Двадцять четвертого грудня я знайшла в холодильнику контейнер із холодцем і спочатку подумала, що Сергій купив його в магазині. Потім побачила зверху папірець, притиснутий гумкою: «До столу. Мама».
— А це навіщо? — запитала я.
Сергій стояв у передпокої й витрушував сніг із черевика.
— На Новий рік.
— Але ж ми самі збиралися готувати.
Він нарешті зняв куртку, повісив її й сказав так буденно, ніби нагадував мені про час запису до перукаря:
— Тридцять першого їдемо до мами.
Я навіть зраділа. Його мати жила неподалік, добре готувала, а після двох тижнів метушні перспектива не стояти пів дня біля плити здавалася цілком приємною.
— Чудово. Тоді треба запитати, що взяти дітям. Максим не їсть оселедець під шубою.
Сергій відвернувся до шафи.
— Діти не їдуть.
Ось тут я перестала розкладати продукти.
З Сергієм ми знайомі майже сім років, одружені п’ять. Моєму синові Максиму шістнадцять, дочці Каті — дванадцять. Їхній батько живе окремо, платить аліменти, бачиться з ними. У нього другий шлюб, у нас своя родина, і за ці роки склався якийсь порядок. Не ідеальний, але працездатний.
Сергій не був для дітей татом і ніколи не намагався взяти на себе цю роль. Мені це, власне, подобалося. Він міг відвезти Катю на тренування, якщо мені не вистачало часу, міг допомогти Максиму з комп’ютером, а міг сказати: «Це до батька, я тут не втручаюся». Усі розуміли, хто кому ким доводиться.
Останній рік, щоправда, його «це до батька» стало лунати частіше.
Восени Максиму знадобилися зимові черевики. Сергій запитав ціну й сказав:
— У хлопця є батько. Чому знову ти?
Я зателефонувала колишньому чоловікові, той без зайвих слів купив черевики. Питання вирішили.
Потім Сергій почав сваритися, що Максим пізно йде в душ і вранці у ванній сиро. Тут я була скоріше на боці чоловіка: квартира невелика, Сергій встає о пів на сьому. Попросила сина митися раніше.
Були ще плед Каті на дивані, її підручники на столі, Максима спортивна сумка біля дверей. Звичайні сімейні дрібниці. Я й сама щодня на це бурчу.
Тому, коли Сергій сказав, що діти не їдуть до його матері, я спершу подумала саме про тісноту.
— У неї місця не вистачає?
— Там мама, тітка Люба, Олег з Іриною. Ми. Вже шестеро.
— Вісім із дітьми.
— Саме так.
Він сказав це без злості, і від цього розмова спочатку здавалася майже розумною.
— А де вони будуть зустрічатиНовий рік?
— З батьком.
Я дістала телефон.
— Ти з Андрієм розмовляв?
— А навіщо мені з ним розмовляти?
Довелося пояснити, що Андрій — це батько дітей і в нього теж бувають плани.
Сергій незадоволено знизав плечима:
— Наталю, ну подзвони сама.
Я подзвонила.
Андрій відповів з машини. На задньому плані щось пищало, потім він вимкнув гучний зв’язок і перепитав:
— Тобто, на Новий рік до мене?
— Саме так. Ви будете вдома?
— Ми тридцятого їдемо до батьків Свєти. Ти забула? Ми ж ще в жовтні домовилися: Новий рік діти проведуть у тебе, а після третього числа я їх заберу.
Я не забула.
Забув, точніше, взагалі не поцікавився Сергій.
— Зрозуміло, — сказала я. — Гаразд, потім подзвоню.
Коли я поклала слухавку, Максим стояв у дверях кухні.
Я не чула, як він підійшов.
— Я хотів чаю.
Він взяв чашку й увімкнув чайник.
Сергій першим порушив тишу:
— Ну добре. Значить, нехай побудуть вдома. Макс уже дорослий, за Катею догляне.
Максим повільно обернувся.
— У якому сенсі вдома?
