Живу з постійним почуттям провини перед мамою, хоч нічого поганого не зробила.
Мамі було вже трохи за тридцять, і вона вийшла за мого тата тільки, щоб народити дитину і піти від батьків, які постійно звинувачували її, що вона ніяк не влаштує свого особистого життя.
Але без любові їхнє сімейне життя не склалося, і вони через кілька років розлучилися.
З того часу мама контролює кожен мій крок, і якщо я щось роблю не так, як вона хоче, починаються сльози та образи.
Постійні закиди, що вона живе лише заради мене, присвятила мені все життя, а я егоїстка, цього не ціную і не люблю її. Мені дуже важко з нею спілкуватися та постійно переконувати, що це не так.
Мені вже дев’ятнадцять років, я цілком самостійна людина, працюю, але у всьому маю слухатися.
З татом я спілкуюся нормально, мамі боюся навіть говорити, що буваю в нього вдома, у нього інша сім’я і є син.
Його дружина не проти, щоб я приходила до них, навіть навпаки, каже, що ми з братом маємо підтримувати стосунки, ми ж рідні.
Батько після розлучення завжди брав участь у моєму житті, постійно допомагав нам грошима, брав із собою у відпустку, хоча для цього треба було довго просити маму, щоби відпустила.
Я іноді думаю, що в тому, що вони розлучилися, винна переважно мама зі своїм складним характером. Тепер вона переключилася на мене і мені здається, що її контроль триватиме вічно.
Тато каже, що коли я вийду заміж, то ні в якому разі не маю жити разом з мамою, тільки окремо.
Може, він і має рацію, а може в нього каже образа на маму. Але якщо навіть так, то як я можу про це сказати мамі, щоб не образити її?
