Одружилася я з чоловіком понад 40 років тому. Працювали, не шкодуючи сил, бо мріяли про велику родину, а галявина до зайчика сама по собі не часто дається, як ми знаємо.
Ось і доводилося складати копійку до копійки і багато в чому собі відмовляти. Коли в нас накопичився вже відносно солідний капітал, ми стали батьками сина. Ми планували потішити первістка братиками чи сестричками.
Однак долею було визначено мати нам із чоловіком тільки одну дитину. Кілька років ми не могли змиритися з цим сценарієм. Але незабаром зійшлися на тому, що навіть один малюк – це безцінний дар.
Ріс він в абсолютній любові. Намагалися з чоловіком забезпечити синові щасливе дитинство і ні в чому не відмовляти. Якщо вже дав нам Бог тільки одну дитину, то нехай усі ресурси йдуть на її потреби та бажання.
Під час навчання в столичному університеті в сина з’явилася дівчина, а коли син випустився і отримав диплом, то зробив їй пропозицію руки і серця. Після весілля молодих я дозволила їм жити в моїй квартирі.
Сама ж я переїхала в приватний будинок, який будували разом із чоловіком. Подумала, нехай молода сім’я перебирається в центр міста, а я буду собі господарювати на грядках і заживу тихим сільським життям.
На той час мій чоловік помер від раку легенів. Через рік після весілля я стала бабусею дівчинки. Я стала часто приїжджати в місто до дітей. Допомагала молодій мамі з дитиною і тішила натуральними овочами та фруктами.
Я жила заради цих зустрічей. Не було в моєму житті після втрати чоловіка щасливіших моментів, ніж дні, проведені з красунею-онучкою. Тож коли я дізналася, що син і невістка збираються розлучатися, мало не розплакалася.
Виявилося, мій син знайшов собі іншу, а невістка пробачати зраду не захотіла і подала на розлучення. Ну і правильно зробила. Хоч я і мати, але в цій ситуації повністю підтримувала невістку.
Вона зібрала речі мого сина і виставила за двері. Так, син переїхав до мене в село, а з невісткою я домовилася, що вона залишиться в моїй квартирі, поки не знайде собі інше житло.
Понад півроку я не турбувала її і не квапила з пошуками квартири, але онуку я бачила дедалі рідше й рідше. А син міг побути з донькою в ті дні, коли приходив до колишньої дружини з аліментами.
На сьогодні невістка вже рік проживає в моїй квартирі. Я так розумію, з’їжджати вона нікуди не планує. Підлаштувала все так, що я з сином ні її, ні нашу принцесу бачити не можемо. Син відправляє гроші для дитини колишній дружині на карту.
Думали просто віддати вже невістці цю квартиру і забути про неї. Він би міг відкладати потроху на власне житло, але вона вперто вимагає гроші щомісяця. Хіба потрібно платити аліменти на неповнолітніх дітей, якщо віддав квартиру?
