Микола Гончар був абсолютно середньою людиною. Середня освіта, середній зріст, середній розум. Відрізнявся лише його достаток, який був нижчим за середній. У всьому цьому Гончар був сам винен. Так йому і сказала колишня дружина, виганяючи з дому, коли Микола застукав її з коханцем.
– Я ж тебе вважав своєю королевою! – кричав Микола, намагаючись зрозуміти причину такого вчинку.
– Ти, головне, вантузи свої забери, король каналізацій!
Гончар забрав. Вантузи, ключі, сантехнічний трос, паяльник для поліпропілену – це були інструменти, за допомогою яких він заробляв на життя.
Збирався Микола під наглядом дружини, яка стежила за тим, щоб він нічого зайвого не прихопив. У рюкзак також помістилися щітка,зубна паста,мило, туалетна вода, подарована дружиною і жодного разу не використана, документи і гаманець, у якому, щоправда, не було жодної гривні.
Перед тим, як піти, Гончар усе ж таки захопив костюм, який коханець дружини педантично склав на стільці, і кинувся тікати щодуху. Лише опинившись у квартирі друга, Микола зрозумів, що забув свій спецодяг. А наступного дня колишня дружина вже змінила замки…
Все, що було в Миколи, – це його робота сантехніка, щоправда, і вона не обіцяла нічого особливого. Клієнт останнім часом був рідкісний і жадібний, а в Миколи не було навіть робочої куртки, щоб піти на заявку.
Щоб віддати данину неповаги коханцю своєї дружини, Микола вирішив вирушити на найближче замовлення в його костюмі, який був Гончару трохи завеликий, але зате виглядав дуже стильно.
Микола ніколи не носив таких модних піджаків на два ґудзики, злегка звужених штанів і стильних сорочок.
– А варто було б – так хоч на людину схожий, – оцінив друг його новий прикид.
– А раніше на кого був схожий? – здивувався Микола, поправляючи комір.
– На вічного клієнта вокзального залу очікувань, – втиснулася в розмову дружина друга.
– Олю, у людини й так життя не цукор, а ти ще олії у вогонь підливаєш.
– Винна. Вибач, Миколо, і не переживай: наш дім – твій дім. Ми теж тут – як вокзал – усіх підряд приймаємо.
– Олю!
– Мовчу-мовчу.
Діставшись адреси клієнта, Микола залишив свої відбитки на домофоні.
– Сантехнік, – представився він, і двері з гудінням відчинилися.
Зустрічав Миколу напівголий товстенький чоловік із заляпаним майонезом обличчям.
– Валю, ти кого, блін, викликала? У нас унітаз засмітився, а тут якийсь працівник крупної фірми- я в багатому не розбираюся, – крикнув чоловік всередину квартири, побачивши Гончара в дорогому костюмі.
– Я – сантехнік, – повторив Микола. Він почувався нерозумно. Хотілося піти.
– Вибачте, але в нас унітаз не із золота, а ми не трюфелями це саме… – причмокнув чоловік, роздивляючись майстра.
– У нас стандартний тариф – п’ятсот гривень, плюс за перший виклик контора дарує вам знижку п’ятнадцять відсотків, – видавив із себе Микола.
– Так? Ну добре, заходьте тоді, – розплився в усмішці чоловік. – Його фаянсова величність прямо по коридору!
Згоряючи від сорому, Гончар зайшов у туалетну кімнату. Вивчивши проблему, він почав діставати з рюкзака інструменти.
– Може, чаю чи кави? – пролунало позаду за кілька хвилин.
Максимум, що зазвичай пропонували Миколі, – це обурення і крики, якщо цінник за роботу здавався клієнту несправедливим, а тут – кава.
“Невже одяг так діє на людей?” – задумався Гончар і, вирішивши підіграти, вимовив:
– Будьте люб’язні. Чаю.
Потім він повісив піджак на гачок для рушників і, закотивши рукава сорочки, кинувся в бій.
Розібравшись із унітазом і випивши чаю з пряниками, Микола хотів піти, але його попросили додатково поміняти в бачку всі прокладки, хоча в цьому не було потреби.
– Як скажете, – знизав плечима Микола, не бажаючи сперечатися.
Поки він колупався, до замовників прийшли гості.
– Ми з Валею просто звикли до сервісу. Це не якісь там працівники з нашого ЖЕКу – тут людина в костюмі й білих рукавичках працює, – долинали до Гончара пафосні вигуки й захоплені зітхання з кімнати.
