Кімнату з великим вікном Олена називала кабінетом. Вікно там займало майже всю стіну, виходило на схід, на сосни за гаражами, і вранці сонце заливало підлогу так, що можна було ходити босоніж по теплих квадратах світла.
У кабінеті стояв її письмовий стіл, книжкова шафа і старе крісло, яке вона перетягнула сама, першої зими після купівлі квартири.
Двокімнатну квартиру на Барикадній Олена купила у двадцять вісім років. Сім років сплачувала іпотеку. Працювала диспетчером , а у вільні дні підробляла — перекладала технічну документацію з англійської. Останній платіж вона внесла в березні. А в липні на дні народження подруги познайомилася з Дмитром.
Він був чарівним, впевненим у собі, працював менеджером в автосалоні й умів розповідати так, що всі за столом сміялися. Через рік вони одружилися. Дмитро переїхав до неї з валізою та ігровою приставкою.
Перші два роки вони жили добре. Дмитро мив посуд, виносив сміття, по суботах пилососив. Готували разом, іноді по черзі. А потім якось непомітно все звалилося на неї.
Спочатку він перестав пилососити: «Олена, у мене болить спина після зміни». Потім перестав мити посуд: «Я ж втомлююся, у мене план, клієнти нервові». Потім перестав виносити сміття, бо «забув».
Через три роки Олена спіймала себе на тому, що після цілодобової зміни, не виспавшись, стоїть біля плити й смажить чоловікові котлети, а він лежить на дивані й дивиться футбол.
— Діма, я теж працюю, — сказала вона одного разу. — Цілий день. Іноді цілу добу.
— Та у тебе ж сидяча робота, — здивувався він. — Сидиш у навушниках, кнопки натискаєш. А я цілий день на ногах, з людьми. Це різні речі.
Вона тоді не знала, що відповісти. Просто мовчки домила сковорідку.
З його батьками стосунки не склалися з самого початку. Іван Петрович, колишній начальник дільниці на заводі, звик командувати: вдома, на роботі, на дачі, за столом.
Тетяна Сергіївна, колишня товарознавець, говорила тихо, але так, що сперечатися з нею не хотілося. Вона не помічала чужих кордонів. Могла відкрити шафу Олени й сказати, що речі складені неправильно. Могла переставити на кухні банки, поки невістка була в душі.
У перший же рік шлюбу, на дні народження Дмитра, Іван Петрович за столом сказав:
— Ну що це за квартира? Тимчасове житло. Двокімнатна у панельному будинку. Треба продавати, докласти грошей й зводити нормальний будинок. Щоб усім вистачило місця. І нам з матір’ю теж.
— Іване Петровичу, я цю квартиру сім років виплачувала, — сказала Олена. — Я її продавати не збираюся.
— Сім років! — хмикнув свекор. — Та що там. Ми з Танею тридцять років на свою працювали.
Тетяна Сергіївна підтакнула:
— Олено, ну ти ж тепер не одна. Ти в родині. А в родині вирішують разом.
Ця розмова повторювалася ще кілька разів. Кожне свято, кожен візит. Одного разу, після особливо важкого вечора, Олена прямо сказала Дмитру:
— Діма, я не продаватиму квартиру. Ніколи. Це єдине, що в мене є. Якщо ти хочеш жити зі мною, будь ласка, скажи батькам, щоб вони перестали.
Дмитро обійняв її.
— Олено, звичайно. Я з ними поговорю. Більше цю тему ніхто не підніматиме. Обіцяю.
І справді, три роки ніхто не піднімав.
Минулої весни Дмитро раптом запалився новою ідеєю. Не для себе — для батьків.
— Тато давно мріє про будинок. З лазнею, з городом. Ну навіщо їм двокімнатна квартира в хрущовці на п’ятому поверсі. Нехай продадуть, куплять ділянку за містом і побудують. Свіже повітря, все своє.
Іван Петрович миттєво підхопив цю ідею. Тетяна Сергіївна спочатку вагалася, але потім погодилася. У травні вони продали свою двокімнатну квартиру. Купили ділянку дванадцять соток. Залили фундамент, звели каркас із бруса.
