Часто молоді люди розбігаються не тому, що їх щось не влаштовує одне в одному, а тому, що їм хочеться урвати побільше емоцій від життя. Познайомитися з великою кількістю людей, потусуватися тощо. Раніше таку поведінку рішуче засуджували. Тепер же свобода. Усім начхати.
Зрада і в шлюбі-то не завжди вважається зрадою, а без обручки на пальці й поготів. Мені особисто така поведінка не здається нормальною, але я якоюсь мірою можу зрозуміти сьогоднішню молодь. Стільки всього цікавого, стільки можливостей. Можна вилетіти буквально в будь-яку точку світу.
Тільки побажай і збери хоч якусь суму грошей. Економкласом добиратися довше, але це все одно не порівняти з тим, як було раніше. Коли я була ще досить молодою, я теж любила тусовки і клуби. У принципі, на одному з таких заходів я й познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком.
І вважаю це абсолютно нормальним. З чоловіком я довго зустрічалася. Незабаром почали разом жити, і в нас склалися чесні, довірливі стосунки. Я завжди говорила і буду говорити, що для того, щоб стати щасливою парою, партнерам потрібно стати насамперед друзями, а потім закоханими і так далі.
Розуміти одне одного – важлива частина співіснування. Потім, коли тусуватися стало вже якось не за статусом, ми з головою занурилися в роботу. Я знайшла один непоганий офіс, де дизайнерам працювалося дуже комфортно. Чоловік пішов у програмування, в якому я нічого не розумію.
Але зарплата в айтішників висока, тож мені було гріх скаржитися. Ми багато працювали, проводили вечори разом, постійно пробували нову кухню, подорожували. Загалом, я можу заявити, що це був найкращий час у моєму житті. Комфортно почуватися з коханою людиною – що може бути краще?
Для себе я вирішила, що більшого мені й не треба, бо тоді мене в житті влаштовувало буквально все. Але казка не може тривати вічно. І, звісно ж, хтось із нас мав усе зіпсувати. Щоб ви розуміли, я навіть зрозуміла б чоловіка, якби він зрадив мене.
Було б прикро, але я так його кохала, що навіть це не змінило б мого до нього ставлення, але він усе зіпсував інакше. Зробив мені пропозицію. Спершу я навіть не зрозуміла підступу. Ми відгуляли шикарне весілля. Медовий місяць нагадав мені молодість, коли суцільне свято, а енергії стільки, що хоч відбавляй.
Але після медового місяця настали сірі будні. Коханий якось змінився. Ми вже не сиділи ввечері біля вікна, з келихами в руках. Не дивилися серіали, загорнувшись у ковдру. Тепер він брав додаткову роботу і сидів у себе в кабінеті. Хотів заробити побільше, адже “хто знає, що буде в майбутньому”.
Мені було нудно і самотньо, але на всі мої скарги він відправляв мене йти займатися прибиранням або на йогу. Рутина вбиває романтику. Звісно, у сучасному світі ми користуємося благами цивілізації і прискорюємо процеси, наскільки це можливо. Розумні пилососи прибирають пил.
Посудомийка справляється з посудом. Але сенс у заощадженому часі, якщо його нікуди дівати? Витріщатися в монітор одній набридає дуже швидко, а потім чоловік зробив крок, який змінив усе наше життя. Він запропонував завести нам дитину. Він так напружився, що я зрозуміла: це вибір без вибору.
Або так, або нічого. І я піддалася. Пологи пройшли за звичайним сценарієм. Було важко, але на організмі це ніяк не проявилося. Я навіть не сильно погладшала. Лікарі сказали, пощастило з генетикою. Чоловік дуже підтримував мене з дитиною, буквально не відходив від нас.
Накупив купу речей, взяв відпустку. Претензій до нього в мене бути не могло й не може. Але лякало інше: у мене зовсім не було цікавості до сина. Просто якийсь кричущий клубок. Та й на вигляд зовсім не такий, як на милих фото. Кажуть, матері божеволіють від запаху своїх дітей.
Мене ж радше від нього нудило. І я зовсім не могла зрозуміти чому. Точніше, мені навіть не хотілося про це думати. Думками я була десь далеко, як людина, якій довго не давали відпочити, а потім дозволили прилягти, але тепер її мучило безсоння. З часом нічого не змінилося.
Для мене не було різниці, моя це дитина чи чужа. І зараз її теж немає. Просто, буває, набридне вся ця тяганина. І ще син кричить не перестаючи. Це бісить, дратує, а я нічого не можу вдіяти. У тому числі із собою. Хтось скаже, що такі, як я, – це безжальні люди. Адже як можна не любити дитину?
Нещодавно я одягалася на зустріч. Важливу, по роботі. І мені потрібен був відповідний до нагоди костюм. Щойно я одягнулася, син почав плакати. Зазвичай його потрібно потримати на руках із яскравою іграшкою. І тоді він заспокоювався, але цього разу він вирішив ще й відригнути на мене.
Костюм зіпсовано, все нанівець. І я не витримала, сама почала кричати на сина. Просто не стримала себе і впала в істерику, а чоловік, який усе це побачив, мовчки забрав дитину в мене з рук і відніс до себе. Тепер він каже, що давно помітив моє ставлення до малюка.
Раніше він гнав від себе ці думки, але тепер уже точно переконався, що я погана мати. Він думає, можливо, нам доведеться зробити паузу і пожити окремо. Я одна, а він із сином. Але я нічого не можу із собою вдіяти. Я хороша людина, чудово ставлюся до інших людей, до тварин.
Але діти не викликають у мені жодної позитивної реакції. Напевно, це мені якась розплата за гріхи. За молоді роки чи ще щось. Виходу із ситуації я абсолютно не бачу, але й сім’ю втрачати не хочу.
Напевно, треба буде вчитися прикидатися. І робити це протягом усього життя. Іншого виходу просто немає. Нехай це буде єдина дитина, тоді я витримаю, але більше дітей у своєму домі я просто не потягну. Ні морально, ні фізично.
