Ілюша стояв на майданчику молодшої групи дитячого садка і ревів. Ще б йому не ревіти, всіх забрали, а за ним мама ніяк не прийде! Навіть дощик, що почався, не злякав малюка: він продовжував стояти біля хвіртки і вдивлятися вдалину. А раптом там, у кінці алеї, промайне мамин жовтий плащ?
– Ілюшо, підемо в групу, а то промокнемо з тобою наскрізь, – вихователька погладила малюка по голові, – мама, напевно, на роботі затримується.
– Ні, – уперто заявив малюк і вчепився в залізні прути.
– Ой, – театрально схопилася за голову Лілія Петрівна, – але ж номер робочого телефону твоєї мами я й забула. Підемо, разом пошукаємо?
– Давай, – погодився Ілюша і сам побіг у дитячий садок.
На роботі сказали, що мати Іллі вранці звільнилася і давно пішла. Лілія Петрівна з тривогою подивилася на хлопчика, який стояв біля вікна, спостерігаючи за перехожими.
– Алло, Іване Федоровичу? Ваша дружина не прийшла в сад за Іллею. Заберіть його, будь ласка, ми чекатимемо на вас у групі.
За годину прибіг весь вимоклий батько Іллюші. Парасолька була в його руках, але чомусь чоловік нею не скористався. Його очі були почервонілими, а обличчя – мокрим. І не зрозуміло: від сліз чи через дощ.
– Що сталося? – злякано запитала Лілія Петрівна.
– Мама нас покинула, – коротко сказав батько Іллі й відвернувся.
Вихователька ахнула і з жалем подивилася на Ілюшу.
Незабаром з’ясувалося, що мама Іллі втекла з багатим коханцем за кордон, а свій роман вона приховувала цілий рік. Так Ілля та Іван Федорович залишилися самі.
***
Батько Іллі всіма силами намагався зробити життя сина радісним і безтурботним. У хлопчика було все, що душа забажає: дорогі іграшки, поїздки на море і дні народження, які відзначали з розмахом. Усе це Іван Федорович міг собі дозволити, працюючи головним технологом у великій корпорації “Швидко фуд”, що має мережу ресторанів, кафе і бістро.
Більшість рецептів фірмових страв розробив сам Іван Федорович, але під кожним із них стояв підпис голови “Швидко фуд” Романа Лісовського.
– Тату, тобі не прикро, що Лісовський привласнив собі твої досягнення? – запитував Ілля, уже будучи студентом економічного університету.
– Ні, синку, головне, що людям подобається. А за мою роботу добре платять.
– Але авторська кухня – це ж інший рівень! Так нечесно! – обурювався Ілля, у якого з дитинства було загострене почуття справедливості.
– Нічого не поробиш, раз така справа вийшла, – розвів руками батько, – господар – пан. Та й як я можу оскаржувати і змагатися з такою людиною, як Лісовський? Собі дорожче. Ось закінчиш університет, підеш працювати і зрозумієш мене.
Страшно відстоювати свою позицію, коли в тебе на руках маленька дитина. Та я й не кар’єрист зовсім.
Ілля зрозумів, що батька не переконати, і, зітхнувши, пішов готуватися до іспитів.
Через місяць у Іллі в руках був заповітний диплом про закінчення університету. Настав час шукати роботу і розсилати резюме.
– Я так пишаюся тобою, синку! – обіймав Іллю батько, – давай влаштуємо гулянку! Я приготую все найсмачніше, а ти клич друзів. Ось тобі список покупок. Зганяй на моторолері, так швидше буде, а то зараз затори.
Ілля не хотів нічого відзначати, але бажання батька було для нього важливішим. Він розумів, скільком той пожертвував заради сина. Навіть не одружився з вподобаною жінкою, що жила неподалік. Коли його запитали, чому той не приводить її в сім’ю, адже маленькому Ілюші потрібна мати, батько Іллі відповів:
– У нього вже є мати, а мачухи Ілля не перенесе. Чужа дитина нікому не потрібна, тільки мені. Нехай усе залишається, як є.
Ілля не став сперечатися, а поставив на багажник короб для покупок і поїхав на найближчий ринок.
Але не встиг Ілля дістатися місця, як побачив на узбіччі дороги понівечений велосипед, поруч із яким стояла дорога іномарка, а якийсь бугай у дорогому костюмі вичитує худорлявого хлопчика-доставника їжі.
Хлопчина явно кульгав, мабуть, давалася взнаки травма від падіння. Він кричав, щоб хто-небудь йому допоміг, але люди проходили повз.
