– Я б хотів… – Гена зробив паузу. Він нервував. – Я б хотів оплатити мамі відпустку. Тобто купити путівку на море. Що думаєш?
Ліда завмерла і подивилася на свого чоловіка. Гена не міг зрозуміти, про що вона думає.
– Ти в мене питаєш дозволу? – Не вірячи запитала вона. – Чи ставиш перед фактом?
Гена думав, що ставить дружину перед фактом, але по суті, справді ставив запитання.
– А є різниця?
Дружина кивнула. Гена різниці ніякої не бачив. Так чи інакше він хотів оплатити квиток на море для своєї матері, але якби дружина сказала суворе “ні”, навівши переконливі аргументи, то, можливо, відмовився б від своєї затії. Хоча…
Гену в школі називали маминим синочком. Річ була в тім, що його мама була вчителькою початкових класів, у школі, в якій Гена навчався.
Негласно матері недбайливих учнів вважали, що хлопчикові багато чого спускається з рук. Насправді це було не так. Попит із Гени був удвічі, а то й утричі більшим, ніж із будь-якої іншої дитини.
Марія Степанівна не шкодувала сина і в будь-яку вільну хвилину сідала з ним займатися. Гена всі завдання робив із легкістю. Мама пояснювала зрозуміло. Не дратувалася, якщо він її перепитував. Не кричала, якщо помилявся.
І все ж якась образа в глибині душі на неї була. Йому хотілося проводити з нею час за іграми, а не за підручниками.
Марія Степанівна не могла собі такого дозволити. Вдень вона пропадала в школі, вечорами сиділа над зошитами. У вихідні дні займалася репетиторством, щоб трохи підзаробити.
Батька в Гени не було. Тобто за документами він був, але на ділі приходив раз на рік привітати з днем народження, дарував матері квіти і якусь іграшку синові, а потім знову пропадав на рік.
Взагалі Гена ще зі школи помітив, що в багатьох учителів проблеми з особистим життям. Мама говорила, що не кожен чоловік захоче жити з вічно зайнятою жінкою. Гена вважав, що причина не тільки в цьому… Аж надто мама була прискіпливою і вибірковою у стосунках. Нікого не підпускала до себе ближче, ніж на гарматний постріл.
Говорила про зайнятість і відсутність вільного часу. Дуже часто в її розмові з подругами звучало слово “потім”.
Марія Степанівна жила, вважаючи, що ось-ось і все встигне, трохи потерпіти і з’явиться купа вільного часу для того, щоб жити. Те, що визначено долею, нікуди не дінеться. Щасливі дні попереду. А зараз найголовніше поставити сина на ноги, випустити 4 “Б”, зайнятися ремонтом зрештою. А ще зошити учнів… Їх обов’язково треба перевірити до понеділка.
Скласти й підібрати пізнавальний матеріал для класної години. Перепрати купу білизни, висушити, перепрасувати, перемити посуд, зробити домашні заготовки, розібратися з лічильниками, цього місяця якась нісенітниця з квитанціями, зателефонувати майстрові, кран уже як тиждень підтікає.
І ще сто справ, які ніяк не почекають. У мами була тисяча, ні, мільйон причин для того, щоб відкласти своє життя на потім.
Гена ніколи не замислювався про те, чи важко доводиться його матері. З боку здавалося, що це нормально і все так і має бути. Усі мами у світі постійно щось роблять. Та що там мами… Жінки і чоловіки.
Одні працюють не покладаючи рук, ростять дітей, інші на додачу до всього ще й домом займаються. Але як виявилося, він дуже помилявся.
Дружина Ліда була іншою, як і її мати. Вони ніколи нічого не встигали і завжди скаржилися на брак часу. Гена цього не розумів, адже вільного часу в жінок було вдосталь. Хіба що витрачали вони його нерозумно.
Замість того щоб щось зайвий раз зробити по дому, віддавали перевагу прогулянкам у парках і скверах, ходили на концерти, відвідували театри і багато іншого. Гена теж із мамою їздив на екскурсії, але то було не так часто, як це робила Ліда.