Мені хотілося виштовхнути Сергія з кухні, перш ніж він відповість, але було вже пізно.
— У звичайному сенсі. Ми ненадовго до бабусі.
— А.
Син вимкнув чайник, хоча вода ще не закипіла, і пішов до себе.
Я сказала:
— Чудово.
— А що такого? Їм дванадцять і шістнадцять, а не два і шість.
— Ти пропонуєш мені на Новий рік залишити дітей самих.
— На кілька годин.
— До якої години?
— Господи, Наталю, я ще не складав розклад.
Ось тоді ми вперше посварилися. Не сильно. Без крику. Сергій повторював, що один вечір нічого не змінить, а я питала, чому він взагалі вирішив, що розпоряджатися цим вечором може лише він один.
Наступного ранку він пішов на роботу раніше за мене. На кухонному столі залишилася його чашка з недопитою кавою, і я спіймала себе на абсолютно дурній думці: ввечері ми все спокійно обговоримо і напевно домовимося. В обід зателефонувала його мати, Тамара Петрівна.
— Наталко, ти салат із куркою готуватимеш? Якщо так, то не роби багато. Ірина теж щось принесе.
Ми обговорили продукти, потім вона сказала:
— Добре, що ви цього разу удвох. У мене й так людей буде багато.
Я перепитала:
— Удвох — це ми з Сергієм?
— Ну так.
— А діти?
На тому кінці стало тихо.
— А Сергій тобі не сказав?
— Що саме?
— Він ще в неділю казав, що Максим із Катею будуть у батька. Тому я дозволила Олегу запросити Ірину з сестрою.
Був вівторок.
У неділю Сергій уже повідомив матері, що мої діти будуть у батька. Зі мною він заговорив про це лише через два дні.
Тамара Петрівна, мабуть, зрозуміла з мого голосу, що сказала зайве.
— Наталю, ви там самі розберіться. Я просто просила цього разу без великої компанії. Мені важко готувати на десятьох.
Ось це я якраз і розуміла.
— Звісно. Це ваш дім.
— Тільки на Сергія не накидайся. Він хотів, щоб усім було зручно.
Після дзвінка я хвилин п’ять сиділа в машині біля роботи. Телефон лежав на пасажирському сидінні, на екрані висіло повідомлення від Каті: «Мамо, купиш клей?» Цілком звичайне повідомлення.
Увечері я клею не купила. Забула.
Зате Сергію з порога сказала:
— Ти в неділю вже повідомив мамі, що діти будуть у Андрія?
Він одразу зрозумів, звідки я це знаю.
— Мама дзвонила?
— Відповідай.
— Так, казав. А що?
— У неділю?
— Напевно. Я дні не записую.
— Мені ти сказав учора.
Сергій поставив пакет із продуктами на тумбу.
— Тому що хотів спочатку з мамою вирішити, скільки буде людей.
— Ти вирішив не те, скільки буде людей. Ти вирішив, які люди зайві.
Він скривився:
— Тільки не починай ось це.
— Що саме?
— Про «зайвих дітей». Я такого не казав.
І справді не казав. Це я вже сказала за нього.
Сергій пояснив свою версію. Його мати втомилася. Минулого Нового року після гостей вона два дні приводила квартиру до ладу. Олег із дружиною приїжджають рідко. Тітка Люба сама. Максим із Катею вже не маленькі. У них є батько. А ми з Сергієм за п’ять років жодного разу не зустрічали Новий рік удвох із його ріднею. Якщо розглядати кожну фразу окремо, це звучало майже переконливо.
Проблема була лише в тому, що для зручності всіх інших мої діти мали кудись зникнути.
Наступного дня Максим застав мене на кухні, коли Сергій був у душі.
— Мамо.
— Що?
— Ми можемо з Катькою залишитися вдома.
Я продовжувала нарізати хліб, хоча вечеря вже стояла на столі.
— Ні.
— Та нічого. Ми включимо фільм. Я замовлю їй піцу.
— Я сказала «ні».
— Ну, ви ж через нас тільки сваритеся.