– Будеш знати!Куди поперся на своїй розвалюсі?
– Я ж на зелене світло світлофора дорогу переходив! – кричав велосипедист, – це ти не зупинився, а вискочив з-за автобуса!
– Так це я винен, що ти мені машину подряпав?! Я тобі покажу!
Ілля підбіг і встиг схопити багатія за руку. Той озвірів ще більше:
– А тобі чого треба, теж хочеш отримати? Розвелося вас тут, як тарганів!
Спритним рухом Ілля схопив його і перекинув через стегно. Скандаліст із гуркотом шафи впав на асфальт.
– Що це таке? Ти очманів? – закричав він у сказі.
– Це самбо, – спокійно відповів Ілля і простягнув руку потерпілому, – вставай.
– Обережно! – крикнув велосипедист.
Ілля озирнувся: бугай підкрався і вже заніс кулак. І тут же отримав своє. Глядачі, а їх зібрався доволі великий натовп, аплодували, деякі знімали те, що відбувалося, на телефон. Багач, вивергаючи прокльони, ретирувався.
– Мене Іллею звуть, а тебе?
– Митя, – сказав хлопець, піднімаючись із землі, – здорово ти його, де навчився так?
– Та на треннування ходив, – відповів Ілля, – а ти чому дав себе так обробити цьому?
– Не вмію я, здоров’я не дозволяє, – сказав Митя, – зате я відмінно готую, закінчив кулінарне училище. Та тільки який сенс у кольорі скоринки, якщо на роботу ніде не беруть, вимагають досвіду. А де його взяти, досвід цей? Ось і доводиться кур’єром із доставки їжі підробляти.
– Давай обміняємося номерами телефонів, – запропонував Ілля, – мій батько працює в “Швидко фуд”, думаю, він зможе тобі допомогти.
– Було б чудово, я давно мрію туди потрапити! Гаразд, мені на роботу треба. Увечері зателефоную.
Так, Ілля і Митя розлучилися добрими друзями.
Відео інциденту витекло в Мережу і викликало бурхливу реакцію громадськості. У забіякуватому багатії багато хто впізнав сина ресторанного магната Романа Лісовського.
Данило Лісовський був особистістю темною. Багато хто, хто знав Данила, не зв’язувалися з ним через могутність його сім’ї.
Наступного дня батька Іллі викликав “на килим” сам Роман Лісовський.
– Ти в курсі, що накоїв твій син, га, Омельченко? Він образив мого сина. Принизив на весь Інтернет! Я вимагаю вибачень від тебе і твого цуценяти! – вигукнув Лісовський.
– Мій син – не цуценя, – спокійно відповів Іван Федорович, – він чесний і добрий хлопець.Це ваш син має вибачитися. Крім того, Данило збив велосипедиста на пішохідному переході, а це – стаття. Тож це він має вибачатися, а не мій син.
– Та як ти смієш! Я тебе з бруду витягнув, зробив головним технологом компанії! Невдячна свиня! – Лісовський витріщив очі і кричав,як скажений, – тебе звільнено, ясно?! Без вихідної допомоги!
– Та подавися ти своєю допомогою, всі популярні страви були зроблені за моїми рецептами. А тепер, з моїм відходом, не буде нових. Твої супермодні кухарі нічого так толком і не придумали.
Іван Омельченко, полегшено зітхнувши, відвернувся від почервонілого від злості шефа і вийшов. Він припускав, що цим може все обернутися, а тому був готовий до всього.
Івану Федоровичу вже давно набридло працювати на хамуватого і нахабного Лісовського, і він виношував план на випадок звільнення.
***
– Як це тебе звільнили, за що? – здивувався Ілля.
Коли батько пояснив причину, Ілля стиснув кулаки:
– Ти все правильно зробив, тату. Я піду працювати, а ти відпочивай.
– Та не хочу я на відпочинок, – сказав Іван Федорович, – є в мене одна думка. Я грошенят зібрав, тож можемо відкрити з тобою кафе. Рецепти страв я розроблю такі, щоб людям не накладно було і смачно. Нічого, синку, прорвемося!
Ілля обійняв батька і посміхнувся. Він знав, що роботи буде багато, але їм не звикати.
– Привіт, Митю, – зателефонував Ілля новому другові, – кидай свій велик, для тебе є робота! Хочеш бути кухарем у моєму кафе?Тільки потрібен ще один тямущий шеф і пара офіціантів. Є в тебе хто на прикметі?
– Звичайно! Народ знайдеться, – зрадів Митя, – коли починаємо?
– Завтра.
