Юрій заглушив мотор і, важко зітхнувши, втомлено відкинувся на спинку крісла, не поспішаючи виходити. Пальцями звично постукував по керму, дивлячись через каламутне скло, за яким моргали сонні вогники ліхтарів.
Робочий день видався важким, немов на плечі навалили мішок із піском. Термінові завдання, нескінченні дзвінки, зустрічі, на яких потрібно було посміхатися, навіть коли хотілося все під три чорти послати.
Новий проект із завданнями, що тиснуть, як бетонна плита. Шеф вічно всім незадоволений, з вічною вимогою “ще швидше”, “ще більше”.
Юрій мріяв тільки про одне: повернутися додому. Зняти тісні черевики, скинути з себе сірий піджак, вдягнути старі, м’які, затишні спортивні штани, заварити міцний чай і втупитися в телевізор, нехай навіть без сенсу, просто дати мозку відпочити. Просто побути людиною.
Але він знав – удома на нього чекає не відпочинок, а суцільні докори.
Щойно уявив це – важку, колючу атмосферу вічних претензій, скандал на рівному місці, звинувачувальний погляд дружини, – захотілося залишитися тут, у машині, до ранку. Щоб тільки не чути чергового: “Де ти був?”, “Чому не відповідав?”, “Що тобі важливіше – я чи робота?”
Але не можна. Це його дім, його сім’я, і її треба рятувати, навіть якщо іноді дуже хочеться все кинути.
Юрій провів рукою по обличчю і знехотя взяв телефон. Три пропущені виклики, десять повідомлень, одне довше за інше.
Перші начебто тривожні: “Ти де? Все нормально?”. Далі з наростаючим звинуваченням: “Я знала, ти знову мене обманюєш! Знову десь гуляєш!”.
Він усе розумів. Яна звикла до його уваги, звикла, що її бажання виконуються майже за першим покликом: захотіла нову шубку – купили. Захотіла відпустку – знайшли гроші, поїхали. Захотіла оновити кухню – будь ласка. І Юрій сам завжди вважав, що чоловік має забезпечувати. Це нормально, так правильно.
Він і не мріяв про дружину бізнес-леді або кар’єристку. Йому подобалося, що Яна створювала вдома затишок: прасувала сорочки із запахом лавандового кондиціонера, варила наваристі супи, вміла розставляти подушки на дивані так, що здавалося, що це не будинок, а картинка з журналу.
Але все частіше Юрій ловив себе на думці, що платить занадто високу ціну.
Кожен його вихід на роботу сприймався як зрада. Кожен дзвінок, який він не встигав прийняти, ставав приводом для сцени. І кожну зарплату зустрічали не радістю, а запитаннями: “Чому так мало?”, “А де премія?”.
Він заплющив очі, глибоко вдихнув. Повільно пересилив себе і відчинив двері.
Холодне повітря вдарило в обличчя, остаточно прогнавши останні залишки ілюзій. Ноги самі понесли його до під’їзду, через темний двір, де між машин застигли калюжі, відбиваючи сіре небо.
Двері грюкнули тихо, але Яна почула і вийшла назустріч чоловікові.
– Ти де був?! – одразу накинулася вона, не встиг він навіть пальто зняти. – Чому не відповідав на дзвінки? Чому навіть не спромігся написати, що затримуєшся?
– Працював я, Яно, – голос його був втомленим і сухим. – Як завжди.
– Працював, так? До пів на десяту вечора? – у її голосі звучала вселенська образа.
– Так, працював, – підтвердив він, намагаючись триматися спокійно. – Між іншим, якби ти не вимагала щомісяця чогось нового, я б, може, сьогодні лежав на дивані й пив чай, а не мотався містом.
Яна насупилася.
– Я нічого особливого не вимагаю! – випалила вона. – Просто хочу нормально жити!
Юрій гірко усміхнувся.
– Усе в нас “нічого особливого”… Тільки я ось уже півроку без вихідних працюю. Усе заради твого “нічого особливого”. Заради сумок, поїздок, курточок… І знову винен. Бо, бачте, сьогодні субота, а я працюю, а не сиджу вдома, гладячи тебе по голівці.
Яна відвернулася.
– Я не винна, що мені тебе не вистачає…
Юрій підійшов ближче. Він хотів обійняти її, хотів хоч на мить повернути ту теплу Яну, з якою колись мріяв провести все життя. Хотів притулитися до її плеча, відчути, що все ще можна врятувати.
Але Яна підняла підборіддя і зробила крок назад.
– Їжа на столі. Іди вечеряти, якщо голодний, – кинула вона холодно і зникла за дверима спальні.
Юрій залишився стояти на самоті, і раптом відчув, як накочує втома – не фізична, ні. Душевна. Та, що в’їдається в кістки і не відпускає ні вдень, ні вночі.