І ось тут я не витримала.
— Максиме, не треба вдавати, що ти тут дорослий і все вирішиш! Мені ще не вистачало, щоб ти звалив провину на сестру, бо Сергій захотів спокійно посидіти!
Син відступив від столу.
Я відразу зрозуміла, що сказала зайве.
Катя стояла в коридорі.
— А ми йому заважаємо? — запитала вона.
Я не встигла відповісти. З ванної вийшов Сергій.
— Хто кому заважає?
— Ніхто, — сказав Максим і пішов у кімнату.
За вечерею діти майже не розмовляли. Сергій двічі намагався розпитати Максима про школу, той відповідав одним словом.
Після їжі я постукала до сина.
— Я даремно на тебе накричала.
Він сидів за комп’ютером.
— Та годі.
— Не годі.
— Мамо, я справді можу залишитися. Мені шістнадцять. Просто не хочу, щоб ви через це…
— Все. Досить.
Я зачинила двері й пішла на кухню.
Сергій прибирав їжу в холодильник.
— Домовилися? — запитав він.
Ось ця фраза мене й добила.
— Про що?
— Що вони залишаться вдома.
— Ні. Ми домовилися, що мій син більше не вирішуватиме наші з тобою проблеми.
Сергій різко зачинив дверцята холодильника.
— Які проблеми? Ти сама їх створюєш. Я попросив один вечір. Один! Не тиждень, не місяць.
— Ти мене не просив.
— А що я зробив?
— Вирішив. Спочатку з матір’ю, потім поставив мене перед фактом.
— Тому що я знав, що ти почнеш ось це.
— Що — ось це?
Він махнув рукою в бік кімнат.
— Ти будь-яке слово про дітей сприймаєш так, ніби я їх виганяю. Я не зобов’язаний хотіти проводити з ними кожну вільну хвилину.
— А я тебе про це просила?
— Але Новий рік зустрічаємо без твоїх дітей.
Сказав і замовк.
Напевно, сам почув, як це прозвучало. Тільки назад уже не пішов.
Я теж.
— Тоді й без мене! — відповіла я.
— Чудово.
— Відмінно.
На цьому наша змістовна частина розмови закінчилася. Далі ми хвилин десять згадували все підряд: мою звичку вставати за дітей, його матір, витрати, черевики Максима, минуле літо і навіть той нещасний душ.
Я теж наговорила зайвого. Сказала, що останні місяці він поводиться в квартирі як людина, яка терпить чужих дітей до їхнього повноліття. Сергій відповів, що іноді саме так і почувається. Цю фразу я почула добре.
Увечері, коли всі лягли спати, я відкрила сайт з орендою будинків.
Перший підходящий варіант коштував двадцять вісім тисяч за три ночі. Я закрила оголошення.
Другий був дешевшим, але господар написав, що заселення можливе лише для групи від п’яти осіб.
Третій знаходився майже за сто кілометрів.
Я просиділа до ночі і нічого не забронювала.
Вранці Сергій побачив відкриті оголошення на моєму телефоні.
— Ти серйозно?
— Так.
— Наталю, ми посварилися. Навіщо влаштовувати спектакль із будинком?
— Я не хочу 31-го сидіти тут і пояснювати дітям, чому ти пішов святкувати без них.
— Тоді поїхали зі мною.
Я навіть розсміялася.
— А діти?
— Знову те саме.
Розмова закінчилася.
Вдень мені відповіла жінка з одного з оголошень. Попередні мешканці відмовилися від оренди. Будинок був за сорок два кілометри від міста, невеликий, дві спальні, кухня-вітальня. З тридцятого грудня по друге січня – шістнадцять тисяч гривень плюс застава.
Для мене це були значні гроші. Я відкладала гроші на заміну пральної машини, яка вже другий місяць гуркотіла під час віджимання.
Я хвилин десять дивилася на повідомлення.
Потім переказала передоплату.
Не з помсти Сергію. Мені просто потрібен був варіант, за якого тридцять першого ніхто з моїх дітей не сидітиме вдома й не вдаватиме, що все нормально, заради дорослих.