***
Поки Ілля шукав відповідне місце, реєстрував бізнес, робив ремонт і купував усе необхідне для роботи, минуло три місяці. За цей час Іван Федорович спільно з командою розробили нове меню.
Співробітники кафе, яке Ілля назвав “Берізка” підібралися різні, кожен зі своєю непростою долею. Був тут і музикант-початківець Льоха, і незрозумілий геній кулінарії Митя. В офіціанта Гоші, наприклад, не було ні рідні, ні даху над головою, і кафе разом із командою замінили йому дім і сім’ю. Гоша тимчасово жив у будинку Омельченків. Працівники кафе і власники згуртувалися, як і буває в сімейному бізнесі.
Люди йшли в кафе із задоволенням, їх тішили не тільки ціни, а й тепла обстановка. Однак відвідувачів все ж було мало: вогні модних ресторанів і барів “Швидко фуд” переманювали любителів смачної їжі.
Тепер унікальні рецепти страв Івана Федоровича працювали проти нього. Одного разу до Іллі підійшла офіціантка Роза і сказала:
– Он та дівчина каже, що не може заплатити, що робити?
– Нічого, Розо, я розберуся, – відповів Ілля і підійшов до столика, за яким сиділа засмучена миловидна блондинка.
– У тебе проблеми? Я можу допомогти? – м’яко запитав Ілля.
Дівчина здригнулася і злякано подивилася на Іллю:
– Розумієте, я не можу заплатити, бо взяла іншу сумочку.
– Не розумію, – посміхнувся Ілля, йому чомусь сподобалася ця дівчина, і насмішило її наївне пояснення.
– Та чого незрозумілого? Я взяла іншу сумочку, а телефон і банківська карта лежать в іншій сумці, – пояснила дівчина, дивлячись на Іллю, немов на нетямущого малюка.
– А-а, дійшло, – засміявся Ілля, – просто я сумок не ношу, усі мої картки і телефон поміщаються в кишені джинсів. Як тебе звати?
– Марія, – сказала дівчина, – не викликай поліцію, я заплачу потім, чесно!
– Мене звати Ілля. І не думав я нікого викликати. Тобі, як першому клієнту, який забув удома гроші, і на честь відкриття нашого кафе, все, що ти замовила, – за рахунок закладу. Я скажу офіціантові.
– Дякую! А знаєш, я заплачу тобі рекламою твого кафе. Я розповім про вас у моєму блозі. Ось побачиш, ефект буде!
– Що ти, – махнув рукою Ілля, – робили ми рекламу. Грошей купу віддали, а толку мало. Бачиш, столики наполовину пустують.
Марія хитро посміхнулася, але сперечатися не стала.
***
Наступного вечора Ілля з командою повною мірою відчули силу Інтернету. Марія виявилася блогером-мільйонником. Лише один її пост про нове кафе зі смачною і дешевою їжею і симпатичним, чуйним господарем заповнив увесь зал цікавими підписниками Марії.
Довелося Іллі кинути фінансові звіти і вийти на допомогу до захеканих, але радісних офіціантів. Це означало, що виручка буде дуже хорошою.
Перед самим закриттям кафе прийшла Марія:
– Ну що, як тобі моя допомога, Ілля?
– Ну, ти даєш! Чому не сказала, що ти – відомий блогер?
– А чого хвалитися, ти ж мене не знаєш, – Марія була задоволена собою.
– Може, підеш у нашу команду, так, для різноманітності? Будеш нам рекламу робити, з мене відсоток від продажів і повний безкоштовний пансіон у нашому кафе. Що скажеш?
–
– А що, поїсти я люблю, – посміхнулася Марія, – я згодна. Та й за професією я – маркетолог.
– Гей, хлопці, з нами Марія!
Кафе було зачинено, тому вийшла вся команда, включно з Іваном Федоровичем. Усі знайомилися й обіймали Марію, приймаючи її у свою велику родину. Це зворушило Машу до глибини душі, і вона вирішила зробити все можливе, щоб про “Берізку” дізналося якомога більше людей.
***
Але радість була недовгою. Через місяць Івана Федоровича на збила машина. Водій з місця події втік, але поліцейські його знайшли і пред’явили звинувачення. Попрощатися прийшло багато народу, зокрема колишні колеги з “Швидко фуд”.
– Слухай, Ілля, – шепнув на вухо старий колега Івана Федоровича, – у нас кажуть, що це син Лісовського збив твого батька, а замість нього заарештували садівника. Мовляв, Данило дав йому покататися на своїй машині. Хоч камери й зафіксували наїзд, але крізь тоноване скло не видно обличчя водія. Мабуть, заплатили за це купу грошей.
