– Не крутися тут, у нас сьогодні гості. Одійди, дай мені підмести ґанок. І щоб ти сьогодні не вила! Вже достатньо біди нам накликала.
Верба була тихою собакою, гавкала небагато. І майже ніколи не вила вночі.
Виняток — коли в будинку гості. Ну, їй не подобався цей час. Ось уже кілька разів поспіль, коли в домі були гості, Верба вночі починала підвивати.
Може, тому, що годували її в цей період якось нерегулярно, господиня забувала про неї, заклопотана зустріччю гостей. А потім діставалося й собаці без міри: стіл ломився від м’яса, а всі кістки кому? Звісно, їй, Вербі.
Зуби у Верби вже не були такими, як у молодості, але кістки від цього не стали менш смачними. Вона переїдала, а від цього боліли живіт і всі нутрощі. Можливо, саме через це, а може, й ні.
Раніше вона кружляла серед гостей, наче дзиґа. Дуже любила дітей, їхні ігри, але боялася їх. Одного разу сусідський хлопчисько випадково влучив у неї з рогатки, зламавши ногу. Верба кульгала досі.
Отоді й почала Верба триматися подалі від дітей. Зробила висновок — з ними треба бути обережнішою. І якщо в молодості вона ще інколи забувалася, то тепер, з роками, згадала про це.
Чи то втома навалювалася, чи то нога, в яку влучили з рогатки, знову почала боліти. Але тепер у неї вже не виникало бажання розважатися іграми.
Верба була старою. Вона іноді бродила по двору за господинею і бігала за своїми потребами в найвіддаленіший куток двору, за вишневим деревом. Це й була її найвіддаленіша прогулянка. Вона вже не виходила за хвіртку, не сунула носа у свій лаз під парканом.
Навіщо?
І ось знову гості! У двір увірвалася галаслива знайома родина. Вербу погладили, привітали, і вона пішла за будку — хотілося спати.
– Старіє наша Вербочка! – сумно сказала дочка господині, яка щойно приїхала.
– Та скільки ж їй уже років…, – підтвердила мати. – Чи не буде вона знову вити сьогодні?
Усі переглянулися.
Після обіду приїхав старший син господині. А з ним якась зовсім маленька істота — його онучка. Верба бачила її вперше.
— О, собачка! Собачка, собачка, дай лапку! — мило прощебетала дівчинка.
Верба подивилася на дивовижну істоту в жовтій сукні, розвернулася й пішла за будку.
Ось і почалося…
Увечері дівчинка, вже одягнена в штанці, знайшла Вербу, що лежала за будкою, і присіла поруч навпочіпки.
– Ну, дай лапку! Не даси? Ну й добре, тоді я з тобою не дружитиму…
Тієї ночі Верба знову вирішила завити. Від туги. Господиня виходила, тихо лаялася. Верба послухалася — задрімала до ранку.
Наступного дня дорослі члени родини роз’їхалися, а ось маленька гостя Лерочка залишилася.
Вона, хоч і обіцяла не дружити з собакою, але все одно від нудьги часто розмовляла з нею. Шепелявлячи, не вимовляючи деяких літер, вона міркувала досить по-дорослому:
– Я знаю, чому ти виєш. Ти, напевно, теж сумуєш за мамою, як і я. А ти дивися на хмари й думай, що мама там. Мені сказали — вона там. Але я не дуже вірю. Напевно, вона залишилася в тому будинку, де ми раніше жили, а тепер переїхали. Я знайду цей будинок, ось побачиш…
Верба розуміла, що в словах дівчинки є правда. Вона вірила їй, хоч і зовсім не розуміла, про що та говорить. Але ці розмови стали частими.
Іноді до неї підходила господиня, обіймала її і теж щось їй говорила. Заспокоює — розуміла Верба, хоч і не розуміла, навіщо.
Верба перестала вити ночами.
Через деякий час Верба настільки звикла до цієї юної гості, що вже сама чекала на неї на ґанку вранці. Сонна, собака виповзала з будки й, майже заплющеними очі, переходила на ґанок.
Лера майже завжди прокидалася першою, тихенько, у нічній сорочці, відчиняла двері й трохи розмовляла з Вербою. Говорила щось приємне, хоч Верба й не розуміла що, але було приємно, що вона знайшла такого ранкового співрозмовника.