Ще на частину грошей Іван Петрович купив собі старий позашляховик: «На будівництво ж треба на чомусь їздити». До серпня гроші скінчилися. Даху не було, вікон теж.
Будівельник, якого Іван Петрович знайшов через знайомих, виявився дорогим і повільним.
На осінь батьки орендували однокімнатну квартиру. Тимчасово, як казав свекор. До весни.
У вересні вони завітали в гості до Олени та Дмитра. Іван Петрович довго ходив по квартирі, закинувши руки за спину, наче на будівельному майданчику. Постукав кісточками пальців по стіні між кабінетом і коридором.
— Гіпсокартон, — сказав він схвально. — Знести — пара годин. Розширимо цю кімнату за рахунок коридору, вийде велика кімната. Нам з матір’ю якраз підійде.
— Іване Петровичу, — сказала Олена, — тут мій кабінет. Я тут працюю.
— Працює вона, — хмикнув свекор. — Свої переклади. Це й на кухні можна.
Тетяна Сергіївна в цей час стояла біля вікна в кабінеті й потягувала за штору. Дмитро сидів у вітальні й гортав телефон. Олена тоді вирішила, що свекор просто базікає. Він завжди базікав.
У жовтні Дмитро завів розмову за вечерею.
— Олена. Справа ось у чому. Батькам важко. Оренда квартири — вісім тисяч гривень, а у них пенсія маленька. Може, вони у нас трохи поживуть? Трохи. Пару місяців, поки будівництво не закінчать. Навесні вже переїдуть.
Олена відклала виделку. Їй не хотілося. Зовсім. Вона пам’ятала банки на кухні, речі в шафі та «тимчасове житло».
— Діма, давай так, — обережно сказала вона. — Я не кажу «ні». Але давай спочатку обговоримо. Терміни, умови. Де вони житимуть, хто що робитиме по дому. Щоб потім не було образ.
— Звичайно, обговоримо, — легко погодився він.
Обговорення так і не відбулося. Тиждень Дмитро уникав цієї теми. Казав, що втомився, що потім, що не так вже й терміново.
А в четвер Олена повернулася зі зміни на три години раніше. Тихо відчинила двері, зняла взуття. З кухні долинав голос чоловіка. Він розмовляв по телефону на гучномовці.
— Мамо, ну я ж казав, все буде нормально.
— Діма, я тут подумала, — відповіла Тетяна Сергіївна. — Ми з батьком займемо ту кімнату, з великим вікном. Там світліше, це корисно для очей батька. А Олена може переставити свій стіл у спальню. Книжкову шафу приберемо на балкон, а туди поставимо наш диван. Батько хоче викинути її крісло, воно старе. Купимо нове.
— Мамо, нехай крісло поки що стоїть.
— Гаразд, потім вирішимо. А будівництво, Дмитре, тато сказав, що ми поки що призупиняємо. Грошей зовсім немає. Може, через рік. Може, через два. Побачимо. Ти ж казав, що у вас місця вистачить?
— Вистачить, мамо. Живіть скільки треба. Це тепер і ваш дім теж.
Олена стояла в коридорі й трималася за стіну.
«Пару місяців». «Навесні переїдуть». А будівництво, виявляється, зупинено. Грошей немає. Може, через рік, може, через два. І «це тепер і ваш дім теж».
Вона увійшла на кухню. Дмитро здригнувся, швидко сказав у слухавку: «Мамо, передзвоню», — і натиснув кнопку відключення.
— Олена? Чому ти так рано?
— Відпустили. Дмитре, про що ви говорили?
Він помовчав, але не став заперечувати. Мабуть, зрозумів, що вона все почула.
— Ну… Батьки переїжджають. Завтра. Я вже домовився, тато знайшов машину, вантажників.
— Завтра?
— Ну так. За оренду квартири вони заплатили до кінця місяця, але навіщо зволікати. Олена, ти, будь ласка, звільни завтра кабінет. Стіл перенеси в спальню, я допоможу ввечері. І приготуй нормальну вечерю, мама любить голубці.
