Мама з самого дитинства говорила нам із братом, що ми маємо допомагати одне одному. Ми росли разом і добре ладнали. І я була впевнена, що ми виросли зі схожими цінностями.
Нещодавно я зрозуміла, що все не так, як мені здавалося. Ми з чоловіком живемо досить скромно. Ростимо двох доньок, живемо всі разом у двокімнатній квартирі. Нещодавно старша донька вийшла заміж.
Ясна річ, що в нашій двокімнатній квартирі недостатньо місця і для нас, і для молодої сім’ї. Тому я стала думати, як можна допомогти дітям влаштуватися. У них поки що ні копійчини за душею, тільки університет закінчили.
І тоді мені спала на думку одна ідея. Мій брат – досить забезпечена людина. Вони з дружиною кілька років тому купили розкішну квартиру в центрі, а їхня стара двокімнатна квартира стояла порожня.
Єдиний син поїхав за кордон і добре там влаштувався. Двокімнатну квартиру вони здають. Ось я й подумала, що якщо все одно здають чужим людям, то можуть і племінниці допомогти.
Все одно для них ті кілька тисяч зовсім не гроші. У неділю я купила гарну коробку цукерок і вирушила на переговори до брата. Я чомусь була впевнена, що брат не відмовиться пустити мю доньку пожити у тій квартирі.
Коли я прийшла, брат із дружиною якраз пили каву. У них на сніданок канапки з сиром, якого я ніколи не куштувала. Ціна там така, що навіть дивитися страшно. Я без особливих передмов розповіла, з чим прийшла.
Але отримала зовсім не ту відповідь, на яку розраховувала. Вони мало не в один голос заявили, що змішувати сім’ю і гроші не варто. Мовляв, квартирантів виганяти вони не збираються.
З цим і випровадили мене, навіть не пригостивши кавою. І так прикро мені стало, адже в дитинстві я з ним усім ділилася, захищала його, а він ось так зі мною вчинив. Не розумію, як ми виросли різними людьми. Хіба так складно мені трохи допомогти?