Увечері я сказала:
— Я орендувала будинок. Виїжджаємо тридцятого.
Катя відразу запитала:
— Там є ялинка?
Максим уважніше подивився на мене.
— А Сергій?
— Він залишається.
Син кивнув.
— Зрозуміло.
Сергій дізнався про бронювання пізніше. Я спеціально не стала повідомляти йому про це при дітях.
— Шістнадцять тисяч гривень? — перепитав він.
— За три ночі.
— Ти з глузду з’їхала.
— Можливо.
— У нас пральна машина розвалюється.
— Я знаю.
Ось тут мені не було чого заперечити. Гроші дійсно були сімейними в тому сенсі, що пральною машиною користувалися всі, хоча заощадження лежали на моєму окремому рахунку.
— Тобто заради одного вечора ти викинула шістнадцять тисяч гривень?
— Не заради вечора.
— Звичайно. Зараз буде про повагу, межі та інше.
— Не буде.
Я пішла збирати речі.
До тридцятого Сергій, здається, все ще вважав, що поїздка не відбудеться.
Вранці він побачив у передпокої два рюкзаки, мою дорожню сумку та пакет із продуктами.
— Ви зараз їдете?
— Об одинадцятій— заселення.
— Я думав, ти охолонеш.
Максим вийшов із кімнати в куртці. За ним Катя тягла пакет із настільними іграми.
Сергій знизив голос:
— Наталю, давай хоча б зараз без цирку. Скасуй. Втратиш передоплату, зате не будемо влаштовувати це перед дітьми.
Максим зупинився.
— Сергію, ми все чуємо.
Чоловік обернувся до нього.
— Я знаю.
— Тоді навіщо шепотіти?
Я втрутилася:
— Максе, віднеси речі в машину.
Він взяв сумку, але Сергій раптом сказав:
— Я з тобою розмовляю.
— А я їду, — відповіла я. — Розмовлятимемо потім.
— Ти спеціально робиш так, щоб я виявився винним.
Я вже взувала чоботи.
— Ти можеш поїхати до мами. Саме цього ти й хотів.
— Я хотів поїхати з дружиною.
— А я хотіла зустріти Новий рік зі своїми дітьми.
Катя стояла біля дверей і переводила погляд з нього на мене.
Мені стало неприємно від того, що ми знову з’ясовуємо це в її присутності.
Я застебнула куртку.
— Все. Поїхали.
Будинок виявився гіршим, ніж на фотографіях, і кращим, ніж я очікувала. У передпокої пахло дровами, одна конфорка на плиті не працювала, а двері в маленьку спальню зачинялися лише тоді, коли їх піднімали за ручку.
Катя вибрала цю кімнату саме через ці двері.
Максим зайняв диван у вітальні, хоча я пропонувала йому другу спальню.
— Мамо, мені все одно. Там рожеві фіранки.
— Тобі шістнадцять.
— Саме так.
Увечері тридцятого ми пішли до найближчого магазину, бо я забула купити олію та сіль. Біля каси Катя згадала про клей, який просила ще кілька днів тому.
— Мамо, ти так і не купила.
Ми втрьох засміялися, і мені чомусь стало легше саме від цього.
Тридцять першого Андрій зателефонував дітям по відеозв’язку. Потім окремо подзвонив мені.
— Ви чого взагалі опинилися за містом?
— Довго розповідати.
— З Сергієм?
— Так.
Він не став розпитувати далі.
Сергій написав близько восьмої вечора: «З прийдешнім ».
Я відповіла тим самим.
Опівночі Максим відкрив дитяче ігристе, пробка влучила в стелю, Катя завищала, а я потім ще хвилин п’ять шукала її під столом.
Першого січня Сергій не дзвонив.
Другого близько дванадцятої у двір в’їхала його машина.
Я побачила її крізь вікно і чомусь першим ділом перевірила, чи прибрані чашки зі столу. Смішно: чоловік приїхав з’ясувати, що у нас тепер за сім’я, а я дивилася на крихти.
