-Почекай, я не зрозуміла… Що ти хочеш зробити? – Надя на мить завмерла з чайною ложечкою в руках, а потім опустила її в чашку з гарячим чаєм і почала розмішувати, забувши, що так і не додала туди цукру.
-Я хочу зробити тест на ДНК! – виклично повторив Валера, а потім, трохи звузивши очі, додав:
-А що такого? Чому така реакція? Ти чогось боїшся?
-Мені нема чого боятися, – пригніченим голосом відповіла Надя, – просто я не можу зрозуміти, навіщо тобі це.
— Ну як — навіщо? Просто щоб переконатися. Я що, не маю на це права?
Надя важко зітхнула, намагаючись усвідомити те, що сказав їй чоловік. На душі було неприємно, від його слів якось неприємно.
— Валеро, нашій доньці вже скоро виповниться чотири роки, — тихо промовила Надя, — чому раніше у тебе не виникало сумнівів у тому, що це твоя дитина, а тепер виникли?
— Тому що, — чоловік набрав у легені побільше повітря й продовжив, — тому що вона зовсім не схожа на мене.
— Ну так, адже це з самого народження не було таємницею. Вона ж моя точна копія. Валера, але ж ти сам казав, і твої двоюрідні брати помічали, що твої манери проявляються в Марії: хода, погляд знизу. А зовнішність дитини ми не можемо вибрати, і від кого малюк більше візьме — це ж не залежить від нашого бажання.
— Ну знаєш, Надю, — Валерій махнув рукою, ніби даючи дружині зрозуміти, що вона говорить дурниці, — коли Марія була зовсім маленькою, я теж бачив у ній щось своє, ну так малюки всі один на одного схожі, тут і помилитися можна.
А зараз я дивлюся на неї і розумію, що взагалі нічого мого немає. Ну ти ж зрозумій мене, як чоловіка. Кому хочеться виховувати чужу дитину, думаючи, що це своя? Мені просто треба переконатися!
— А ти не думаєш про те, як ображаєш мене цією недовірою? Я тобі хоч один найменший привід коли-небудь давала, щоб мені не довіряти?
— Ну, не починай, Надя, це все лірика. Ображайся, не ображайся… Зробимо тест, я переконаюся, що все гаразд, і будемо жити далі, як і раніше. Чого тут ображатися?
— Та ні, Валеро. Боюся, що так, як раніше, ми вже жити не зможемо. Адже я завжди пам’ятатиму й знатиму, що ти мені не довіряєш. Ти, звичайно, можеш зробити цей тест, це твоє право. Я-то впевнена в тому, яким буде результат. А ось сім’ю ти цим зруйнуєш.
Валера мовчки махнув рукою і, не допивши чаю, вийшов із кухні. Надя вічно розводить цю демагогію. Довіра, зруйнуєш сім’ю… Жіночі дурниці! Вона нікуди не дінеться.
Ну, подується пару днів і заспокоїться. Зате у нього буде на руках підтвердження того, що він дійсно батько. А якщо й не підтвердиться, то гнати таку дружину поганою мітлою, і все тут. Правильно мама каже: довіряй, але перевіряй!
… Коли у передпокої грюкнули двері й Надя зрозуміла, що чоловік пішов на роботу, вона без сил опустилася на табуретку, опустила голову на стіл і розплакалася.
Ну як же він може так, за що? Коли Марія народилася, Валера цілував їй п’ятки, не міг надихатися… А тепер — я сумніваюся, що це моя дитина?
Але ж донечка й справді дуже схожа на нього, коли, образившись, смішно хмурить брови й дивиться, як вовченя. І ходить точно так само, випнувши груди вперед.
Ну так, жодної зовнішньої риси Марії від Валери не перейняла, але що це — привід так не довіряти? Це було так прикро, і хоча Надя прекрасно розуміла, звідки це взялося, що мама чоловіка, Валентина Петрівна, напевно, посприяла такому рішенню, вона все ж сподівалася, що Валера одумається і не буде її так принижувати цим клятим тестом.
З дитячої кімнати вийшла сонна Марія в піжамці з рожевим слоником. Темні кучері смішно стирчали в різні боки. Дівчинка, солодко потягуючись, йшла до мами.
— Мамо, а в садочок уже час збиратися, чи можна ще трішечки полежати? — сонним голосом промовила Марія і тут же, помітивши почервонілі мамині очі, злякано запитала:
— Мамочко, чому ти плачеш?