Ну і з післязавтра треба буде готувати сніданки. Тато їсть кашу о сьомій ранку, без неї не може, у нього ж шлунок. Мама зранку любить млинці.
Олена дивилася на чоловіка й не вірила.
— Зачекай. А ми ж збиралися обговорити. Умови, терміни. Ти пам’ятаєш?
— Ну що тут обговорювати? Батьки є батьки.
— Чому ти все вирішив без мене? Це моя квартира, Діма.
Дмитро підвівся з-за столу. Його обличчя стало кам’яним.
— Тому що ти зобов’язана поважати старших. Мої батьки все життя поклали на мене. Вони літні люди. Їм потрібна турбота. А ти — дружина. Отже, повинна піклуватися. Це нормально. Так скрізь.
Олена відчула, як у грудях піднімається щось гаряче.
— Ти вирішив зробити з мене безкоштовну доглядальницю?! Сам обслуговуй своїх батьків!
Дмитро здивувався:
— Ти що таке говориш? Ти взагалі себе чуєш? Це ж мої батьки! Батько з п’яти років возив мене на риболовлю! Мати ночами не спала, коли я хворів! Вони останню копійку на мене витрачали! А ти їх на вулицю хочеш вигнати? Ти жорстока, Олена. Егоїстка. Я не думав, що ти така.
Олена мовчала. Вона пам’ятала зовсім інше.
Пам’ятала, як Тетяна Сергіївна на першому ж сімейному обіді сказала при всіх: «Ну, господиня Олена не дуже, але Діма у нас невибагливий».
Як через місяць переклала її білизну в шафі, бо «так правильніше». Як Іван Петрович називав її квартиру «тимчасовим житлом». Як вони обоє, на кожному святі, вимагали продати її двокімнатну квартиру заради «спільного будинку». Як вона відмовлялася, а Дмитро мовчав.
— Діма, — тихо сказала вона. — Ти пам’ятаєш, що ти мені обіцяв? Три роки тому. Коли твій батько вп’яте сказав, що мою квартиру треба продати. Ти сказав: більше цю тему ніхто не підніматиме. Обіцяю.
— Ну так ніхто й не піднімає. Ніхто ж не продає.
— Ні. Ніхто не продає. Твоя мама просто вже вибрала, яку кімнату займе. І яке крісло викине. Моє крісло, Діма. Те, яке я своїми руками перетягувала. І будівництво вони призупинили. На рік. На два. А ти сказав, що це тепер і їхній дім теж. Я чула.
Дмитро опустив очі.
— Скільки ти це планував? — запитала Олена.
Він довго мовчав. Потім сказав, дивлячись на стіл:
— З серпня. Коли гроші скінчилися. Ми з татом ще тоді вирішили. Я знав, що ти будеш проти. Тому нічого не говорив до останнього. Думав, коли вони вже переїдуть, ти звикнеш. Ну куди ти подінешся? Батьків же на вулицю не виженеш.
З серпня. Два місяці. Два місяці він знав, домовлявся, планував. Їздив до батьків, обговорював, хто де спатиме. А їй казав: «Пару місяців, навесні переїдуть». І чекав, коли можна буде просто поставити її перед фактом.
— Подзвони їм, — сказала Олена. — Зараз же. Скажи, що переїзду не буде.
— Ні.
— Діма. Подзвони.
— Ні, Олено. Я їм не подзвоню. Вони вже речі зібрали. Тато машину замовив. Я їм слово дав.
— А мені ти слово не давав? Три роки тому?
Він не відповів. Натомість раптом розвернувся, пішов у спальню й з гуркотом відчинив шафу.
— Знаєш що? — крикнув він звідти. — Раз ти так, я сам піду. До батьків. Подивимося, як ти без мене проживеш. Хто тобі кран лагодитиме, хто за продуктами їздитиме. Сама зрозумієш.
Олена стояла у дверях кухні й слухала, як він гримотить вішалками. Він робив це голосно, демонстративно. Чекав, що вона прибіжить, почне вмовляти, плакати. Так уже бувало. Одного разу він так само «пішов» через її відмову поїхати до його батьків на Новий рік. Тоді вона наздогнала його в під’їзді.