Лера виносила їй печиво або шматок булочки. Верба їла не завжди.
Потім дівчинка знову йшла додому — вранці було прохолодно. А Верба знову поверталася до будки й дрімала. Незабаром господиня прокинеться й принесе нормальну миску їжі.
Але ось одного разу сталася така дивина: Лера вийшла значно раніше. Верба ще була в будці. Вона вилізла, почувши легкі кроки. Лера була одягнена, взута в сандалі, за спиною — рюкзачок. Говорила щось не так ніжно, як завжди, а більш рішуче, а потім попрямувала до хвіртки, помахала Вербі рукою й пішла.
Верба прикрила очі, але заснути не змогла — її охопило хвилювання. Вона раптом підхопилася на ноги, побігла по двору, вздовж паркану, намагаючись розгледіти дівчинку за ним. Але дівчинки вже не було видно.
Верба завила. Вила вона довго, вила під самими дверима, потім гавкала теж довго. Але господиня не вийшла. Ранковий сон міцний.
І Верба прослизнула в лаз.
Сліди дівчинки вона виявила легко. Вони пахли, як чиста білизна на мотузці господині, як нагріта сонцем шкіра і як солодке молоко. Запах дитинства неможливо описати, неможливо сплутати з п’янкими літніми запахами квітів, і Верба його відчувала.
Вона спокійно побігла стежкою, прямо до річки. Небезпеку вона відчула ще раніше, ніж почула перший сплеск води. Нога дуже боліла. Так далеко Верба давно вже не ходила, але вона прискорила крок, принюхуючись, ще швидше.
І з розбігу, з усією спритністю, на яку була здатна лише в далекій молодості, вона пірнула у воду. Спочатку пішла з головою, від незвички, але виринула.
У річці борсалася ручками маленька Лера. Вона тонула. Верба підпливла до неї, і та, витріщивши оченята, вчепилася в шерстяну спину рятівниці. Верба попрямувала до берега. І щойно дівчинка опинилася на березі, Верба повернулася за одягом, що плив удалину.
Сил було зовсім мало, вона занурювалася під воду, виринала. Встигла дістати лише одну якусь річ і повернула до берега, зціпивши зуби, з люттю тягнучи те, що вдалося врятувати. І вже по очеретяному берегу, кульгаючи, волочачи мокрим хвостом по землі, попрямувала до дівчинки.
Лера, зовсім голенька, стояла на колінах на містку і дивилася на неї широко розплющеними очима.
— Верба, Вербочка! А як же я без кофти? Кофта ж попливла. І сандалі. Як же я тепер без кофти до мами піду?
Вона невміло віджала штани й розклала їх на містку. Потім вони сіли поруч, притиснувшись одне до одного.
– Розумієш, – заговорила Лерочка, – я думала, що дійду до мами. Я бачила — хлопці тут купалися, тут мілко. Хотіла на тому березі одягнутися й далі до мами йти. Я одяг тримала високо, ось так, — вона підняла ручку вгору, — я знаю, куди йти.
Місто називається — Ужгород. Ми там раніше жили, — вона зітхнула.
— А виявляється — тут глибоко. І тепер без кофти та рюкзака я не зможу дійти до мами, розумієш? Але ти їх уже не наздоженеш, дивися, як далеко вони відпливли.
Рюкзачок і ще щось виднілися внизу за течією річки. Верба подивилася на них і цього разу зрозуміла, що Лера дуже хоче їх наздогнати, шкодує.
Але Верба була дорослою собакою і розсудила абсолютно правильно: ні, це вже для неї нереально. Та й дівчинку треба повернути додому. Тільки додому.
Світ для Верби існував саме в цих межах лісу, їхнього села, полів, а центральною точкою всього її світу був — її двір. Тільки туди й можна прагнути. А ця дурненька чомусь пішла з цього затишного світу.
Навіщо?
Верба сиділа, дивилася на течію води й думала. Як давно вона не була тут, біля річки! А зараз вона дивилася вдалину і розуміла: напевно, є така сила, яка змусила її маленьку господиню піти з двору й залізти в річку.
