Моя донька намагається вигнати мене з власного будинку. Звісно, у неї нічого не вийде, адже правда і закон на моєму боці, але вона намагається всіма способами: вимагає, тисне на жалість, навіть розповідає спільним знайомим і родичам усілякі небилиці про мене. І все заради чого?
Просто щоб жилося краще. Заради комфорту! Коли я їхала на заробітки, вона була вже дорослою. 19 років, молода дівчина, хіба не так? Тому я й не відчувала докорів сумління. Одна моя подруга, молодша, залишила зовсім ще маленьких дітей під опікою бабусі й дідуся. І нічого, совість її не мучила.
Тож і я, відповідно, сфокусувалася на тому, щоб у найкоротші терміни домогтися того, чого хочу. Донька в дитинстві була повною дитиною. Любила перекусити, багато рухалася, але вага чомусь не зникала. З віком вона стала огрядною. Якщо її сукня завелика мені на кілька розмірів – це не норма.
Я ж її мати. Тож, коли в неї нарешті-таки з’явився залицяльник, я без питань переписала на неї свою двокімнатну квартиру. Вона попросила, та й я все добре розуміла. Весілля вони справляли скромне, для своїх. Я в цей час була за кордоном і що тільки відправила трохи грошей як подарунок.
Із зятем я на той час була вже непогано знайома, і він особисто дякував мені, казав, що вони з донькою добре розуміють мою ситуацію. А от донька, навпаки, розкапризничалася у свої 22 і навіть ревіла, що я не приїхала на свято. Начебто я була там від хорошого життя. Потім мамі стало гірше.
Треба було, щоб із нею хтось був поруч. І зять запропонував мені таке: вони беруть маму до себе, але її будиночок біля міста продається. Молодій сім’ї гроші зайвими не будуть… Як і автомобіль. Робити нічого, я погодилася. За моїми прикидками мені залишалося бути на заробітках близько 3-4 років.
Не маленький термін, але й не надто великий. За цей час дочка народила мені онука і ще більше погладшала. Я вже насилу впізнавала її крізь екран свого телефону. Її чоловік мовчав, але було видно, що він не в захваті від своєї молодої поки що дружини. Мама почувалася непогано.
Літня людина, що їй потрібно, крім свіжого повітря і спокою? Але двокімнатна квартира з маленькою дитиною. Який уже тут спокій? За півроку до від’їзду я почала шукати собі будинок. По суті, заради нього я і їхала. Я розуміла, що в одній квартирі з донькою жити ми не зможемо.
А про зятя, який візьме її до себе, можна було й не мріяти. Тож руки в ноги і вперед, на роботу. Хоча мені пощастило. І будинок я знайшла досить швидко: на околиці міста, з ділянкою, чистенький, але ремонт треба було робити. Коли я приїхала додому, донька із зятем зустріли мене дуже тепло.
Я побачилася з мамою, побачила онука. Було дуже добре. Кілька днів я пожила у них, буквально постеливши на кухні. Але потім, коли ми про все домовилися з колишніми господарями мого нового будинку, переїхала жити туди. І з цього моменту почалися проблеми.
Донька думала, що я куплю собі якусь халупу, а решту грошей віддам їм, на розвиток. Тому вона дуже здивувалася, побачивши приємний будиночок, у якому навіть були меблі та великий телевізор – колишні господарі їхали назовсім і забрати з собою техніку не могли.
Вона дивилася на мою покупку такими голодними очима, що я одразу зрозуміла – буде скандал. І не помилилася. Дочка почала звинувачувати мене у всіх смертних гріхах і особистих розчаруваннях. Виявляється, вона думала, що я весь цей час працювала заради неї та її сім’ї.
А я, як остання егоїстка, просто хотіла зробити своє життя кращим. Поки, значить, я там прохолоджувалася, вони з бабусею так намучилися. І плювати, що заради цього вони продали її будинок і купили якесь корито з болтами. Про це дочка промовчала.
Потім виявилося, що зять уже давно пропонував теж виїхати на заробітки, але не міг, оскільки все було на ньому. Але ж, якби я була з ними, я б могла посидіти з онуком, і вони б поїхали і заробили б “на свою найсвітлішу мрію”. Чомусь їхня мрія точно така сама, як у мене. Приватний будинок.
Тепер ось у доньки нове хобі: вона скаржиться всім оточуючим, включно з власними друзями і знайомими, яка в неї погана мати. Як кепсько я з нею поводилася в дитинстві і взагалі, яка я жорстока людина, а тепер ще й хвалюся своїм новеньким придбаним будинком.
Що є абсолютною неправдою, адже хвастощі мені зовсім не близькі. Маму я, звісно ж, забрала до себе. Місця тут повно, тиша і спокій. Вони мені, до речі, теж потрібні. Мало того що я втомилася фізично за всі ці роки. Так ще й рідна донька всі нерви проїла і продовжує доїдати.
Ось така ось подяка від рідної дитини. Хоча яка вона вже дитина? Доросла жінка, яка сама не знає, чого хоче, а винна в усьому мама, яка стільки років своїй доньці потурала. Не будьте мною, встановіть кордони зі своїми дітьми – і тоді вони не сядуть до вас на шию!
