Поїзд прибув на дві години раніше, і тому Ліда не встигла ні придумати, що сказати, ні прибрати те, що могло б викрити її ще до того, як вона промовить слово.
На столі ще стояла чашка Колі з одинокою чайною ложкою на дні, на спинці стільця висіла випрасувана синя сукня, а біля ліжка чекали на вечір нові туфлі. Зіна сиділа поруч із сумкою, втомлена після дороги, у пом’ятій сукні, і говорила так спокійно, ніби між минулим літом і цим ранком не сталося нічого такого, чого не можна було б виправити однією розмовою.
— Тільки не кажи йому, що я приїхала заради нього. Скажи — справи на заводі. А після танців затримай його на п’ять хвилин. Далі я сама.
Ліда взяла зі столу чашку й не обернулася. За відкритим вікном на вітрі тріпотіли простирадла, сусідка витягала з колодязя відро, у сусідньому дворі рівномірно стукала сокира по поліну. Селище жило своїм звичним ранком, і від цієї звичайності ставало ще страшніше.
— А якщо запитає, навіщо затримувати?
— Скажеш, що допомагаєш прибрати стільці. Тобі він повірить.
Ліда опустила погляд на склянку зі сколеним краєм. Саме цього вона й боялася: що повірить.
Зіна раптом пожвавішала, відкрила сумку, щось дістала.
— Дивися. Пам’ятаєш, ти такі шукала?
На долоню впали два перламутрові ґудзики, гладенькі, прохолодні, з рожевим блиском.
— У нас у магазині була ціла коробка. Я й подумала: на твоєму пальті якраз двох не вистачає.
Не вистачало вже трьох. Останній відірвався чотири дні тому біля хвіртки, коли Коля обійняв Ліду, вона почала вириватися, і ґудзик зачепився за металеву пряжку його ременя. Потім вони повзали по траві, шукали, сміялися, але так і не знайшли.
Тепер ґудзики Зіни лежали у неї на долоні, а третій ніби палив пальці, хоча його тут не було.
— Ти що?
— Думаю, де взяти третій такий.
— У мене був ще один.
— Не треба.
Зіна вже нахилилася до сумки.
— Зачекай, зараз знайду.
— Не треба, Зіно!
Подруга повільно випросталася.
— Що з тобою?
Занадто різко. Ліда сама це почула й одразу відвернулася.
— Голова розболілася.
Зіна пильно подивилася, але розпитувати не стала. За це Ліда її любила: Зіна могла бути галасливою, запальною, але вміла відчути ту межу, за яку без запрошення не переступала.
— Тоді приляж. Я піду до тітки Полі. Якщо вона дізнається, що я була тут і не зайшла, — потім до старості не зможе пробачити. Через пару годин повернуся. У клуб разом підемо.
Ліда кивнула.
Коли двері зачинилися, вона довго стояла нерухомо, потім підійшла до столу й взяла чашку Колі. Вранці Коля сидів тут, витягнувши довгі ноги майже до печі, пив чай і розповідав, що майстер дав йому тиждень відпустки в серпні.
— Поїдемо куди-небудь.
— На які гроші?
— Накопичимо.
— За два місяці?
— Якщо перестанеш купувати свої стрічки.
— Я за рік одну купила.
— Ось тому пів квитка у нас уже є.
Він засміявся й дістав із кишені маленьку коробочку. Ліда встигла побачити темний оксамит.
— Що там?
— Ввечері.
— Коля.
— Після танців.
Він надто швидко сховав коробочку, надто старанно застебнув кишеню, а потім, ніби ні з того ні з сього, запитав, що вона більше любить — ромашки чи васильки.
Ліда нічого не побачила, але все зрозуміла.
Через чверть години приїхала Зіна.
Синя сукня все ще висіла на стільці. Ліда зняла її, поклала в шафу.
Рік тому ця кімната була іншою. Зіна жила тут разом із Лідою, а Коля заходив майже щовечора. Він стукав двічі, і Зіна ніколи не питала, хто там. Відсувала засувку й поверталася до своїх справ, ніби Коля належав до цієї кімнати нарівні зі старим столом, годинником і фіранками в блакитну крапку.
Вони вважалися майже нареченим і нареченою.
— Спочатку знайди житло, а потім одружуйся, — казала Зіна.