Юрій не хотів сварок, не хотів криків, не хотів вибирати між домом і роботою. Він хотів простого: щоб його цінували, щоб розуміли, щоб вірили. Але в цьому будинку, здавалося, все тріщало по швах. І він не знав, чи довго ще зможе утримувати на собі ці тонкі, майже невидимі нитки.
А потім прийшло те, що не могло наснитися навіть у найстрашнішому сні.
Яна сиділа в кріслі, прокручуючи в телефоні стрічку новин, коли надійшло повідомлення. Номер незнайомий, без підпису. Просто прикріплена фотографія. Яна машинально натиснула, і серце її поринуло кудись у п’яти.
На знімку – Юрій. Її Юрій. Сміється, обіймає незнайому жінку, дивиться на неї тим самим поглядом – ніжним, теплим, ніби весь світ існував тільки для цієї незнайомки. Усе навколо злилося в один каламутний шум: шурхіт дощу, цокання старого годинника на стіні, стукіт власного серця.
У голові вихором закрутилися думки: “Ось воно. Я знала, відчувала, не просто так він затримувався на роботі!..”
Не пам’ятаючи себе, Яна схопилася і кинулася в спальню, де Юрій, втомлений після роботи, намагався заснути.
Яна підбігла до нього, ткнувши телефон майже в обличчя.
– Це що?! – голос її зірвався на крик.
Юрій здригнувся від несподіванки, різко випростався, збитий з пантелику. Він насупився, взяв телефон у руку, уважно вдивився.
– Що за маячня? – глухо запитав він, вдивляючись в екран. – Яно, це явний монтаж. Я такого ніколи не робив.
Його голос був спокійним, втомленим, ніби в нього навіть не було сил обурюватися. Але Яну вже трясло.
– Монтаж?! – викрикнула вона, ледь не розриваючись від образи. – Думаєш, я дурна?! Думаєш, я не бачу, що це ти?! Ти з мене весь цей час дурочку робив?!
– Яно, ти хоч раз подумала, що комусь може бути вигідно нас посварити? Заздрісники, конкуренти… та хто завгодно! – Юрій говорив рівно, але очі його блищали від втоми. – У мене немає ні часу, ні бажання гуляти невідомо де! Я працюю, для нас обох! Щоб у тебе був дім, була їжа, були речі, які ти хочеш…
Але її вже неможливо було зупинити. Усі місяці образ, недовіри, страху й ревнощів спалахнули в ній пожежею, розпалюючись дедалі яскравіше, спалюючи залишки розуму.
– Усе! – перервала вона його, з крижаною рішучістю в голосі. – Я все вирішила. Ми розлучаємося.
Юрій застиг.
– Розлучаємося?.. – перепитав він повільно, ніби пробуючи це слово на смак.
– Так! – Яна підняла підборіддя вище. – І можеш не сподіватися, що все обійдеться легко! Ти зруйнував нашу сім’ю! І будеш зобов’язаний утримувати мене, як належить! За всі мої роки, витрачені на тебе!
Юрій втомлено потер рукою обличчя. Він більше не хотів нічого пояснювати. Ні виправдовуватися, ні благати, ні намагатися в сотий раз достукатися до того, хто не бажає слухати.
– Знаєш що, Яно? – голос його був хрипким і тихим. – Раз ти так вирішила… значить, так і буде. Я більше не збираюся ні виправдовуватися, ні боротися. Втомилася ти? А я ще більше.
Яна на мить розгубилася від його покірності, але тут же зібралася.
– Завтра я зберу речі, – сказала вона з колишньою гордою ноткою. – І краще б тобі відразу подумати, скільки грошей будеш мені платити. Ти зобов’язаний! Я своє життя тобі віддала! А ти розважався з іншою!
Юрій тільки кивнув.
Він більше нічого не хотів пояснювати. Не хотів вимолювати прощення за те, чого не робив. Усередині нього щось надломилося остаточно. Ні злості, ні образи, тільки тягуча порожнеча.
І ось, за день до розлучення Юрій сидів на кухні, пив міцний чай, а небо за вікном забарвлювалося в м’які рожеві відтінки. Усе вже було вирішено. Йому не хотілося думати про це зайвий раз, хотілося просто скоріше поставити крапку. Перегорнути сторінку, відпустити.
Раптовий дзвінок у двері пролунав як грім серед ясного неба. Юрій здригнувся, здивовано подивився на годинник – пів на дев’яту вечора. Хто б це міг бути?
Не поспішаючи, він підійшов до дверей і відчинив їх. На порозі стояла Яна.