Усі заходи в житті хлопця зазвичай були приурочені до якихось свят. І мови не йшло про те, щоб пропустити школу або ж відпроситися з роботи.
Ліда ж могла змінити свої плани в будь-який момент просто тому що захотілося відвідати концерт улюбленого співака. Але й безрозсудною назвати її було складно. До своєї роботи вона ставилася відповідально і без дозволу начальства ніколи не йшла з роботи, доки не доробить усі поставлені перед нею завдання, тоді як її колеги рівно о сьомій вечора вже юрмилися біля виходу з будівлі.
Бувало, дружина затримувалася і працювала допізна, йшла назустріч керівництву і виходила на роботу у свій вихідний день. Але у відповідь вимагала і з її особистим життям рахуватися. Ліда називала це взаємоповагою.
Один із трьох китів на якому тримається земля. Другим китом вона називала доброту, а першим кохання.
Гену поведінка дружини не дратувала, навпаки, йому не вистачало тієї легкості, яка була присутня в житті Ліди. І якось він спіймав себе на думці, яка абсолютно приголомшувала свідомість, що так, як жила його мати, він ніколи б і нікому не побажав. Може мама і встигала працювати, робити домашні справи, стежити за ним, викладати, але чи варта було це все?На себе в неї ніколи не залишалося часу.
– Я не проти, – відповіла Ліда. – Давай оплатимо їй подорож. Але чи поїде вона сама? Або не прийме гроші, або витратить їх на нас же…
– Ми купимо путівку. Мама не любить, коли пропадають гроші, зароблені чесною працею. Вона поїде.
– Одна навряд чи, – Ліда не погодилася. – Навіть путівку в руки не візьме. Придумає собі справи, навіть попри те, що пішла на пенсію.
– Може тоді втрьох поїдемо? – Обережно запитав Гена. – Звісно, якщо ти не проти.
Ліда на секунду зам’ялася, а потім розсміялася.
Уявила, як сміятимуться над нею подруги, кажучи, що відпустка зі свекрухою не відпустка. З іншого боку, а коли вона слухала злі язики?
Мати чоловіка була доброю і порядною жінкою. Ніколи нічого не просила і не вимагала. Жила собі тихо і скромно. Ліді іноді ставало її шкода. Не розуміла вона такого життя. І якби була на місці свого чоловіка, то теж би захотіла зробити щось приємне для своєї мами.
– Дякую, – відповіла Ліда.
– За що? – Гена не зрозумів.
– За те, що ми разом усе обговорюємо й ухвалюємо спільні рішення.
– А по-іншому як? Це взаємоповага.
***
Марія Степанівна витерла насухо посуд і прибрала все в шафку, потім поправила рушник, що висів на спинці стільця, вимкнула світло на кухні, зайшла в кімнату, подивилася в дзеркало, поправила й так ідеально укладене сиве волосся. Присіла на диван і не захотіла більше нікуди й ніколи вставати.
Життя здалося похмурим і прісним. Закінчилися всі справи, які допомагали рухатися далі. Син виріс і одружився, працює в хорошій фірмі. Черговий 4 “Б” пішов на канікули, ремонт давно був зроблений, а новий перший клас вона більше не візьме.
Пішла на пенсію. Втомилася. Тому виходило і жити більше нема чого. І все ж у глибині душі було відчуття, що вона щось не встигла зробити. Це відчуття переслідувало її все життя.
Марія Степанівна змусила себе встати з дивана й обійти кімнату. Зазирнула на кухню, потім у ванну і зупинилася в передпокої. Удома все блищало й виблискувало.
Ідеальний порядок, усе на своїх місцях, красиво.
Колись Марія мріяла переробити всі справи, щоб зайнятися тим, чим хочеться. Ніколи не виходило, завжди знаходила мільйон справ, які невідкладно слід було б виконати.
Мама говорила, що вільний час є тільки у ледарів і дармоїдів. Про хобі й говорити соромно. Читання, малювання, гра на музичних інструментах, танці та співи придумані неробами.