“Цирк якийсь”, – думав про себе майстер. У якийсь момент відчувши потилицею, що за ним підглядають, Микола, сам не розуміючи навіщо, ретельно протер фаянсового “клієнта” ганчіркою, немов здавав не унітаз, а автомобіль. Потім вимив руки, вдягнув піджак і оголосив:
– Санітарно-технічне пристосування готове до використання. З вас сімсот гривень, мінус знижка…
– Дякую, – розтягнувся господар у панській посмішці і гордо, щоб усі бачили, простягнув Гончару тисячу зі словами: – Решти не потрібно.
Прибравши гроші в нагрудну кишеню, Гончар зобразив безглуздий уклін і пішов геть.
Сьогодні замовлень більше не передбачалося, але зате у Миколи з’явилася нав’язлива ідея. Він вирішив, що час почати вкладати в себе, як радять усі успішні люди з інтернету.
Минаючи свою улюблену перукарню, де один майстер стриг і людей, і собак, Гончар уперше попрямував у барбершоп, де витратив увесь денний дохід.
Наступного дня Гончару зателефонував чоловік, у якого навіть голос звучав дуже дорого. Микола не любив таких клієнтів. Вони завжди поводилися зарозуміло і змушували соромитися. Їм це вдавалося навіть без слів, одним лише поглядом або жестом. Але відсутність грошей не залишала Миколі шансів.
У передпокої, вартість якого була більшою, ніж уся колишня квартира Гончара, Миколу зустрів чоловік у дорогому світшоті й одразу запросив на кухню, де запропонував каву, лимонад – на вибір.
Десь із півгодини вони вели абстрактну бесіду про книжки, про дітей, про кіно. За цей час на кухню зайшли привітатися дружина господаря, старша донька, хатня робітниця і навіть собака прогавкав щось вельми шанобливе.
– Ілля, ти, може, вже подзвониш сантехніку? Скільки ще новий змішувач буде в коробці лежати? – пролунав раптом голос дружини.
– А я вже тут, – встав із-за столу Микола.
– То ви не з приводу модернізації холодної системи обдзвонів? – здивувався замовник, відставляючи кухоль.
– Ні, я щодо холодної та гарячої. Дозвольте, я за інструментом сходжу.
– Звісно-звісно…
Миколу провели в передпокій, де він залишив сумку.
Поки сантехнік готувався, господарі шушукалися. Йому швидко організували робочий простір: підготували світло, підклали білий килимок і навіть увімкнули розслаблюючу музику.
Микола працював, а відчуття було таке, немов він прийшов на виставу, де виконував головну роль. Він відчував на собі теплі шанобливі погляди, а коли закінчив, господар додав до вартості ремонту оплату хімчистки, бо Гончар трохи забризкав водою сорочку. Це було неймовірно. Уперше в житті Микола почувався не просто чорноробом. Він був кимось набагато серйознішим.
Наступного дня у Гончара було два замовлення, куди він прийшов надушеним туалетною водою. Рюкзак Микола замінив шкіряним саквояжем, який придбав на ринку,у якогось дідуся .
Річ була старою, але лише всередині, зовні вона все ще мала гідний вигляд.
– Ви б хоч попередили, я ж ненафарбована і не одягнена як годиться, – поправляла раз у раз зачіску господиня.
– Не турбуйтеся, – лаконічно відповів Микола. – Де у вас лічильники?
Відтоді як він почав носити піджак і штани, Гончар перестав лаятися матом. Це сталося само собою. Навіть якщо щось не виходило або був защемлений палець, сантехнік видавав якісь трюїзми на кшталт: “Так буває” або “Логічно: якщо вдаритися, то буде боляче”.
Дехто з незвички побоювався дивного сантехніка. Людина, чиє обличчя щойно обпекло окропом, просто зобов’язана була кричати, але Коля не кричав, або робив це дуже інтелігентно.
– Давайте я вам подмухаю, – ласкаво взяла Гончара за щоки господиня в злегка розкритому халатику і дула доти, доки Микола від збентеження весь не став червоним, як місце опіку. – А ви точно сантехнік, а не актор? – запитала жінка.
– Актор? – здивувався Микола.
– Ну так, із забороненого кіно, – неоднозначно посміхнулася жінка. – Я ніколи не бачила таких епатажних сантехніків.
– На жаль, ні. Але я одного разу знімався в новинах, коли в одній квартирі прорвало стояк з вини мого колеги. Там такий бардак на чотирьох поверхах був. Сюжет, чесно кажучи, не дуже цікавий, – зізнався Гончар.
Дивно, але з цього об’єкта він пішов не тільки з оплатою, а й із номером телефону господині.
