Сергій Іванович похмуро розглядав у дзеркалі краватку, що застрягла у вузлі, коли продзвенів дверний дзвінок. Він завмер на напівзітханні, одразу зрозумівши, що комфортному недільному ранку прийшов кінець.
– Та бути не може, – пробурмотів він, кинувши погляд на годинник і продовжуючи безглуздо смикати краватку. – До вечора ще ціла вічність…
Дзвінок повторився – наполегливий, із затяжною треллю, наче палець на кнопці належав людині, твердо впевненій у своєму праві будити всю квартиру.
– Сергію! Відкрий, це мої! – пролунав із глибини квартири голос Олени, у якому дивним чином змішалися радість і вибачення.
– Я ж попереджала, що можуть раніше!
Сергій Іванович відпустив зім’яту краватку і подумки попрощався з планами на вихідний. Замість довгоочікуваної тиші, міцної кави і газети на нього чекали п’ять діб – п’ять нескінченних діб! – під одним дахом із тещею, яка дивилася на нього з виразом вічного здивування, як на дивовижну, але даремну комаху, і тестем, який не пропускав жодної нагоди спитати, коли ж Сергій нарешті “встане на ноги, як годиться”.
Усе сталося два тижні тому, у винятково невдалий вівторок, коли Олена влетіла в кімнату з палаючими очима й оголосила:
– Уявляєш, мама з татом вирішили до нас приїхати на травневі! Усього на п’ять днів!
Сергію Івановичу почулося “п’ятдесят”, і чай пішов не в те горло.
– П’ять, – уточнила вона, з тривогою дивлячись на почервонілого чоловіка. – Ти чого так напружився?
Він не став пояснювати, що перед його внутрішнім поглядом пронеслися картини останнього візиту родичів – битва за кухонну територію й завоювання ванної кімнати.
Три дні тоді перетворилися на нескінченність, повну “слушних порад”, реорганізацій і непрошених ремонтів.
Клавдія Петрівна, експерт із “правильного” господарювання, неодмінно знаходила, що у квартирі “все якось не по-людськи”, а тесть, Микола Степанович, носив звання народного умільця з тією ж гордістю, з якою інші носять бойові нагороди.
Після його візитів квартира нагадувала полігон. Прилад, що колись працював мікрохвильовкою, тепер стояв у коморі як пам’ятник технічному прогресу і самовпевненості.
– Вони обіцяли привезти нам свої фірмові заготовки, – захоплено продовжувала Олена. – І тато хоче пригостити тебе якоюсь особливою настоянкою на смородинових бруньках.
“Минулої весни були березові бруньки, – понуро подумав Сергій, згадуючи болісний стан зранку. – А до цього горобина. І щоразу моя печінка подає у відставку”.
І ось тепер він стояв перед дверима і зусиллям волі надавав обличчю вираз людини, яка щиро радіє гостям – навичка, відточена сімома роками сімейного життя.
За дверима виявилася мальовнича композиція: тесть, обвішаний сумками, як новорічна ялинка іграшками, і теща з двома валізами такого розміру, немов вони збиралися перезимувати у квартирі зятя.
– Сергію! – Клавдія Петрівна швидкоплинно чмокнула його в щоку, одночасно примудряючись вивчати передпокій на предмет змін із професіоналізмом ревізора.
– А ми вирішили раніше. Сам знаєш, затори – справжнє пекло! Ти ж не проти?
“А якщо проти – що далі? Відправлю вас гуляти районом до вечора?” – подумки усміхнувся Сергій, але вголос вимовив:
– Ви якраз вчасно! Олена зараз підійде.
– Я вже тут! – з’явилася з кімнати дружина, сяючи тією особливою посмішкою, яка призначалася виключно для батьків. – Матусю! Тату!
Відбулася церемонія обіймів із голосіннями, схожими на ритуальні заклинання, під час якої Сергій вправно перемістився на кухню, немов його туди перемістило. Він почав наповнювати чайник, намагаючись шуміти голосніше.
– Боже мій, – пролунав за спиною до болю знайомий голос тещі, – ви досі користуєтеся цим старим чайником? Сергію, я ж подарувала Олені гроші на новий.
– Цей чайник – мій талісман, Клавдія Петрівна, – відповів Сергій, відчуваючи дивне дежавю. – З ним у мене завжди все виходить.