— Маріє, я не плачу, — глибоко вдихнувши й зібравшись із силами, відповіла Надія, — просто в око потрапила смітинка, ось і сльози потекли.
— А тобі й в одне, й в інше око потрапили смітинки, так? — дівчинка сіла за стіл поруч із мамою, — ти, мамочко, краще не три оченята, потерпи, скоро пройде. Давай, я подмухаю?
Марія набрала повітря й щосили почала дути мамі спочатку на праве око, потім на ліве.
— Дякую, донечко, вже зовсім нічого не болить, — посміхнулася Надя, — ну ж бо, біжи вмиватися, скоро час іти до садочка. Я якраз хотіла тебе розбудити, але тут ці смітинки…
Дівчинка зіскочила з табуретки й весело побігла до ванної. Надія, зібравшись із силами, підвелася й пішла до передпокою. Треба привести себе до ладу. Після того, як донька «полікувала оченята», зробити це буде набагато легше…
— Валеро, ну нарешті ти зайшов! Два дні вже тебе не бачила, скучила! Треба частіше маму відвідувати, тим більше, що я живу зовсім недалеко від твоєї роботи. Заходь щодня, я б тебе вечерею годувала. Твоя Надя, мабуть, годує тебе одними макаронами та яєчнею?
-Та вона нормально готує, мамо. Я тепер не можу щодня заходити, адже Надя вийшла на роботу. Вона працює через день і закінчує лише о сьомій, а мені в ці дні треба забирати Марію з садочка. Сьогодні в неї вихідний.
— Ой, зрозуміло. Її потягнуло на роботу, ну сиділа б удома й сиділа, господарством займалася. Невже ти б сім’ю не прогодував? Бо я бачила її, минулого тижня, мабуть, з роботи йшла. Очі нафарбовані, губи намазані. Ось і думай, для кого вона там на своїй роботі так малюється!
— Мамо, ну ти ж сама казала, що Надії пора виходити на роботу, що їй не варто сидіти на моїй шиї…
— Та якби це була нормальна робота, Валеро, хто б сперечався! А то гіркі сльози, а не робота! Лише на свої колготки й косметику заробить! Мабуть, ходить туди перед чоловіками, крутити хвостом…
Валера розгублено кліпав очима, не знаючи, що відповісти матері. Валентина Петрівна, віддихавшись, продовжила.
— Гаразд. Валеро, ти поговорив з Надею? Розповів про свої плани?
— Так. Поговорив.
— Ну і що вона тобі на це сказала?
— Ну… Вона образилася. Сказала, що це її принижує і що я можу зруйнувати сім’ю таким вчинком.
— Ой, як вона викрутилася, шахрайка! Ще й на тебе стрілки переводить! Ну точно, рильце в пушку! Валера, треба терміново зробити цей тест! Ну це ж серйозно — вже майже чотири роки, як ти виховуєш не свою дитину!
-Мамо, ну чому не свою? Та я майже впевнений, що Марія моя… Ну це просто щоб знати напевно. А взагалі, я думаю, може, до біса цей тест? А раптом Надя й справді так образиться, що піде?
— Та ти що, Валера? — мати театрально схопилася за серце, — як ти не розумієш? Треба зробити! Ну куди вона піде, сам подумай! До своєї матері в однокімнатну з дитиною? Не сміши мене! Ну, а якщо вже нагуляла, то нехай валить хоч до біса на роги!
Валентина Петрівна налила собі води в склянку, випила одним ковтком і втупилася поглядом у сина.
— Валеро, ну зрозумій ти, Надія поводиться дуже дивно. З чого раптом вона так відреагувала, га? Та будь-яка нормальна жінка зрозуміє свого чоловіка й не ображатиметься. А ця — поглянь, образилася! А може, вона взагалі така розпусна, що й сама не знає, від кого народила Марію, ось і боїться?
Валера з сумнівом подивився на матір:
— Та ну, мамо, ти вже перегинаєш палицю… Не пам’ятаю я, щоб вона тоді гуляла, ми майже весь час були разом…
— Ох, яка ж ти у мене наївна душа, Валеро! Гаразд, давай я тебе нагодую домашніми пельменями зі сметаною, — жінка ласкаво погладила сина по голові, — але тест ти все-таки зроби. Не переймайся, твоя Надя вже сильно не образиться. Зате твоя душа буде спокійною…
Надя вже другу годину лежала й розглядала стелю. Заснути вона не могла, як не намагалася. Валера сьогодні прийшов додому, ніби нічого й не сталося. Весело насвистуючи, пішов у ванну, помився, потім випив чаю, погрався з донькою.