— А якщо не отримаю?
— Залишишся старим холостяком.
— А ти?
— За мною буде черга.
Коля мружився:
— Ось туди й іди.
Вона кидала в нього рушником.
Ліда сиділа біля вікна з книжкою й іноді перечитувала одну сторінку по три рази.
Потім у матері Зіни почалися напади. Вона жила сама за триста кілометрів. Кілька місяців Зіна їздила туди на вихідних, поки не домоглася переведення на місцевий завод.
— Мама одужає — повернуся.
Але щоразу, промовляючи це в присутності Колі, вона дивилася на нього так, ніби чекала зовсім інших слів.
«Я поїду з тобою».
Він їх не сказав.
Після інсульту у нього майже перестав ходити батько. Сестра жила своєю сім’єю, у майстерні Колі обіцяли бригаду. Зіна й Коля все літо сперечалися, переконані, що любляча людина має поступитися.
— Я тебе не назавжди кличу, — казала Зіна.
— А батька на кого залишити?
— Є сестра.
— У неї двоє дітей.
— Значить, твій батько важливіший за мою матір?
— Я такого не казав.
— Ти взагалі нічого не говориш, Коля. Ось у цьому й біда.
На вокзалі в день від’їзду стояла така спека, що від шпал пахло смолою. Зіна стискала ручку валізи й дивилася тільки на нього.
— Якщо відпускаєш — чекати не буду.
Коля зблід, але відповів:
— І не чекай.
— Добре.
Вона увійшла до вагона й більше не з’являлася біля вікна.
Коля залишився на пероні, засунувши руки в кишені.
— Дурень, — сказала Ліда.
— Знаю.
— Вона ж чекала, що ти її зупиниш.
Коля дивився на потяг, що від’їжджав.
— А я чекав, що вона залишиться.
Через місяць пішов з життя його батько.
Зіна приїхати не змогла. Надіслала телеграму. Після похорону дім швидко спорожнів; сусіди розійшлися, забрали посуд, стихли голоси. Ліда залишилася допомогти. Коля сидів на кухні перед батьковою чашкою, на стінках якої засох темний чай.
Вона простягнула руку до неї.
— Не чіпай.
— Я тільки вимию.
— Не треба.
Ліда сіла навпроти.
До півночі вони майже не розмовляли. Коли Коля проводжав її додому, біля хвіртки тихо промовив:
— Дякую.
— За що?
— Що не втішала.
Після цього він почав приходити частіше.
Спочатку Ліда писала Зіні про все: що Коля харчується консервами, що одного разу спалив каструлю, що Галина Єгорівна змушує його рубати дрова. Зіна відповідала: «Передай цьому ослу — раніше, ніж отримає кімнату, він отримає виразку». Потім розповідала про матір, новий цех, гуртожиток.
Листи ставали коротшими.
Одного разу взимку Ліда сама запитала Колю:
— Ти їй писав?
Він лагодив примус.
— Писав.
— Що вона відповіла?
— Що, мабуть, усе вийшло правильно.
— Що правильно?
Коля підвів очі.
— Що ми розійшлися.
— Ви навіть не поговорили.
— Значить, не треба було.
— І ти більше нічого не написав?
— Ні.
— Чому?
Він довго мовчав.
— Тому що не хочу її повертати.
У Ліді не спалахнула радість. Навпаки, стало холодно, ніби перед нею розчинилися двері, до яких вона багато місяців боялася підійти.
Навесні вони почали ходити разом у кіно. Не було ні зізнання, ні рішення, від якого можна було б відлічувати нове життя. Просто одного разу Коля прийшов за Лідою, і вони пішли гуляти. Потім полагодив Галині Єгорівні паркан. Потім допоміг повісити фіранки.
У травні вони пішли за черемхою і потрапили під зливу. Сховалися біля річки під перевернутим човном, сиділи плечем до плеча, промоклі, пахнучи мокрою травою та річковою водою. Ліда щось розповідала, Коля сміявся, потім раптом прибрав з її щоки прилипле пасмо волосся.
Вона замовкла.
— Лідо…
Ліда відсахнулася.
— Дощ уже сходить.
— Там ллє як з відра.
— Все одно.
Вона вилізла й пішла в бік селища. Він наздогнав її на дорозі.
— Ти мене боїшся? — запитав.