На другому об’єкті Миколу зустрів чоловік напідпитку у потертій майці.
“У тебе є півгодини, поки воду перекрили”, – так збирався зустріти чоловік сантехніка. Але коли двері квартири відчинилися, а на порозі з’явився надушений, блискучий, як новенький автомобіль, Гончар і сказав: “Вітаю, дозвольте увійти”, господар змінив гнів на милість.
– Я взагалі-то економ викликав, у мене на комфорт і бізнес-клас грошей немає, – звернувся чоловік до Миколи, немов ішлося не про сантехніку, а про таксі.
– Весь економ зайнятий, сьогодні вас обслуговую я, – коротко пояснив Микола.
– Проходьте, я зараз це… ну, прибирання вологе зроблю, чи що.
Поки Микола міняв труби, господар утік у магазин. Тут у двері подзвонили. Микола без задньої думки відчинив. На порозі стояли двоє у формі.
– Бондаренко Віктор Сергійович? – суворо запитав один із них.
– Ні, я сантехнік, – чесно сказав Микола.
– А я – Вікторія Сікрет, – без посмішки відповів поліцейський і, схопивши Гончара за руку, потягнув із квартири.
– Стійте, куди?! – кричав Гончар.
– Сам знаєш куди. Дебош у магазині, три роки несплати аліментів, водіння в нетверезому стані.
– Це не я! Кажу ж, я сантехнік!
Дорогою їм трапився господар
квартири, за яким, мабуть, і прийшли правоохоронці.
– Ось це – сантехнік, – показав поліцейський на неголеного чоловіка з пакетом продуктів у руці, одягненого все в ту саму майку.
– Та ви чого?! Це він господар квартири, а не я! – кричав Микола, але клієнт зробив вигляд, що не розуміє, про що йдеться, і лише крикнув:
– Раз така справа, я вам рахунок за труби надішлю на пошту!
Через три години Миколу все ж відпустили і навіть вибачилися.
Здавалося, що наряд може впливати на справи по-різному, але цей випадок не відвернув Гончара від його нового підходу.
Згодом в арсеналі Миколи з’явилися три пари туфель, чотири піджаки, сім сорочок і навіть парочка краваток. Микола не завищував ціни, але й клієнт пішов серйозніший. Майстру відкрився світ елітних квартир і котеджів, він постійно підвищував власний рівень кваліфікації: вивчав дорогу сантехніку, ходив на курси нейролінгвістичної психології.
Вкрадений костюм він повернув, а з дружиною не помирився, хоч та й натякала, побачивши колосальні зміни в колишньому чоловікові.
А потім Микола вирішив узяти помічника. Оплату обіцяв гідну: вищу за середню по місту. На першу співбесіду прийшов якийсь чоловік у витягнутому светрі, рваних джинсах, що потопають у величезних чоботях, брудній куртці, забрудненій квітчастій бейсболці і з міцним запахом із рота.
– Ну, шефе, куди поліземо? – запитав чоловік. – Я, якщо що, десять років уже працюю, мене вчити нічому не треба, – говорив він, витираючи рукавом ніс.
Чоловіки роздивлялися один одного з хвилину.
– У такому працювати не візьму, – видав нарешті вердикт сантехнік.
– А що не так?
– У такому вбранні на в город лякати ворон, але аж ніяк не до людей у дім.
– Ми ж сантехніки?
– Сантехніки, – підтвердив Гончар.
– Тоді навіщо нам чисті і красиві речі? Адже робота брудна…
– Бруд притягує бруд. Завтра чекаю вас у нормальному пристойному вигляді. Бажано, щоб верх і низ поєднувалися, а черевики були чистими, а ще зачешіться. І звертатися на ім’я по батькові. Я Микола Олександрович.
– Може, ще парфумами побризкатися?
– Не завадить, – без натяку на сміх відгукнувся Гончар.
– Клоун, – сплюнув чоловік, але потім помітив, як у руках у Гончара блиснули ключі з дуже цікавим брелоком.
Чоловік простежив за сантехніком, а коли переконався, що той справді сів у новенький автомобіль, передзвонив і взяв свої слова назад. Наступного дня він з’явився зачесаний і в костюмі, в якому випускався з училища багато років тому.
– Інша розмова, – похвалив Гончар . – Ще б черевики чистіші. І поголитися не завадило б. У нашій справі головне – імідж. По одягу, як то кажуть, зустрічають.
– Ясно, зрозумів, будемо намагатися. А де сьогодні працюємо?
– Сьогодні розбираємо і чистимо септик.Спеціально для сайту Stories