Але зараз щось у ній зламалося. Або, навпаки, стало на своє місце.
Вона пройшла до коридору, дістала його велику дорожню сумку, синю, з якою вони їздили в Карпати. Принесла її до спальні й поставила на ліжко.
— Ось, Діма. Візьми цю. У неї більше влізе.
Дмитро завмер із сорочкою в руках.
Олена відкрила шафу й почала знімати з вішалок його сорочки. Акуратно складала, як у магазині. Потім джинси. Светри. Шкарпетки з ящика. Бритву та зубну щітку з ванної. Зарядний пристрій від телефону. Його документи з комода. Усе склала в сумку й застебнула блискавку.
— Приставку сам спакуєш, — сказала вона. — Я не знаю, як там з дротами.
Дмитро дивився на неї, наче на незнайому жінку.
— Ти що… Ти серйозно?
— Ти сам сказав, що їдеш до батьків. Я допомагаю.
— Олена… Я ж… Я не це мав на увазі.
— А що ти мав на увазі, Діма? Думав я злякаюся? Що побіжу за тобою і погоджуся, щоб твої батьки переїхали сюди назавжди? І буду о сьомій ранку варити кашу твоєму татові, а потім їхати на роботу?
Він нічого не відповів. Постояв, тримаючи сорочку. Потім повільно поклав її на ліжко.
— Ти пошкодуєш, — сказав він невпевнено.
— Можливо, — відповіла вона. — Але не сьогодні.
Він поїхав через годину. Сумку ніс сам, приставку теж. У дверях обернувся, хотів щось сказати, але не сказав.
Олена зачинила двері й довго сиділа в кабінеті, у своєму старому кріслі. За вікном горіли ліхтарі біля гаражів. Сосни чорніли на тлі неба. Було тихо.
Об одинадцятій зателефонував Іван Петрович.
— Отже, так, — сказав він, не вітаючись. — Завтра о десятій ми приїжджаємо. З речами. Машина замовлена, вантажники оплачені. Відчиняєш двері, і без витівок. Дімка мені все розповів. Переживеш.
— Не відкрию, Іване Петровичу.
— Це ми ще подивимося.
Він кинув слухавку.
О десятій ранку задзвонив домофон. Олена подивилася у вікно: біля під’їзду стояла «Газель», поруч — Іван Петрович у кепці та двоє вантажників. Тетяна Сергіївна тримала в руках клітку з папугою.
Олена не стала відчиняти. Через п’ять хвилин хтось із сусідів вийшов із під’їзду, і свекор піднявся на поверх. Подзвонив у двері. Потім застукав кулаком.
— Олена! Відчиняй! Ти що собі дозволяєш? Ми з речами стоїмо!
— Іване Петровичу, — сказала вона крізь двері, — це моя квартира. Я вас сюди жити не запрошувала. Будь ласка, їдьте.
— Дімка тут прописаний! Він твій чоловік!
— Діма тут не прописаний.
Свекор ще хвилину стукав у двері, потім сусідка з майданчика, тітка Валя, висунулася й голосно сказала, що зараз викличе поліцію. Іван Петрович вилаявся, але пішов. Олена бачила з вікна, як вантажники завантажують шафу назад у «Газель», а свекор віддає їм гроші, люто розмахуючи руками.
Через годину зателефонувала Тетяна Сергіївна.
— Олена, що ти накоїла? Діма у нас ночує на розкладачці! В однокімнатній! Нам тут втрьох не розвернутися! Ми замовили машину, вантажників! Ти розумієш, що ти наробила?
— Розумію, Тетяно Сергіївно. Я відмовилася, щоб ви переїжджали до моєї квартири. Без моєї згоди.
— Як це — без згоди? Діма сказав, що ти згодна!
— Діма багато чого говорив.
Свекруха помовчала, а потім сказала зовсім іншим, крижаним голосом:
— Я завжди знала, що ти йому не пара. Зі своєю квартирою носишся, як курка з яйцем.