— Ні.
— Тоді навіщо тікаєш?
Вона зупинилася.
— Не треба.
— Чого?
— Ти знаєш.
Коля дивився їй в обличчя.
— Зіна?
Ліда відвернулася.
— Ми з нею вже давно не разом.
— Вона моя подруга.
— А я тобі хто?
Ліда не відповіла.
Він обійняв її за плечі.
— Подивися на мене.
Вона підняла очі.
— Я тебе кохаю.
Він сказав це без красивих слів, майже буденно, і саме тому їй стало страшно.
— Не кажи.
— Вже сказав.
Вона пішла сама.
А через тиждень сама поцілувала його.
Два місяці Ліда жила у щасті, якого водночас прагнула й соромилася. Кілька разів сідала писати Зіні. «Мені треба тобі сказати…» Потім рвала аркуш. Прийшов лист про новий напад у матері Зіни — не час. Потім матір поклали до лікарні. Потім захворіла Зіна.
«Ще трохи».
Тепер Зіна приїхала просити її допомогти повернути Колю.
До вечора з відкритих вікон клубу вже линула музика. Біля ґанку товпилися хлопці, дівчата поправляли зачіски, старенькі влаштувалися на дальній лавці, щоб спостерігати за молоддю.
Ліда прийшла в сірій сукні.
Коля відразу це помітив.
— Ти що, ніби на збори?
— Звичайна сукня.
— А синя?
— Не захотіла.
Він придивився.
— Що сталося?
— Потім.
Коля механічно засунув руку в кишеню. Ліда схопила його за зап’ястя.
— Не тут.
Він зрозумів.
— Після танців?
Вона кивнула.
Заграв вальс.
І тоді у дверях з’явилася Зіна.
Вона встигла переодягнутися у світлу сукню з дрібними синіми квіточками, уклала волосся, підфарбувала губи. Побачивши Ліду, посміхнулася. Потім погляд ковзнув далі.
Посмішка на мить завмерла.
Коля теж її побачив.
— Зіна…
Вона підійшла.
— Привіт.
— Привіт.
— Не чекав?
— Ні.
— Отже, сюрприз вдався.
Вона поглянула на Ліду, ніби запрошуючи її розділити вдалий жарт.
Коля нахмурився.
— Ти знала?
— З самого ранку.
— Я попросила нікому не говорити, — швидко втрутилася Зіна. — Хотіла з’явитися сама.
Заграла музика.
Зіна простягнула Колі руку.
— Потанцюємо?
Він подивився на Ліду.
— Ідіть, — сказала вона.
Вони вийшли в коло.
Хтось із заводських хлопців, помітивши їх, засміявся:
— Поглянь! Наша пара знову зустрілася!
По залу прокотився сміх.
Зіна поклала долоню Колі на плече. Він тримав її за талію, але обличчя залишалося чужим, настороженим. І все ж з боку вони виглядали так, ніби рік розлуки був прикрою паузою, яку тепер можна просто викреслити.
Ліда вийшла.
За клубом пахло бузком, пилом і нагрітими за день дошками. Музика долинала сюди приглушеною, немов із чужого життя.
Через кілька хвилин з’явився Коля.
— Вона приїхала до мене?
— Так.
— Щоб помиритися?
Ліда кивнула.
— І ти мала затримати мене після танців?
— Вона попросила.
— А ти?
— Не встигла відповісти.
Коля провів рукою по обличчю.
— Ти два місяці не можеш сказати їй про нас, але допомогти їй повернути мене готова?
— Вона моя подруга.
— А я хто?
Ліда підняла очі й не знайшла відповіді, яка б не прозвучала жорстоко.
Коля відступив.
— Зрозуміло.
— Ні. Не зрозуміло. Я не можу вийти до неї й сказати: «Поки ти сиділа біля хворої матері, ми з Колею закохалися одне в одного».
— Тоді я скажу сам.
— Ні.
— Чому?
Ліда подивилася на освітлені вікна клубу.
— Тому що спочатку повинна сказати я.
Зіна сиділа на лавці. Ліда підійшла до неї.
— Ми з Колею зустрічаємося, — сказала вона, сідаючи поруч.
Зіна підняла очі.
— Давно?
— З весни.
— З весни…
Ліда кивнула.
