Яка ще застава? Квартира моя, я тут прописана одна!
— Але він надав копію документів… І розписку про те, що ви згодні. Ось, подивіться.
Ірина Вікторівна простягнула папку. На папері був підпис — кострубатий, але схожий на почерк Галини Петрівни.
— Це підробка! Я нічого не підписувала!
— Тоді вам потрібно терміново звертатися в поліцію. А поки борг становить двісті тисяч гривень.
— Двісті тисяч?! За що?!
— Кредит плюс відсотки, плюс штрафи за прострочення.
Коли жінка пішла, Галина Петрівна обшукала всю квартиру. Ноутбук зник. Зникли документи на квартиру. Зникла її банківська картка.
Мурка сиділа біля дверей і жалібно нявкала.
О першій годині дня Анатолій повернувся з продуктами.
— Галю, я в магазин сходив. Думаю, борщ зварити…
— Де мій ноутбук?
Він завмер у дверях, пакети в руках.
— Який ноутбук?
— Не прикидайся! Де документи на квартиру? Де моя картка?
— Галю, ти про що? Які документи?
— До мене приходили! Ти взяв кредит під мою квартиру! Двісті тисяч борг.
Анатолій поставив пакети і важко сів на стілець.
— Галю, це не те, що ти думаєш…
— А що це таке?! Поясни мені!
— Я хотів виправити ситуацію. Знайти гроші, розплатитися з тими людьми, які дзвонили. А потім все повернути.
— Які ще люди?! Ти що наробив?!
— Я заборгував їм ще коли з тією… коли пішов від тебе. Обіцяв її батькам квартиру купити, взяв у них у борг. А тепер вони вимагають.
Галина Петрівна схопилася за серце. У скронях стукало, дихання перехоплювало.
— Значить, ти прийшов сюди не тому, що одумався! Ти прийшов мою квартиру продати!
— Ні! Галю, не продати! Я думав, зароблю, все поверну…
— Де ти зібрався заробляти?
— Галю, послухай…
— Ні, ти мене послухай! — Вона встала і підійшла до нього. — Ти мене зрадив двічі! Перший раз пішов до дівки, другий раз повернувся грабувати!
— Я не грабував! Я просто хотів вирішити проблему!
— За мій рахунок! Знову за мій рахунок!
Анатолій спробував встати, але вона відштовхнула його назад на стілець.
— А мій підпис як підробив? Тренувався, чи що?
— Галю, я знаю твій почерк тридцять років…
— Мерзотник! Злодій! — Голос у неї зірвався, але вона продовжувала кричати. — Мало того, що кинув, так ще й вкрасти прийшов!
— Не вкрасти! Я ж повернув би все!
— Чим повернув би?! У тебе нічого немає!
Мурка забилася під стіл і жалібно нявкала.
— І кішка тебе боїться! Тому що відчуває — ти чужий! Ворог!
— Галю, давай спокійно поговоримо…
— Спокійно?! Після того, що ти зробив?! — Вона схопила його куртку з гачка і кинула йому в обличчя. — Збирайся і йди! Зараз же!
— Галю, але мені нікуди…
— Мені все одно! Іди до тих, кому заборгував! Нехай вони тебе утримують!
Анатолій повільно підвівся зі стільця.
— Галю, я ж не хотів тобі зла…
— Не хотів?! А що хотів?! Обібрати мене і залишити на вулиці?!
— Я думав, у нас вийде знову…
— У нас?! — Вона розсміялася істерично. — У нас нічого не було вже півтора року! І не буде ніколи!
Він натягнув куртку, взяв свої речі. Біля дверей обернувся.
— Вибач мене, Галю.
— Вибачати пізно. І прийдеш до мене ще раз — поліцію викличу.
Двері зачинилися. Галина Петрівна притулилася до них спиною і повільно з’їхала на підлогу.
Мурка вилізла з-під столу і підійшла, муркочучи втішно.
— Правильно ти його не визнавала, розумниця. Відчувала ж — ворог.
Через тиждень до Галини Петрівни зайшла сусідка тітка Клава.
— Галю, а що це твій знову приходив? Речі тягав?
— Приходив. Більше не прийде.
— Слава Богу! Я коли його в під’їзді побачила — думаю, невже ти його пробачила? Адже такий негідник!
Галина Петрівна наливала чай у дві чашки. Руки вже не тремтіли.
— Не пробачила. Вигнала.
— Правильно! Нема чого таких жаліти!
— Та вже, пожаліла дурепа. Ледь без квартири не залишилася.
— Як це?
Галина Петрівна розповіла про кредит, про підроблені документи. Тітка Клава тільки ахала.
— Ось мерзотник! А ти що, в поліцію сходила?
— Сходила. Заяву написала. Кажуть, розбиратимуться, але це все довго. А поки що платити доведеться.
— Як же так? Ти ж не брала!
— А підпис мій. Нехай і підроблений, але схожий.
Мурка застрибнула на коліна до Галини Петрівни і згорнулася клубочком.
— Зате кішка твоя молодець, — зауважила тітка Клава. — Відразу відчула нехорошу людину.
— Так, розумниця моя. Відчуває, хто свій, а хто чужий.
— А ти як тепер? Не пропадеш?
Галина Петрівна погладила Мурку за вушком.
— Не пропаду. Квартиру продам, якщо що. Куплю щось поменьше, а різницю на борги піде.
— Ех, Галю… А я ж попереджала тебе — не впускай його!
— Попереджала. А я дурна, пошкодувала. Думала, людина змінилася.
— Такі не змінюються. Раз зрадив — значить, ще зрадить.
Після відходу сусідки Галина Петрівна довго сиділа на кухні, обдумуючи все, що сталося. Потім встала, підійшла до телефону і набрала номер слюсаря.
— Алло? Мені потрібно замки поміняти. Сьогодні можете? Добре, чекаю.
Вона пройшлася по квартирі, збираючи останні речі Анатолія — шкарпетки в кутку за диваном, стару бритву у ванній. Все склала в пакет і викинула на смітник.
Потім відкрила всі вікна навстіж. Нехай вивітрюється його запах, його присутність.
Мурка бігала по квартирі, обнюхуючи кути, ніби перевіряючи — чи точно чужинець пішов.
Слюсар прийшов до вечора. Швидко поміняв замки, залишив нові ключі.
— З чоловіком посварилися? — запитав співчутливо.
— Ні. З колишнім чоловіком. Остаточно посварилися.
Коли слюсар пішов, Галина Петрівна зачинила двері на новий замок, двічі провернула ключ, повісила ланцюжок.
— Все, Мурка. Тепер тут тільки ми з тобою.
Кішка муркотіла і потерлася об ноги.
Галина Петрівна сіла в улюблене крісло, взяла пульт від телевізора. На екрані йшла якась передача про подорожі. Красиві місця, море, гори.
— А знаєш що, Мурка? Квартиру я продавати не буду. Знайду спосіб розплатитися. Тут мій дім. І більше нікого сюди не пущу.
Вона вимкнула телевізор і прислухалася до тиші. Ніхто не хропів на дивані. Ніхто не грюкав дверцятами шаф на кухні. Тільки цокання годинника та муркотіння Мурки.
— Добре у нас тут, правда? Тихо, спокійно. І головне — нікого зайвого.Спеціально для сайту Stories