Юрій машинально моргнув, ніби не вірячи очам. Перед ним була не та впевнена в собі жінка, з якою він колись будував плани. Ні. Зараз перед ним стояла тонка, майже прозора тінь. Бліда, немов сніг. В одній руці вона тримала сумку – ту саму, з якою не так давно пішла звідси в сльозах і образах.
– Привіт… – видихнула вона ледве чутно, спробувала посміхнутися, але на обличчі в неї вийшло щось жалюгідне, схоже на гримасу.
Юрій мовчки відійшов убік, відчинивши двері ширше – не заради великодушності, ні. Просто не хотів влаштовувати спектакль на сходовій клітці.
Яна увійшла, поставила сумку біля стіни, постояла, смикаючи край рукава пальта, потім підняла на нього очі.
– Я… – її голос здригнувся, і вона поспішила заговорити швидше, захлинаючись словами, ніби боячись, що Юрій її переб’є. – Я прийшла сказати… що завтра… розлучення не буде. Я передумала.
Юрій стояв навпроти, мовчав. Обличчя його було кам’яним, непроникним. Яна нервово ковтнула і продовжила:
– Я все дізналася! Розумієш… це все Ольга! Моя… “найкраща” подруга. Це вона підробила ту фотографію! У фотошопі склеїла, спеціально, щоб подивитися, як я відреагую… Їй, бачте, смішно було! А я… я ж повірила…
Яна схлипнула, витираючи очі рукавом пальта. Сльози котилися по щоках, розмазуючи туш, залишаючи на обличчі чорні доріжки.
– Пробач мене, Юро… – голос її зривався. – Я була дурепою. Останньою дурепою! Як я могла подумати таке про тебе? Пробач…
Вона зробила крок до нього, простягнула руки, немов сподіваючись, що зараз він обійме її, скаже, що все гаразд, що все забудеться… Але Юрій стояв нерухомо, тільки погляд його став холодним, як зимовий лід. Коли він заговорив, голос його був рівним, тихим, але в цій тиші звучала сталева рішучість:
– Ти помиляєшся, Яно.
Вона завмерла на місці, очі розширилися від нерозуміння.
– Як… помиляюся? – пошепки перепитала вона, розгублено моргаючи.
Юрій повільно, ніби добираючи кожне слово, продовжив:
– Завтра буде розлучення, як і планувалося. І скасовувати його я не маю наміру.
Він говорив спокійно, без злості, без крику. Як лікар повідомляє пацієнтові про діагноз, який уже не можна змінити.
Яна заплескала віями, насилу вірячи в те, що чує.
– Але… але я ж… я ж усе зрозуміла! Я ж… усвідомила! Я прошу вибачення! Я хочу повернутися! – її голос зривався, ставав дедалі вищим, майже істеричним.
– Пізно, Яно, – сказав Юрій. – Розумієш? Пізно. Я втомився. Втомився доводити свою відданість, втомився жити під мікроскопом, втомився виправдовуватися за кожен прожитий день.
Вона зробила крок ближче, але Юрій відступив.
– Юро, прошу тебе, – прошепотіла Яна. – Адже ми можемо все повернути… Я кохаю тебе…
Юрій гірко усміхнувся:
– Кохання – це не слова, Яно. Це довіра. А в нас її більше немає. Ти сама зруйнувала те, що в нас було.
Яна зупинилася, схиливши голову набік. Вона виглядала чужою, загубленою в цій знайомій квартирі, де колись панували тепло і затишок.
– Ти не зобов’язаний мене пробачити, – тихо прошепотіла вона, насилу знаходячи слова. – Але хоча б спробуй згадати… як нам було добре разом… Заради всіх років, що були… заради всіх планів, які ми будували…
Юрій важко зітхнув, опустивши погляд.
– Я пам’ятаю, Яно, – промовив він, дивлячись у підлогу. – Саме тому я й не хочу починати все спочатку. Я занадто добре пам’ятаю, скільки болю мені коштувало це “добре”. Скільки безсонних ночей я провів, прокручуючи в голові одні й ті самі розмови… намагався зрозуміти, де я помилився, чим не догодив.
Я втомився бути винуватим тільки за те, що не можу бути поруч двадцять чотири години на добу.
Він відвернувся, щоб не бачити, як вона судорожно витирає сльози з обличчя. Щоб не піддатися спокусі пожаліти її. Бо жалість – найгірша основа для любові.
І раптом вона зрозуміла: він не жартує. Він справді не поверне її назад у своє життя. Хоч би якими сльозами вона благала, хоч би якими клятвами обсипала. Зрозуміла, і вперше за довгий час по-справжньому злякалася. Але зробити вже нічого було не можна.
Юрій мовчки відчинив двері, і Яна, схлипуючи, вийшла, залишивши за собою тільки запах парфумів і тихе відлуння каяття, яке нікому вже не було потрібне.Спеціально для сайту Stories