— До побачення, Тетяно Сергіївно.
Цілий тиждень Дмитро писав. «Мама плаче». «У батька тиск». «Нам тут утрьох тісно». «Ти зруйнувала сім’ю». Олена читала й не відповідала.
Вечорами вона поверталася зі зміни до тихої квартири. Мила одну тарілку, одну чашку, одну сковорідку. Посуду стало втричі менше. Пральна машина працювала раз на тиждень, а не через день. Холодильник був повний, бо ніхто не з’їдав за вечір те, що вона готувала на три дні.
Вона дивувалася, як багато, виявляється, сил йшло на дорослого чоловіка, який вважав, що в неї «сидяча робота».
Через тиждень, у суботу, Дмитро прийшов сам. З букетом хризантем і тортом. Подзвонив у двері, хоча ключі в нього ще були.
— Оленю. Можна я повернуся? Я все зрозумів. Батьки до нас не переїдуть. Я їм сказав. Чесно. Давай все буде як раніше.
— Як раніше — це як, Дімо?
— Ну… Як було. Ми з тобою. Удвох.
— Ти будеш лежати на дивані, а я після зміни — смажити тобі котлети. Твої батьки називатимуть мою квартиру тимчасовим житлом. А ти обіцятимеш, що більше ніхто нічого не підніме. До наступного разу.
— Я змінюся.
— Діма, ти два місяці планував за моєю спиною, як поселити тут батьків назавжди. Ти знав, що я проти. І все одно планував. Щоб поставити мене перед фактом. Я тобі більше не вірю. Зовсім.
Він постояв на порозі. Потім простягнув їй торт.
— Візьми хоч це.
— Віддай мамі, — сказала Олена. — Вона любить солодке.
І зачинила двері.
У листопаді Олена подала до суду позов про розірвання шлюбу, оскільки Дмитро категорично відмовлявся підписувати спільну заяву в РАЦСі. Суд дав їм час на примирення, але наприкінці січня було винесено рішення, а в лютому шлюб остаточно розірвали.
Він так і залишився у батьків, у тісній однокімнатній квартирі. Спав на розкладачці на кухні. Іван Петрович, як потім розповіла Олені спільна знайома, щовечора лаяв сина за те, що той «не втримав дружину з квартирою». Тетяна Сергіївна скаржилася сусідкам, що невістка вигнала чоловіка й не пустила старих.
Казали, що Іван Петрович навіть вимагав, щоб син подав до суду й «відсудив у неї половину квартири». Дмитро звернувся за консультацією. Юрист переглянув документи й розвів руками: квартиру придбали за вісім років до весілля, іпотеку погасили ще до їхнього знайомства.
Це особиста власність Олени, придбана до шлюбу, і підстав для визнання її спільним майном закон не передбачає. Ділити нічого. Іван Петрович після цього два тижні не розмовляв із сином.
На останньому судовому засіданні Дмитро підійшов до Олени в коридорі.
— Оленко, а пам’ятаєш, як ми їздили в Карпати? З тією синьою сумкою?
— Пам’ятаю, Дім.
— Було добре.
— Добре, — погодилася вона. І більше нічого не додала.
Ключі Дмитро повернув через знайому. Олена про всяк випадок замінила замок. Майстер, літній дядечко, возився пів години, а йдучи, сказав: «Хороший замок, господине. Надійний». Вона дала йому зверху сто гривень на чай.
У першу суботу після розлучення вона прокинулася рано, на початку восьмої. Без будильника. Полежала, дивлячись у стелю. Ніхто не кликав її варити кашу. Ніхто не чекав на млинці.
Вона встала, зварила собі каву в турці. Дістала одне яйце, посмажила з помідором. Відрізала шматок чорного хліба. Поставила все на піднос і віднесла до кабінету.
Там, у кімнаті з великим вікном, вона сіла у своє старе крісло. Сонце якраз піднімалося над соснами й лягало на підлогу теплими квадратами. Олена поставила піднос на коліна й неквапливо, по шматочку, з’їла свій сніданок.