Зіна довго дивилася на свої туфлі.
— Я тобі писала. Про нього питала.
— Знаю.
— А ти відповідала: «Усе нормально».
— Тоді ще нічого не було.
— А коли стало?
Ліда насилу промовила:
— Боялася.
— Чого?
— Втратити тебе.
Зіна тихо посміхнулася.
— Прекрасно зберегла.
Ліда опустила голову.
— Він тебе кохає?
Відповісти виявилося важче, ніж зізнатися у власному коханні.
— Так.
— А ти його?
— Так.
Зіна відвернулася. На мить Ліді здалося, що подруга зараз заплаче, але та лише розгладила долонею спідницю.
— Я всю дорогу думала, що йому скажу. Мати ще навесні повторювала: «Поїдь, дурна, поки не пізно». Я купила нову сукню. Хотіла після танців відвести його до річки, на нашу стару лавку.
Вона коротко засміялася.
— Красиво придумала.
— Вибач.
Зіна різко обернулася.
— Ти не винна. Ми самі все зруйнували.
Лідо замовкла.
Коля увійшов і одразу попрямував до дівчат.
— Я приїхала до тебе помиритися. Знаєш? — Зіна підняла на нього очі.
Він повільно кивнув.
— Чому вдруге не написав?
— Тому що ти відповіла: «Усе правильно».
Зіна подивилася на нього й раптом посміхнулася кривою посмішкою.
— Ось і все, Коля. Я чекала на лист. Ти чекав на лист. І ми обоє вирішили, що гордість важливіша.
Її погляд перейшов на Ліду.
— А поруч із тобою весь цей час була вона.
— Не треба, — сказав Коля. — Це я перший до неї прийшов.
— Яка різниця, хто перший? Жоден із вас не сказав мені правди.
— Я вже не був твоїм.
Зіна підвелася.
— Це ти мені зараз пояснюєш? Коли я приїхала сюди з речами?
Коля замовк.
Вона вийшла.
Ліда наздогнала її на перехресті.
— Зіна!
Та не зупинилася.
Ліда схопила її за лікоть.
— Не їдь так.
— Відпусти.
— Будь ласка.
Зіна вирвала руку.
— У тебе тепер звичка — не відпускати те, що не твоє?
Ліда відступила.
Слова зависли між ними.
Зіна теж зупинилася.
— Я не хотіла.
— Хотіла.
— Так. У цю хвилину хотіла.
Вони кілька секунд мовчали.
— Ти мала написати, — сказала Зіна вже тихіше. — Навіть якщо боялася.
— Знаю.
— Чому не написала?
Ліда подивилася на темні вікна будинків.
— Тому що все життя мені здавалося, що спочатку обирають тебе. На танцях, у компанії, скрізь. Ти входиш — і тебе одразу помічають. А я поруч. І коли Коля подивився на мене так, як раніше ніхто не дивився, я злякалася: варто тобі дізнатися — і все знову стане твоїм.
Зіна дивилася на неї ошелешено.
— Ти справді так думала?
— Так.
— А я тобі заздрила.
Ліда підвела очі.
— Мені?
— Тебе люблять просто так. А мені завжди здавалося, що за своє місце треба боротися.
Десь за будинками грала гармонь. Ніч пахла теплою землею та бузком.
— Іди до нього, — Зіна кивнула у бік клубу.
— Не можу.
— Думаєш, якщо просидиш ніч, мучаючись заради мене, мені стане легше? Не роби з мого нещастя пам’ятник.
— Я не знаю, як тепер правильно.
Зіна втомлено посміхнулася.
— Правильно вже не вийде. Тепер буде тільки далі.
Вранці Ліда прокинулася — Зіни вже не було.
На столі лежали три перламутрові ґудзики.
Під ними — коротка записка:
«Третій все-таки знайшла. Приший».
Ліда поклала їх у шухляду.
Три місяці Зіна не відповідала. Ліда писала — спочатку часто, потім рідше, бо кожен лист здавався вторгненням у чужий біль.
Вони бачилися з Колею, але він більше не діставав коробочку. Між ними запала обережна тиша.
У вересні він сказав:
— Ми що, маємо чекати дозволу від Зіни, щоб жити разом?
— Я не чекаю дозволу.
— Тоді чого ти чекаєш?
Ліда не відповіла.
