Усе дитинство у моєї доньки була відсутня мама. Залишившись без чоловіка, я працювала, напевно, по 10-15 годин на день. Що поробиш, немає освіти, немає професії. Тож роздавати рекламки в центрі міста або продавати морозиво на зупинці – непогане заняття, бувало й гірше.
Ще з дитинства я намагалася якось донести доньці, що світ влаштований не так, як пишуть у казках. Що ми маємо боротися, рости й розвиватися. І тоді, якщо пощастить, усе буде добре. У фінансовому плані. Такі речі, як дружба, стосунки всередині сім’ї та інші психологічні моменти ми не обговорювали.
Я вирішила, що це зробить її слабкою. І я дуже помилилася. Вона рано почала зустрічатися з хлопцем. Він на два роки старший, майже ровесники. Ще в 17 років дочка просила мене відпустити її жити з ним, але дозволити їй таке я змогла, тільки коли доньці виповнилося повних 18 років.
Приблизно тоді ж у мене з’явилася ідея виїхати за кордон. Там, можливо, я знайду стабільний заробіток, а може, навіть зустріну рідну душу. Так і вийшло, що юність доньки теж пройшла повз мене. Ну, що поробиш, життя. Зате я змогла висилати їй гроші.
Небагато, але для її, скажімо так, передсімейного життя це було дуже доречно. Бо працювати вона не хотіла, а прагнула закінчити професійні курси, щоб не маятися, як я свого часу. Минуло п’ять років, і донька вийшла заміж. Весь цей час я допомагала їй у фінансово.
Вислала непогану суму як весільний подарунок. На жаль, свої курси вона так і не закінчила. Тож вона сиділа вдома. Зручно влаштувалася, визнаю, але ж це єдина дочка. Хотілося допомогти їй. Я ж потихеньку стала налагоджувати особисте життя. Я зустрічалися з одним чоловіком.
Він місцевий, непогано заробляв, але одружуватися не збирався. Вся справа в жорстких локальних законах. Згідно з ними, чоловік після розлучення втрачав буквально все. Тож навіть його мама радила йому залишатися холостяком. Я продовжувала працювати.
Ми бачилися з моїм тоді ще “другом”, а дочка тільки отримувала гроші від мене, ми практично не розмовляли. Але я-то думала, що їй мати зараз не потрібна: адже вона сама заміжня. Крім того, наші бесіди стали дедалі частіше супроводжуватися фразою: “Не вистачає на життя, мамо, допоможи”.
А тепер ось я виходжу заміж. Крига скресла. Виявляється, навіть у моєму віці можна вийти заміж. У мене тепер є коханий чоловік, мій законний майбутній чоловік. Я не працюю, тепер я домогосподарка, хоча так себе називати у мене язик не повертається: замовляємо клінінг і їжу з ресторанів. А зовсім поруч море…
Тепер моя доньки ображається на мене, бо я збираюся виходити заміж за кордоном. І, тим більше, жити тут. На її думку, у мене надто солодке життя і я “не знаю, як це – животіти на середню зарплату”. На зарплату її чоловіка. Бо я, бачте, тепер купаюся в розкоші, а в них навіть автомобіля немає.
Донька забула або просто не відчувала, як я працювала після розлучення і скільки я переслала їй грошей. Для неї я просто банкомат. Та ще й такий, який можна покритикувати. Як ви розумієте, вона досі не працює. При цьому в неї новий телефон, купа ганчірок – усе куплено на мої подачки.
Чи можна використовувати людей ось так? Моя донька вважає, що так. Усе життя я намагалася якось поліпшити наше фінансове становище, допомагала. Але правду кажуть: з віком людина черствіє. І мене доньчині замашки вже просто дістали. Я знаю, що вона в мене одна, але потрібно і міру знати.
І зараз, перед весіллям, я подумую: а може, нехай залишається вдома? Навіщо мені її запрошувати – заради нових втрачених нервів. Якщо людина не вміє поводитися з власною матір’ю, як вона розмовлятиме з вітчимом? От не знаю, поганий це буде з мого боку вчинок чи доросле, зважене рішення.
Адже як ти ставишся до людей, так і вони вчинять із тобою, а грошей їхній родині я більше надсилати не збираюся. Вони вже дорослі, самі розберуться. Час би уже й самим справлятися.