Марія матері не вірила, але підкорялася в усьому беззаперечно. Та й як не підкоритися, якщо будь-яке заперечення сприймалося в багнети, а будь-який порив до творчої діяльності засуджувався.
Марія й сама не зрозуміла, коли почала відчувати сором, ховаючись уночі з книжкою і ліхтарем під ковдру.
Професію Марія теж обирала під чуйним керівництвом матері. Було всього два варіанти: лікар або педагог. Марія вирішила, що вчитиме дітей. І на щастя, про свій вибір не пошкодувала. Життя знову заграло різними барвами. Тепер можна було не ховатися вночі з книжками, відкрито малювати і тягнути шишки та каштани додому для виробів. Адже все для справи, для учнів.
З дітьми було приємно працювати, навчати їх нового і самій дізнаватися все на світі. Мати, застукавши доньку за тим, що та старанно вимальовує кленовий лист і паралельно розписує собі план навчання, тільки злилася:
– Краще б на лікаря пішла. Лише б байдикувати. Ледарка.
У такі моменти Марія знову починала почуватися винною. Матері хотілося догодити. Хотілося хоч раз почути від неї добре слово або похвалу.
Жити під таким тиском Марія довго не змогла. Поспішно вийшла заміж, аби скоріше виїхати з дому. Шлюб виявився невдалим. Щойно з’явився на світ Гена, чоловік пішов.
Неправильно кажуть, що шлюб перевіряється ремонтом. Шлюб перевіряється декретом. Умінням двох люблячих людей одне одного розуміти і підтримувати в цей дуже складний період. Та й мама любила вставити палиці в колеса, вважаючи своїм обов’язком залізти в життя дочки і тріпати нерви зятю за його нікчемність. А якому нормальному чоловікові таке сподобається?
У житті Марії давно з’явилося слово “треба”. Але тепер вона як могла, крутилася то там, то тут. Намагалася все встигнути і встигала. Весь час кудись поспішала і летіла. Вважала тільки себе винною у всьому, що на неї звалилося.
Якоїсь миті вигоріла й зрозуміла, що більше нічого не хоче, але попри все продовжувала борсатися в безодні клопотів і турбот, затягуючи ще міцніше невидимі хомути на своїх руках. Розучилася радіти дрібницям. Перестала захоплюватися рідкісними поїздками з класом по музеях і театрах. Марія робила все тому, що так треба і так заведено. Задоволення ніякого.
Іноді, у хвилини слабкості, обіцяла собі, що щойно переробить усі справи, то обов’язково кудись поїде. Не тому, що треба звозити клас на екскурсію, а тому що душа вимагає природи й усамітнення. Але чарівне “потім” ніколи не наставало.
Якось непомітно виріс син, якось непомітно вона постаріла, якось непомітно закінчилися сили і якось непомітно розхотілося жити.
Може, даремно на пенсію пішла? Може, варто було ще трохи… Та ну… Марія Степанівна втомилася від усього. Не було більше стимулу рухатися далі.
Свого сина Марія любила. Напевно, про що вона не шкодувала, так це про рішення його привести на світ. Хлопчик у неї вийшов чудовий. І дружину собі знайшов хорошу.
Марія сама не зрозуміла, чим їй сподобалася Ліда. Напевно, тим, що дівчина чимось нагадувала її в молодості. В очах вогонь, бажання скрізь побувати, спробувати різні хобі… Або ж тим, що Ліда була порядною і відкритою. Напевно, все разом. Так чи інакше Марія не хотіла лізти у стосунки сина. Вважала, що буде тільки заважати. У стосунках мають бути тільки двоє, спасибі матері за науку.
Марія Степанівна ще якийсь час постояла в передпокої, так і не згадавши, що не встигла зробити, а потім повернулася в кімнату, лягла на диван і заплющила очі. Нічого більше було не потрібно, і ніяка сила тепер точно не змусить її встати з цього дивана.