Поки Надя мила посуд, він сидів разом з нею на кухні й, ніби й не було ніякої ранкової розмови, розповідав їй про свою роботу, про те, як у нього минув день. У жінки ком застряг у горлі, вона не могла вимовити ні слова, а чоловік поводився так, ніби нічого не відбувається.
Надя не стала, як зазвичай, сидіти з ним на кухні, а, вклавши Марію спати, лягла сама. А тепер вона знову й знову прокручувала в голові спогади шестирічної давнини, коли вони з Валерою познайомилися.
Надія закохалася до нестями, просто не могла дихати поруч із ним. Кожну вільну хвилинку закохані проводили разом. Через рік Валерій зробив їй пропозицію. Це було таке щастя, що серце завмирало! Навіть косі погляди майбутньої свекрухи та її вічно стиснуті губи не затьмарювали безмежного щастя новоспеченої нареченої.
Надя ставилася до такої поведінки з боку мами майбутнього чоловіка філософськи: вона самотня, єдиний син… Мине час, Валентина Петрівна зрозуміє, що Валера щасливий зі своєю дружиною, і все владнається.
А тепер жінка з гіркотою усвідомлювала, що мати й син просто об’єдналися проти неї. Вона ніяк не могла збагнути, як таке взагалі можливо? Адже колись була така любов, іскри летіли!
Ця недовіра з боку чоловіка була просто нестерпною. Так, Надя розуміла, що мати накрутила Валерія, але ж він сам, значить, дозволив себе накрутити! Це було дуже прикро й боляче: адже вона завжди йшла до свекрухи з душею й відкритим серцем, а тепер отримує ніж у спину…
Але найприкріше було, звичайно, те, що коханий чоловік пішов на поводі у матері.
Вже ближче до ранку Надя, нарешті, заснула неспокійним сном. А Валерій, навпаки. Прокинувшись раніше за будильник і пів години безцільно перевертаючись у ліжку, чоловік рішуче підвівся й попрямував до дитячої кімнати.
Він тихо відчинив двері, увійшов і підійшов до маленького ліжечка, в якому солодко спала Марія. Кілька хвилин Валера розглядав ніжне личко доньки, її пухкі щічки з ямочками, як у мами, темне кучеряве волосся. Потім він вийшов із дитячої, а через пів хвилини повернувся туди з ножицями в руках.
Обережно, щоб не розбудити й не налякати дитину, чоловік присів біля ліжечка. Пролунало тихе «клац», і за частку секунди тоненьке пасмо волосся Марії опинилося в його руці…
— Привіт! — Валера увійшов до квартири й ледь не зачепив вхідними дверима дружину, яка протирала дзеркало у передпокої.
— Привіт. А ти чого так рано? — запитала Надя, глянувши на годинник, який показував третю годину дня.
— Відпросився з обіду у справі. Хотів перевірити дружину, раптом вона привела додому когось, поки чоловіка немає, — Валера з посмішкою дивився на Надю, вважаючи, що жарт вдався.
— Ти вважаєш, що це смішно, Валеро? — Надя нахмурилася. З огляду на останні події їй зовсім не здавалося кумедним те, з чого так радісно посміхався чоловік.
— Та годі тобі, Надю. Ну що ти, справді? Я їздив до Гіппократу, відвозив матеріали.
— Які матеріали? — тихо запитала Надя, почувши назву медичного центру.
— Для генетичної експертизи. Я ж тобі казав, — спокійно відповів Валера й зник у ванній.
У жінки закрутилася голова. Вона судорожно вхопилася за дверну ручку. Трохи постоявши й віддихавшись, Надя повільно пройшла до кімнати, сіла на диван, відкинулася на спинку й заплющила очі.
— Ну ось! А я думав, кохана дружина чоловікові обід розігріє! — Валерій зайшов у вітальню й, посміхаючись, зупинився навпроти Наді. Здавалося, його бадьорий і веселий настрій нічим не можна було затьмарити, — я ж не встиг на роботі поїсти. Що у нас на обід, Надю?
