Повернувшись з роботи додому, Анатолій із Тетяною застали свою сімнадцятирічну доньку, яка ридала на дивані. Побачивши батьків, вона одразу ж підхопилася й втекла до своєї кімнати.
— Дарино, що сталося? — вигукнула Тетяна й кинулася за нею. — Донечко, хто тебе образив?
— Нічого не сталося… Ніхто не образив… — задихаючись від сліз, простогнала донька й уткнулася в подушку на своєму ліжку.
— Дарино, мила, не лякай маму. — Тетяна сіла поруч із нею й почала гладити її по голові. — Скажи мені, чому ти плачеш?
– Тому що Коля… — знову простогнала Дарина й заридала ще сильніше. — Він… Він…
– Що з Колею? — одразу ж заглянув до кімнати доньки Анатолій. — Невже мої молитви здійснилися, і цей хуліган нарешті відчепився від тебе? Ви з ним що, посварилися?
– Тату!.. — майже закричала донька. — Ну, навіщо ти так говориш?! Мені й так дуже погано!
– Так, Анатолію, благаю тебе, не треба так говорити! — Мати осудливо поглянула на чоловіка. — Бачиш, наша донечка страждає. Навіщо ти завдаєш їй ще більшого болю?
– Нічого, постраждає-постраждає, і заспокоїться, — спокійно відповів тато. — Зате цього бандита ми більше ніколи не побачимо поруч із нею. Я на це дуже сподіваюся…
– Ні, побачите! — ще сильніше розплакалася донька. – Даремно сподіваєшся, тату! Ми з ним ніколи не розлучимося, зрозуміло вам!
– А що ти тоді ллєш сльози?
– Тому що він… Він… Його забрали…
– Куди його забрали? – здивовано запитав Анатолій. – В армію, чи що? Йому, здається, ще рано.
– Його відвезли в поліцію… І там тримають… Уже кілька годин…
– Ах, ось у чому справа! А я так і знав, що його скоро заарештують! — батько кивнув головою. — Я був упевнений, що цим колись усе закінчиться. Ось і почалося. Бо він хуліган і бандит.
– Він не бандит! – вигукнула Дарина.
– Та як же він не бандит, якщо постійно з кимось махається. У нього ж кулаки, як у чоловіка. У сімнадцять років. За що його заарештували? Знову з кимось зіткнувся?
— Він сьогодні мене захистив, ви розумієте? Їх було багато, а він один! Він герой!
— Від кого він тебе захищав?
— Від хуліганів!
— Та він же сам хуліган.
— Ні, він не хуліган! — наполягала донька. — Він хороший. А тепер він там… А його не випускають. І все через мене…
— Заспокойся, донечко. — Тетяна притиснула Дарину до своїх грудей. — Скоро розберуться і його відпустять. Його не мають права довго тримати. Він ще не дорослий. Ти, напевно, розповіла, що він тебе захищав? Як це сталося?
— Вони мене обізвали поганим словом, і Коля їм дав… Але йому не вірять, що він мене захищав… — знову застогнала Дарина. — І мені — не вірять. Усі думають про нього так само, як наш тато.
– Гаразд, все, донечко, заспокойся. Не плач. Сльозами горю не допоможеш. Ось побачиш, скоро він тобі передзвонить…
Тетяна підвелася з ліжка, вони з батьком вийшли з кімнати доньки й залишилися наодинці на кухні.
– Може, ти подзвониш своєму другові? – тихо запропонувала Тетяна, щоб дочка не почула.
– Що? – не відразу зрозумів дружину Анатолій.
– Подзвони, кажу, своєму Григорію. Він же, здається, у поліції великий начальник. Нехай він комусь подзвонить і накаже, щоб цього Колю відпустили.
— Ти що, з глузду з’їхала? — здивувався Анатолій. — Ти хочеш, щоб я заступався за цього бандита?
— Він не бандит!
— Таня, припини! Я що, бандитів, чи що, не знаю?!
– Знаєш, — посміхнулася дружина. — Тому я тобі й кажу. Подзвони й попроси за нього. Він хороший хлопець.