Дзвінок, що пролунав у двері, все ж змусив розплющити очі. Гостей жінка не чекала. Подруг у неї давно не було. Вирішила, що помилилися і залишилася лежати.
Дзвінок повторився, і хтось до того ж наполегливо почав стукати у двері. Серце здригнулося. Подумалося, чи не затопила сусідів. Довелося все-таки встати й підійти до дверей. На порозі стояв син із невісткою. Обидва посміхалися на весь рот.
– А в нас сюрприз, – сказала Ліда і, зайшовши у квартиру, простягнула якісь папірці.
Марія Степанівна останнім часом погано бачила зблизька, тому нічого не зрозуміла. Син пояснив навіщо вони прийшли. Марія Степанівна злякалася.
– Дорого? Навіщо взяли ці путівки?
А далі почалися вмовляння і пояснення. Син почав шантажувати.
– Не поїдеш, не пробачу. Навіщо пручаєшся?
Марія Степанівна й сама не знала навіщо відмовляється. Якось їй було водночас ніяково, незручно й соромно.
– Ти, мамо, життя не бачила, – добив фразою син. – Марія Степанівна хотіла було відповісти, але їй стало так смішно, що вона розсміялася. Це їй син таке каже?
А далі почалася метушня. У Марії Степанівни знову з’явилося мільйон справ. Слід було вирішити, кому довірити ключі, щоб квіти поливали. Де купити гарний купальник і красиві легкі сукні. Розібратися з продуктами в холодильнику, не забути відключити всі електроприлади. Подумати, які книжки в дорогу взяти і чи варто взагалі збирати багато речей із собою.
Вміститься все в сумку чи краще купити валізу… Чи потрібно взагалі кудись їхати і заважати молодим. Цілих два тижні Марія Степанівна будувала плани в голові, бігала по магазинах, дізнавалася інформацію про місце, куди її повезуть діти. Час пролетів зовсім непомітно.
У призначений день, доїхавши до вокзалу і побачивши сина з невісткою, жінка хотіла відмовитися від затії. Гена і Ліда слухати її не стали.
– Назад шляху вже немає, – сказав син, немов виніс вирок.
Всю поїздку Марія Степанівна думала лише про те, що робить велику помилку. Корила себе за те, що погодилася на подорож. Переживала за квартиру, за квіти, за електроприлади. А ще відчувала сором через те, що почала знаходити свою подорож приємною.
Вийшовши з аеропорту і сівши в таксі з сином і невісткою, на кілька хвилин заспокоїлася. Але тут відчуття, що вона щось не встигла зробити, з новою силою повернулося і міцною думкою засіло в голові.
Син попросив таксиста зупинитися на оглядовому майданчику на кілька хвилин. Хотів показати матері гори й море.
Марія Степанівна, вийшовши з автомобіля, завмерла і розгубилася. Від невимовної краси захоплювало дух. Гори, повітря, дерева, що ростуть прямо зі скель, і блакитне безкрає море. Від чого ж раніше вона не їздила нікуди? Чому завжди відкладала все на потім? Чому економила?
Гена, подивившись на матір, запитав:
– Мамо, тобі не подобається?
– Подобається, дуже подобається, – Марія Степанівна, наче юне дівчисько, крутила головою на всі боки, намагаючись запам’ятати, затримати в пам’яті приємну мить. – Просто згадала….
– Що? – Ліда притиснулася до чоловіка. Генка у відповідь поцілував дружину.
Марія Степанівна не відповіла. Та в принципі слова були не потрібні. Усе гранично ясно. На душі в жінки було світло і добре. Зникло гнітюче роками почуття про те, що не встигла зробити.
А не встигла Марія Степанівна зробити велику і найважливішу справу. Але що толку тепер розмірковувати про те, чого не було… Важливо те, що відбувається зараз.
Жінка зробила глибокий вдих і прикрила очі, і з її рук немов зникли невидимі кайдани. Марії Степанівні належало навчитися жити для себе.Спеціально для сайту Stories