Він привіз пакет з мандаринами та зарядний пристрій Каті, який вона залишила вдома.
— Тримай, — сказав доньці.
— Дякую.
Максим привітався й вийшов на вулицю.
Сергій зняв куртку.
— Можна з тобою поговорити?
Ми залишилися на кухні.
Він одразу почав.
— Мама вирішила, що ми розлучаємося.
— Чому?
— Тому що я приїхав сам. Потім запитав Олег. Потім тітка Люба. Вечір вийшов дуже веселим.
— І що ти сказав?
— Що ми посварилися.
— Через що?
— Наталю…
— Я просто питаю.
Він потер долонею по столу.
— Сказав, що ми не домовилися щодо дітей.
— Добре.
— Що тут хорошого?
— Нічого. Зате це правда.
Сергій роздратовано відкинувся на спинку стільця.
— Ти взагалі розумієш, що я не хотів нікого виганяти? Я хотів просто провести один Новий рік у матері без усієї цієї юрби. Ось і все.
— Розумію.
Він явно чекав іншої відповіді.
— І?
— І ти міг сказати мені це до того, як повідомив матері, де будуть мої діти.
— Якби я спершу сказав тобі, було б те саме.
— Можливо.
— Ось.
— Тільки тоді це була б розмова. А не готове рішення.
Сергій деякий час дивився у вікно.
— Гаразд. З цим я вчинив неправильно.
Це було не вибачення. Швидше визнання технічної помилки.
Я запитала:
— А з тим, що Максим із Катею мали залишитися вдома, усе нормально?
— Я досі не бачу катастрофи. Йому шістнадцять.
— Я теж не бачу катастрофи. Просто я не збиралася так зустрічати Новий рік.
— Значить, тепер кожен робитиме, що захоче?
— Ні. Кожен хоча б знатиме про плани до того, як за нього домовилися.
Він посміхнувся:
— Ти вмієш усе перевернути.
— Сергію, Максим запропонував залишитися з Катею, бо вирішив, що через нього ми сваримося.
Чоловік підвів голову.
Про це він не знав.
— Коли?
— Наступного дня після розмови з твоєю мамою.
— І що?
— Нічого. Я на нього накричала. При Каті. Вона запитала, чи вони тобі заважають.
Сергій провів пальцями по краю столу.
— Я не казав, що вони заважають.
— Їй дванадцять. Вона не веде протокол. Вона чує, що говорять дорослі.
З кімнати долинув голос Каті: вона комусь надсилала голосове повідомлення й сміялася. Сергій повернувся в той бік.
— Я не хотів, щоб вони так це зрозуміли.
— Вірю.
Цього разу він не став сперечатися.
Додому ми повернулися ввечері. Сергій їхав попереду, ми — за ним. Біля під’їзду Максим допоміг мені вивантажити речі й одразу відніс свій рюкзак нагору.
Через кілька днів Сергій запитав, коли Андрій забере дітей.
Я назвала дату.
— Добре, — сказав він. — Тоді, може, у суботу з’їздимо до мами?
— Ми з тобою?
— Так.
— Давай.
Так ми й з’їздили.
Тамара Петрівна жодного разу не заговорила про Новий рік. Годувала нас пирогом, скаржилася на ціни й розповідала, як Олег знову посварився з тіткою Любою. Перед тим, як ми пішли, вона сунула мені контейнер із котлетами для дітей.
Навесні пральна машина все-таки зламалася. Нову купували разом. Сергій половину суми переказав мені без зайвих слів.
А на початку грудня він одного вечора дістав телефон і запитав:
— Що цього року з Новим роком? Тільки давай спочатку вирішимо вдома, а потім уже всім повідомлятимемо.
Максим сидів за столом і робив вигляд, що зайнятий телефоном. Катя відразу заявила, що нікуди не поїде, якщо там не буде нормального інтернету.
Я відкрила календар.
— Давайте спочатку з’ясуємо, хто чого хоче.
Сергій кивнув.
З цього й почали.