Микола Степанович шумно увійшов на кухню, викладаючи на стіл пляшку з каламутнуватою рідиною.
– Це тобі, зяте! – проголосив він із гордістю першовідкривача. – Настоянка на смородині. Сам робив. Від усіх хвороб допомагає. Зараз по маленькій – і втому як рукою зніме!
Сергій подивився на рідину, згадуючи, як після “березової” настоянки півночі провів в обіймах з унітазом, обіцяючи собі ніколи більше не вживати нічого міцнішого за компот.
– Може, після обіду, Миколо Степановичу? Ранок усе-таки…
– Який ранок? – обурився тесть, уже відкручуючи кришку. – У наш час у селі о цій годині вже пів-городу скопати встигали!
Сергій не став уточнювати, яким чином тесть, який пропрацював усе життя в районній бухгалтерії, встиг набути сільського досвіду. Це була одна із сімейних загадок, як і походження “фірмових” рецептів тещі, підозріло схожих на рецепти з журналу.
– Господи, що у вас із диваном? – пролунав із кімнати вигук Клавдії Петрівни. – Він же перекошений! А штори зовсім вигоріли. І цей жахливий килимок у ванній ви так і не поміняли?
Олена винувато посміхнулася чоловікові – тією особливою посмішкою, яка була зарезервована для випадків родинного вторгнення. Сергій зітхнув і махнув залпом чарку, одразу ж пошкодувавши про це – рідина пропалила стравохід, немов там проклали вогняну трасу.
– Гарна,га? – підморгнув тесть. – Три місяці на сонечку настоював!
– Вражаюче, – прохрипів Сергій, часто моргаючи.
До вечора будинок став невпізнанним. Диван був відтягнутий від стіни – теща виявила за ним “екосистему пилу”. Штори плавали у ванні в розчині, запах якого нагадував суміш хлорки і лісового одеколону.
На кухонному столі лежали тельбухи м’ясорубки, яку тесть розібрав “для профілактики”, хоча апарат працював бездоганно всі п’ять років.
На третю добу цієї облоги у будинку більше не існувало звичного порядку речей. Сіль опинилася в коробці із зимовим взуттям, цукор – між книжками, а улюблений кухоль Сергія стояв за унітазом, де теща угледіла “найсухіше місце у квартирі”.
– Так набагато практичніше, – пояснювала Клавдія Петрівна, коли він наважився запитати про логіку перестановок. – У вас тут був такий творчий безлад!
Тесть, натхненний частковим успіхом із м’ясорубкою (яка тепер видавала звуки, що нагадують дихання астматика), націлився на телевізор.
– Картинка у вас якась розмита, – заявив він, озброюючись викруткою зі своєї пошарпаної валізки. – Зараз я тобі налаштую, буде як у кінотеатрі!
– Миколо Степановичу, – обережно почав Сергій, – може, не треба? Він ще на гарантії…
– Ех, молодь, – відмахнувся тесть. – Гарантія! Дай-но викрутку поменше.
За півгодини телевізор набув дивовижної властивості показувати всі канали одночасно, накладаючи зображення одне на одне, немов намагаючись створити новий напрям у мистецтві.
Звук то зникав повністю, то вибухав такою гучністю, що сусідський собака починав вити.
– Дивна річ, – спантеличено почухав шию тесть. – Має ж краще працювати. Гаразд, завтра ще розберуся.
Олена тим часом осягала мистецтво стратегічного відступу. Вона стала затримуватися на роботі до пізнього вечора, посилаючись на “раптовий аврал”, залишаючи чоловіка наодинці з батьківською інспекцією.
– Потерпи, рідний, – винувато шепотіла вона вночі. – Вони ж хочуть як краще. Залишилося всього кілька днів.
Сергій лежав, безглуздо дивлячись у стелю, і думав, що якщо існує міра людського терпіння, то його запаси вичерпуються зі швидкістю гірського струмка.
А на четвертий день сталося те, що за інших обставин назвали б стихійним лихом. Повернувшись із роботи, Сергій виявив у ванній кімнаті справжнє озеро. Вода хльостала з розібраного крана, а тесть, стоячи по щиколотку в потопі, відчайдушно крутив якийсь вентиль.