Жінка розплющила очі й мовчки подивилася на чоловіка важким поглядом. Потім вона різко підвелася з дивана, пішла до дитячої кімнати й зачинилася там зсередини.
Наступні два дні у Надії були робочими. Це були дуже важкі дні. Жінка ледве витримувала робочі будні, у неї все випадало з рук, думки були зовсім не про роботу. Додому вона приходила без сил, швидко приймала теплий душ і йшла до кімнати доньки, де проводила решту вечора і там же спала, притулившись на самому краєчку дитячого ліжечка.
Валерій кілька разів намагався з нею заговорити, але вона навіть не дивилася в його бік. Найбільше дратувало те, що чоловік при цьому так поблажливо посміхався. Здається, він був абсолютно впевнений, що вразлива дружина незабаром заспокоїться і все буде так, як і раніше.
Настала п’ятниця. У Наді був вихідний. Вона прокинулася, як і в попередні дні, рано — довго спати, ділячи невелике ліжечко з дитиною, не виходило.
Жінка в тиші пила каву на кухні, задумливо дивлячись у вікно. Почулися шаркаючі кроки. У кухню, позіхаючи, зайшов Валера.
— Доброго ранку, — сказав він і, не дочекавшись відповіді, продовжив:
— Надю, може, вже досить грати в мовчанку? Та й взагалі, я скучив за твоїми смачними сніданками. У мене скоро виразка відкриється — вранці бутерброди, ввечері пельмені. Може, приготуєш свій фірмовий омлет із сиром?
Надя мовчки встала, вилила недопиту каву в раковину й попрямувала до виходу з кухні. Чоловік не витримав:
— Слухай, як на мене, ти занадто загралася! Тобі самій не набридло?!
Жінка різко обернулася, уважно подивилася чоловікові в очі й, нічого не відповівши, зникла в дитячій кімнаті, щільно зачинивши двері. Через десять хвилин із передпокою пролунав гучний стукіт. Це Валерій, не дочекавшись смачного сніданку, пішов на роботу, грюкнувши вхідними дверима.
Надя тихо вийшла з дитячої кімнати й дістала з глибини величезної шафи велику дорожню сумку…
П’ятниця видалася сонячною й теплою. Увесь тиждень йшли дощі, і тепер Валера радісно йшов вулицею, підставляючи обличчя сонцю. Приводів для смутку не було — кінець тижня, попереду вихідні, робочий день був скорочений, та й мама, до якої чоловік завітав після роботи, нагодувала його смачною вечерею. Якби ще дружина перестала нервувати — взагалі було б чудово!
Валерій вставив ключ у замкову щілину, зробив два оберти, відчинив двері, зайшов у передпокій і завмер. Тиша й порожнеча. Зазвичай о цій порі Надя з Марією вже повертаються з дитячого садка, але, може, вони вирішили прогулятися довше? Погода-то хороша.
Чоловік зайшов у вітальню. Його не покидало відчуття, що щось у квартирі змінилося. Він уважно оглядав кімнату й ніяк не міг зрозуміти, що саме, але якісь невловимі зміни точно відбулися.
Здивований, Валера зайшов у ванну, і тут же його погляд привернули майже порожні полички, які раніше були заставлені всілякими жіночими флакончиками. Він різко розвернувся, знову вбіг у кімнату й відчинив шафу.
Полички Наді були порожні. З гуркотом зачинивши дверцята шафи, чоловік попрямував до дитячої кімнати й, відкривши комод, виявив, що дитячих речей теж не залишилося.
Валера сидів на кухні, розгублено притуливши телефон до вуха, чекаючи на відповідь, і коли на іншому кінці дроту пролунало бадьоре «Алло», він одразу вигукнув:
— Мамо! Надя зібрала речі, забрала Марію й пішла! Уявляєш?
— Ну що я можу тобі сказати, Валеро? Я відразу, як тільки її побачила шість років тому, зрозуміла, що вона недалека дівчина. А взагалі, вона втекла, швидше за все, тому що боїться результатів тесту.
— Мамо, звідки ти це знаєш? Результат я отримаю лише в понеділок, може, там усе й буде нормально?
— Я не знаю, Валеро, я відчуваю! — проспівала в трубку мати.