— Якщо хочеш, щоб я пішов, скажи.
— Не хочу.
— Тоді перестань весь час озиратися.
У жовтні прийшов лист.
Ліда одразу впізнала почерк Зіни.
«Мама пішла з життя. Вчора поховали. Не приїжджай. Я зараз не хочу тебе бачити. Але написала тобі, бо більше нікому».
Увечері Ліда сіла на поїзд.
Зіну вона знайшла на кладовищі біля свіжого пагорба. Та сиділа на мокрій лавці, без хустки.
— Я просила не приїжджати.
Ліда сіла поруч.
— Знаю.
— Тоді навіщо?
— Тому, що ти написала мені.
Вони довго мовчали.
Потім Зіна промовила:
— Мама перед відходом засвіти питала, чи не приїхала ти.
— Вона знала?
— Усе.
— І що сказала?
— Що ми обидві дурні.
Ліда опустила голову.
Зіна потерла замерзлі пальці.
— Ще сказала, що людина не стає твоєю тільки тому, що ти першою її покохала.
Ліда мовчала.
— Я на неї накричала. Сказала, що вона нічого не розуміє. А ввечері її вже не стало.
Ліда простягнула руку.
Зіна подивилася і все-таки поклала свою долоню зверху.
— Я ще злюся на тебе. Іноді так, що не можу на тебе дивитися.
— Добре.
— Що тут хорошого?
— Те, що ти зі мною розмовляєш.
Зіна схлипнула й раптом посміхнулася.
— Пам’ятаєш, як у п’ятнадцять років ми в тітки варення вкрали?
— Ти вкрала.
— А ложки?
— Ложки я принесла.
— Значить, обидві винні.
Вони розсміялися, і від цього сміху обом стало ще болючіше.
Через два дні Коля зустрів Ліду на вокзалі. Біля хвіртки запитав:
— Як вона?
— Погано.
— А ви?
— Помирилися.
Коля подивився на неї, а потім мовчки обійняв.
Оформили шлюб у грудні. Без ресторану й оркестру. Після РАЦСу зібралися в Галини Єгорівни, зсунули столи, дістали наливку, накрили просте частування. Зіна не приїхала. Вранці листоноша приніс телеграму: « Ліда, Коля, бажаю вам не злякатися щастя, коли воно вже прийшло ».
Ліда перечитала кілька разів і підійшла до вікна.
Коля обійняв її ззаду.
Навесні у двері постукали. На ґанку стояла Зіна з оберемком бузку.
— Я довго тут буду?
Ліда мовчки відступила. Пили чай удвох. Говорили про завод, знайомих, Галину Єгорівну, про що завгодно, аби тільки не переходити до головного занадто швидко. Потім Зіна помітила на вішалці пальто. Підійшла. На ньому було три однакових перламутрових ґудзики. Вона доторкнулася до нижнього пальцем.
— Пришила.
— Так.
— Криво.
— Сама бачу.
Зіна обернулася.
— Щаслива?
Ліда не відвела погляду.
— Так.
Зіна кивнула.
— Добре.
— Я все одно мушу сказати.
— Не треба.
— Мені треба.
Подруга замовкла.
— Вибач мені.
Зіна довго дивилася їй в обличчя.
— За те, що полюбила Колю, я тебе не пробачу.
Ліду зблідла.
— Бо за кохання пробачення не просять, — закінчила Зіна. — А за те, що мовчала, коли мала сказати правду… ось за це мені ще знадобиться час.
Ліда кивнула.
— Не погоджуйся так покірно. Це дратує.
Ліда мимоволі посміхнулася.
Зіна теж.
Потім розкинула руки.
— Іди сюди, поки я не передумала.
Вони обійнялися.
Не так, як раніше. Минулого вже не існувало. Між ними назавжди залишилося те літо, біль Зіни, мовчання Ліди, чоловік, якого одна втратила, а інша знайшла.
— Я зараз піду, піду до тітки Полі. А потім поїду. Будьте щасливі.
Зіна швидко зібралася. На прохання залишитися — не реагувала.
Увечері за вікном йшов теплий весняний дощ. На підвіконні пах бузок, на кухні закипав чайник, а з сусіднього будинку долинала музика. Ліда чекала чоловіка з роботи. Він ось-ось мав повернутися.