– Миколо Степановичу, – дивно спокійним голосом вимовив Сергій, відчуваючи, як щось усередині нього остаточно зламалося, – що тут відбувається?
– Та розумієш, – життєрадісно відгукнувся тесть, немов ішлося про невеличке непорозуміння, – вирішив поліпшити тиск, а тут прокладка попалася бракована! Зараз ще трохи підкручу, і все буде якнайкраще!
У цей момент Сергій відчув дивну ясність, яка буває, коли людина досягає межі і раптом розуміє просту істину: далі відступати нікуди.
– Миколо Степановичу, – вимовив він голосом, якого сам від себе не очікував, – будь ласка, покладіть ключ і відійдіть від змішувача.
– Ти чого, Сергію? – здивувався тесть. – Я майже закінчив!
– Ні, – похитав головою Сергій, – ви не закінчили. Ви почали. І я зараз викличу сантехніка, який буде все це виправляти. А ви, будь ласка, більше нічого не ремонтуйте в моєму будинку.
У дверному отворі виникла теща, піднявши руки до стелі:
– Сергію! Та як ти розмовляєш із батьком Олени? Він же допомогти хотів!
– Розумієте, Клавдію Петрівно, – продовжив Сергій, дивуючись власному спокою, – є різниця між допомогою і… цим. – Він обвів рукою затоплену ванну.
– Микола Степанович – чудова людина і прекрасний бухгалтер. Але він не сантехнік. І не телемайстер.
– Як ти смієш! – вигукнула теща.
– Так само, як ви смієте переставляти речі в моєму домі, – відповів Сергій, відчуваючи дивну легкість.
У ванній зависла тиша, яку порушував тільки звук води, що капала, і булькання в трубах.
Несподівано тесть видав короткий хрипкий звук. Сергій вирішив, що це початок серцевого нападу, і подумки потягнувся за телефоном, але тут зрозумів – тесть сміється.
– А хлопець має рацію, Клаво! – вимовив він, витираючи очі. – Ми й справді як танки заїхали, вірно?
– Що значить “як танки”? – розгубилася теща, але в її голосі вже не було колишньої впевненості.
– Те й означає, – кивнув тесть. – Зять має рацію. Адже я справді бухгалтерією все життя займався, а не сантехнікою. І якщо змішувач тепер вщент… – Він розвів руками. – Доведеться розщедритися на новий.
– Майстер усе зробить, – сказав Сергій, зі здивуванням виявляючи, що злість зникла, поступившись місцем дивному, майже спорідненому почуттю. – Ходімо чай пити.
Вони сиділи ввечері на кухні, як звичайна сім’я – Сергій, Олена, яка повернулася з роботи раніше, ніж зазвичай, тесть і теща. Пили чай із привезеним із села варенням, і Сергій з подивом відзначав, як змінилася атмосфера.
Теща більше не інспектувала полиці поглядом санітарного лікаря, а тесть, відклавши інструменти, розповідав кумедні історії зі своєї молодості.Спеціально для сайту Stories
– А знаєш, Сергію, – сказав раптом Микола Степанович, дивлячись у чашку, – я справді переборщую. Олена каже, що я втручаюся не у свою справу, але хіба погано допомогти рідним?
– Допомога – це коли запитують, чи потрібна вона, – відповів Сергій, дивуючись власній сміливості. – А не коли розбирають робочий телевізор.
Тесть хмикнув, але не образився.
– І я теж, – несподівано підтримала Клавдія Петрівна. – Усе командую, усе вказую. А це ваш дім, зрештою. Просто коли бачиш, що можна зробити краще…
– Мамо, – м’яко перебила Олена, – “краще” – поняття суб’єктивне. Те, що здається правильним тобі, для нас може бути незручним.
Сергій зловив вдячний погляд дружини. Хто б міг подумати, що потоп у ванній стане початком нової ери стосунків із родичами?
– А все-таки добре, що ми приїхали, – підморгнув тесть, піднімаючи кухоль.
– Навіть якщо доведеться платити за новий змішувач!
І найдивовижніше – Сергій раптом зрозумів, що справді радий їхньому приїзду. Але ще більше він буде радий, коли вони поїдуть. І, судячи з розуміючого погляду тестя, той це теж прекрасно усвідомлював.Спеціально для сайту Stories