І згадала вона, як одного разу, ще в молодості, привела її до річки теж величезна сила, що кликала. Тієї ночі вона народила. Це вже не вперше, і її перші цуценята виросли разом з нею. А це був її другий виводок.
Вранці, прокинувшись, вона не побачила цуценят. Ще зовсім слабка, вона кинулася слідами господаря, за запахом своїх цуценят. Він був дуже схожий на запах людської дитини, за якою вона бігла сьогодні.
Господар був біля річки.
— Верба! Та що ж це таке! Як ти їх знайшла? — у руках він тримав ганчірку, в якій пищали цуценята.— Ех! — махнув він рукою, — І куди ми їх подінемо? Стільки безпородних дворняг? Навіщо вони тобі?
Верба його не слухала, вона крутилася під ногами, хвилюючись за потомство, що пищало в мішку.
— Ну, та годі, ходімо, якщо вже так.
Він поставив мішок на землю, Верба підхопила одного з цуценят за шкірку і рушила вперед, постійно озираючись і дуже хвилюючись за решту.
— Та йду я, йду, — бурчав господар.
Зараз, згадуючи це, Верба навіть роздивилася навколо в пошуках цуценят. Їх, звісно, тут не могло бути. Але Верба розуміла, що дівчинку привела сюди, напевно, така сама сила.
Вона повернулася до дівчинки й поклала лапу їй на коліно, провела по ньому й знову поклала, виявляючи співчуття, ніби кажучи, що все розуміє й співпереживає.
— Верба, ти мені лапу даєш? Так, дякую… — Лерочка ніби прокинулася й рішуче підвелася. — Ходімо, Верба, — Лера натягнула мокрі штани.— Ходімо, бо замерзнемо. Тільки бабусі поки нічого не кажи, гаразд. Вона почне лаятися. Я сама потім розповім.
Вони поверталися у двір. Попереду йшла Верба, суворо озираючись на маленьку бігунку, а за нею босоніж, у штанях і з оголеним торсом, маленька Лера. Вона помахала Вербі рукою й тихо зайшла в дім.
Верба дрімала біля будки, поки господиня не клацнула перед нею залізною мискою.
— Знову вночі вила! Ех ти! Я чула це крізь сон, чула! Ось я й не буду тебе зараз годувати! Ти ж дитину налякаєш!
Верба сьогодні особливо зголодніла. Накинулася на кашу.
А вже до обіду зникли сандалі, кофта…
— І рюкзак теж зник, — зі зітханням зізналася Лерочка прабабусі й усе розповіла.
Верба не вникала, просто щось чула. В обід отримала величезний шматок смачного м’яса.
А ввечері, коли Лера вже спала, її господиня вийшла на ґанок і покликала Вербу до себе. Вона плакала.
Стара господиня обійняла собаку так, як давно вже не обіймала.
– Ох, Вербочко! Ох, голубушко моя! Вік буду вдячна! Що б там не було, якби не ти! І думати не хочу! — вона гойдалася, сидячи на ґанку й обіймаючи Вербу.
— Ось, адже, яке горе. І не знаєш, як дитині про це горе сказати. Дружина у онука,пішла з життя а їй ніяк не сказали, що матері немає. І з похорону відвезли подалі, ось сюди. А сьогодні я вже сказала. Треба було сказати. Не можна мовчати. І нехай вони мене засудять, але я сказала… Взяла гріх на душу.
А Верба, здавалося, все зрозуміла. Ні, точно все зрозуміла. Все саме так, як вона й думала. Дівчинку до річки погнала та сама особлива сила, яку відчувала в собі й вона, собака.
Це почуття, ця сила сильніша за страх, бо заради неї й існує все життя. Її нічим не можна виміряти, бо її не буває занадто багато. У миті, коли відчуваєш у собі її приплив, ти можеш зробити все, що завгодно, немає меж.
Вербі, собаці, було все-все зрозуміло. Вона заспокоїлася і почала дрімати прямо на колінах у своєї старенької господині, яка все ще плакала.
Не знала собака лише одного — назви цього почуття, цієї всемогутньої сили. А люди називають її — любов.
Ось тільки якби всі розуміли це так само глибоко, як розуміла це собака на ім’я Верба….
