Я з чоловіком 14 років чекали, що доля нам подарує сина чи доньку, але тут і медицина виявилася безсильна. Перепробували всі методи. Чоловік працював у поліції, а я вчителькою в школі. Заробітки не дуже великі.
Та й мені вже 37. З кожним роком мої надії стати мамою танули. Після ще одного походу до лікар я зовсім зневірилася. Коханий бачив це і наважився нарешті обговорити те, про що давно думав.
Він приніс частування до вечері, заварив мій улюблений чай і запропонував усиновити дитину. Я аж засвітилася від радості, бо й сама про це думала. Чоловік усміхнувся й обійняв мене.
Ми домовилися дізнатися, що потрібно, і з’їздити в дитячий будинок. Через свої зв’язки він домовився про зустріч. Нас зустріла дуже мила жінка – директор притулку. Вона провела нас до діток.
У невеликій кімнаті було близько 20 дітей. Вони всі бігали, грали, іноді поглядаючи на нас. Тут я помітила, що мій чоловік остовпів. Він дивився в одну точку широко розплющеними очима.
Я посмикала його за рукав, запитуючи, в чому справа. Він тільки вказав пальцем на одну дівчинку. Я глянула і слів знайти не змогла. Перед мною стояла моя маленька копія.
Дівчинці було років п’ять, вона мала кучері, темне волосся і яскраві зелені очі. Риси були дуже схожі. Усе це можна було списати на збіг, якби не родимки над губою. Точно такі ж дві родимки, як і в мене.
Поки ми дивилися, дівчинка теж звернула на нас увагу. Я зрозуміла, що не зможу жити, якщо не заберу цю дівчинку додому. Чоловік теж погодився. Він пообіцяв, що спробує дізнатися щось про батьків дівчинки.
Я ж почала збирати папери на усиновлення. Хотіла впоратися якомога швидше. Незабаром чоловік приніс додому стару папку з документами. Виявилося, що я була не єдиною дитиною в матері.
Через два роки після мене мати народила ще одну дівчинку, але та виявилася хворою, тому вона просто вирішила віддати її до притулку. У той час вона сильно прикладалася до пляшки і не знала, хто батько.
Вирішила, мабуть, не зв’язувати собі руки. Правду вже не дізнатися, адже матері давно немає в живих. Так я дізналася, що в мене була рідна сестра. Через хворобу її так і не забрали з дитячого будинку.
Після цього інформації про неї не було. Далі тільки звернення до лікарні на пізньому терміні вагітності. Вона добре перенесла пологи, але через два роки після народження дитини її не стало, хвороба дала про себе знати.
Так дівчинка і потрапила до притулку. Про батька жодних згадок немає. Так ми дізналися, що ця дівчинка – моя рідна племінниця. Через кілька місяців ми владнали всі питання з документами і змогли нарешті забрати маленьку.
Через півроку після цього чоловіку вдалося з’ясувати, де поховали мою сестру. Ми вирішили всі разом поїхати до неї. Дорогою туди я тільки й думала про те, що скоро в моєї племінниці з’явиться ще сестричка чи братик.