Чоловік попрощався, натиснув «відключити» і задумливо втупився у стіну. Уся ця історія вже перестала здаватися йому правильною, і почали закрадатися сумніви — чи не даремно він затіяв усю цю метушню з ДНК-тестом…
У понеділок знову пішов дощ. Погода була такою огидною, що зовсім не вірилося, ніби вже середина травня. Але Валера не помічав ані дощу, ані пронизливого вітру. Він ішов додому, тримаючи в руках висновок із медичного центру, і посмішка не сходила з його губ.
Марія — його дочка! Це його, справді його дитина, хай навіть дочка зовсім на нього не схожа. Підійшовши до під’їзду, чоловік уже переконав себе в тому, що він, власне, і не сумнівався ні на секунду у своєму батьківстві, а експертиза… Ну, це так, для порядку.
Зайшовши до квартири й швидко знявши наскрізь промоклу куртку, Валерій взяв у руки телефон і, плюхнувшись на диван, радісно набрав номер дружини.
— Алло, — голос Наді звучав рівно й спокійно.
— Надю, привіт! Я дуже за тобою скучив! Давай, повертайся додому!
У слухавці запала тиша. Валера, зітхнувши, продовжив:
— Надю, ну перестань уже дутися! А я, до речі, сьогодні забрав результати тесту. Тест показав, що Марія — моя донька!
— Я знаю.
— Зачекай, звідки ти знаєш? Ти ж не бачила паперів. Я ж щойно з медичного центру.
— Валеро, ти зараз серйозно? Звідки я знаю? Я знаю це з того моменту, як ми з тобою зачали Марію. Я, до речі, сьогодні теж кудись ходила. До суду. Я подала на розлучення.
— Зачекай… Як? Яке розлучення? Але ж тест…
-Валера, ти не пройшов найголовніший тест.
-Який?
-На кохання. Прощавай, Валеро.
…З заціпеніння чоловіка вивів наполегливий дзвін у двері. Підвівшись, він пройшов до передпокою й відчинив двері. На порозі стояла схвильована мати.
— Валеро! — заголосила Валентина Петрівна, — як ти мене налякав! Чому ти не відповідаєш на дзвінки?
— Я не чув, мамо.
— Ну як же так? Я думала, що з розуму зійду! Ну, гаразд. Ти забрав результат тесту?
— Так, мамо, забрав.
— Ну і що там? Давай, покажи, не муч мене! Що, нагуляла, так?
— Ні, мамо. Марія — моя донька, — Валера простягнув матері папери. Жінка уважно вивчила документи з усіх боків, а потім запитала, як здалося чоловікові, з надією:
— А помилки бути не може?
– Не може.
-Так. Ну і де ж твоя дружина? Де дитина? Блукає десь у таку погоду.
-Мамо, Надя подала на розлучення.
Валентина Петрівна притиснула руку до серця.
-Сама? Та як… Як вона могла тебе покинути?
-Мала повне право.
-Та що ти таке говориш? Зруйнувати сім’ю! Ну нічого-нічого. Ми підемо до суду. Треба забрати Марію у неї. Ми в кращому становищі, у нас хоч є відповідна житлоплоща, а у неї що? Дитина має жити в нормальних умовах!
— Мамо! — розлютився чоловік, — залиш, будь ласка, Надю в спокої! І мене, якщо можна, теж! Ми нікого не будемо відбирати й відсуджувати! А тепер, будь ласка, дозволь мені залишитися наодинці. Я дуже втомився!
Валера сидів у напівтемряві порожньої квартири, так і продовжуючи тримати в руках результати того злощасного тесту. Йому так хотілося повернути час на кілька днів назад. Тоді він нізащо б навіть не заговорив про всі ці дурниці.
У глибині душі чоловік ще сподівався, що, можливо, йому вдасться поговорити з Надею і він зможе знайти потрібні слова, щоб вона змогла його пробачити. Але Валера згадав, як дружина розповідала йому історію своєї родини.
Як мама Наді, горда й незалежна жінка, пішла від свого чоловіка в нікуди, бо не змогла змиритися з зрадами. Було важко, часом вони голодували, але вона твердо стояла на своєму й вчила того ж свою дочку — ніколи нікому не дозволяй себе принижувати.
І, схоже, Надія добре засвоїла цей урок. Тому, які б слова він не підбирав, говорити їх уже буде запізно, оскільки випробування на любов не пройдено, і це, на жаль, не шкільний іспит, його не перескладеш.