– Хороший? — Анатолій ледь не розреготався. — Таня, що ти кажеш? І взагалі, я не розумію… Ти хочеш сказати, що ти рада, що твоя дочка дружить із цим…
– Так, Толя, я дуже цьому рада.
– Ти з глузду з’їхала?
– Анітрохи. Бо я знаю, що у нього попереду все буде добре.
– Звідки ти це знаєш?
– Та тому що цей Коля — вилитий ти в юності.
– Звідки ти це взяла?
– А з того. Я що, не пам’ятаю, яким ти був у сімнадцять років? Та тебе всі дільничні в місті в обличчя знали.
– Таня, тоді такі були часи! Тоді половина хлопців були хуліганами. А зараз часи змінилися. Я хочу, щоб наша Дарина зустрічалася з пристойним хлопцем. Наприклад, з таким, як Борис з першого поверху.
– Ти що, кажеш, Толя? Цей Борис — він же ботанік.
– Ну і що. Зате він розумний.
– Розумний, але боягуз. Такий нашу Дарину ніколи ні від кого захистити не зможе. Та й взагалі… Я одного разу попросила його підняти важку сумку з продуктами на наш поверх, так він зробив вигляд, що глухий. Ні, нам такі хлопці не потрібні.
– А які вам потрібні? Ті, що з розбитими кулаками по двору ходять?
– Нам потрібні такі, Толя, які при зустрічі посміхаються, і якщо потрібно — приходять на допомогу, навіть коли ти їх не просиш.
– Ти хочеш сказати, що Колька такий?
– Ага. Знаєш, чому ти так упереджено на нього дивишся?
– Чому?
– Тому що він тобі здається крутішим, ніж ти був у його віці.
– Звідки ти це взяла?
– Ти йому заздриш, Толя.
– Чому я заздрю? — Анатолій здивовано дивився на дружину.
– Його молодості та безстрашності. Тобі ж самому хочеться, так само як Кольці, побігати по дворах, пошукати пригод. Як раніше. Адже я тоді й полюбила тебе саме за це. Ти й зараз точно такий самий, як він, тільки трохи постарів.
— Я постарів? А хочеш, я зараз вийду у двір і залізу до нас у вікно по водостічній трубі?
— Не залізеш, Толя, — посміхнулася Тетяна. — Тому що труба відразу відірветься, і ти розіб’єшся. Зараз такі водостічні труби, як раніше, вже не роблять. Тому діставай телефон і дзвони своєму другові в поліцію.
— Ти думаєш, треба?
— Толя, згадай, як мій тато витягав тебе. Адже витягав? Заради мене, до речі. Я точно так само ридала, коли ти, весь в синцях, просидів усю ніч у камері.
А мій тато, сам особисто, поїхав на нічному трамваї й поручився за тебе. До речі, там, у цьому відділенні, познайомилися наші батьки.
— Таня, це заборонений прийом.
— Це, Толя, нормальний прийом. Сімейний.
— Який ще сімейний? Ти хочеш сказати, що наша дочка й цей негідник можуть одружитися?
— Бачиш, ти вже перестав називати його бандитом.
— І ти погодишся, якщо між ними закрутяться серйозні стосунки?
— Ну, досить уже тягнути час. Діставай телефон, будь людиною.
– Ну, гаразд, Таню, нехай буде так. Але якщо щось трапиться, винна у всьому будеш тільки ти. – Чоловік неохоче потягнувся до кишені за телефоном. – Тільки не кажи Дарині, що я за цього Кольку заступався.
– Звісно, не скажу.
Через п’ятнадцять хвилин із своєї кімнати з’явилася щаслива донька й кинулася до передпокою.
– Ти куди це так пізно?! – хором крикнули їй услід батьки.
– Мамо-тату, я ненадовго. Я тільки з Колькою поговорю. Його відпустили!
Коли за дочкою зачинилися двері, Тетяна дзвінко поцілувала чоловіка в щоку й весело засміялася.
— Все-таки добре мати хороших друзів! Правда, Толю?