– Так злочинець на волі?! – вигукнув вражений Ілля.
– Так, тут потрібне більш ретельне розслідування. Я хотів, щоб ти знав правду. Але не показуй виду, а то й ти можеш постраждати від цього дикуна Данила.
– Виходить, Лісовські знову викрутилися? – жахнувся Ілля, – але нічого, я розквитаюся з ними.
***
Найнятий Іллею детектив теж нічого не зміг розкопати, а потім і зовсім кинув справу. Ілля зрозумів, що і тут не обійшлося без Лісовських. Через місяць схвильована Марія зателефонувала Іллі:
– У мене є докази винуватості Данила Лісовського, приїжджай, це не телефонна розмова!
Уже за півгодини Ілля був у подруги вдома. І тоді Марія показала йому відеозапис, де Лісовський-молодший, сміючись, розповідає своїй компанії про те, як вправно уникнув покарання за всі свої злочини. На запитання приятелів, як це йому вдавалося, він похвалився:
– Це все мій батько! У нього скрізь свої люди, тож мені ніколи й нічого не буде, що хочу, те й роблю!Так було завжди! І грошей у нашої сім’ї повно, просто треба вміти крутитися. Усі в нас куплені! А ще, батько разом зі своїм новим технологом придумав, як замінити дорогі продукти на дешеві, адже половина народу, що ходить до наших ресторанів, до пуття на елітній їжі не знається. Так що вчіться, поки молоді!
Ілля з подивом подивився на Марію:
– Де це ти дістала?
– Я була там, у ресторані, – сказала вона, – я давно полюю на цього товстосума. Він любить погуляти в закладах батька. Я сиділа неподалік і непомітно все записала.
– Молодець! Треба віддати запис у поліцію!
– Віддам, не хвилюйся, але спочатку, ось що, – і Марія відправила відео у свій блог, – готово! У мене велика аудиторія. Тепер-то Лісовським точно не відкрутитися!
Відео Марії набрало купу переглядів, і скоро вся країна знала про темні справи багатої сімейки.
Данилу і Романа Лісовських заарештували і висунули нові звинувачення. Садівника відпустили: він зізнався, що господарі його залякали і погрожували зламати життя всій його родині. Через деякий час ціна акцій корпорації “Швидко фуд” впала до мінімуму.
Тоді Ілля зібрав свою команду:
– Я хочу скупити акції “Швидко фуд”, поки в цьому ніхто не зацікавлений. Якщо ви готові допомогти мені, то всі ми разом станемо співвласниками величезного бізнесу. А ще потрібні інвестори, і терміново.
Усіх грошей, що зібрали співробітники спільно з Іллею, все одно не вистачало, щоб купити контрольний пакет акцій. І допомога прийшла, звідки не чекали. На банківський рахунок Іллі надійшла велика сума, а трохи пізніше прийшло повідомлення: “Пробач мене, синку, і прийми ці гроші. Це найменше, що я можу для тебе зробити. Твоя мама”.
Ілля був приголомшений і мовчки передав телефон Марії. Та прочитала повідомлення і з ніжністю подивилася на Іллю.
– Ось бачиш, вона завжди про тебе пам’ятала і стежила за твоїм життям, а тепер допомагає в скрутну хвилину, – сказала Марія, – пробач їй.
– Але вона навіть не приїхала з батьком попрощатися ! – гнівно крикнув Ілля, і сльози навернулися на очі хлопця.
Марія обійняла Іллю. Вона знала, що таке бути сиротою, і розуміла біль милого серцю друга.
– І все ж, вона твоя мама, – прошепотіла Марія, – прийми її допомогу заради батька.
І Ілля купив акції компанії, що тонула.
Незабаром її було перейменовано на “Берізку”. Уся молода команда стала володіти великою корпорацією, на чолі якої став Ілля Омельченко.Спеціально для сайту Stories
У день відкриття нових ресторанів і кафе від охочих їх відвідати не було відбою. На старих гостей “Швидко фуд” чекав великий сюрприз – були знижені ціни на їхні улюблені страви, а ще з’явилися нові, більш вишукані та смачні. Тепер ресторани і кафе мережі “Берізка” були доступні кожному: діяли знижки для дітей, пенсіонерів і студентів.
***
Теплого вересневого ранку Ілля стояв на місці спочину батька. Поруч із ним була дружина Марія з маленьким сином на руках. Хлопчик крутився і все намагався дотягнутися до гілочок берізки, що росла неподалік.
– Тату, уже три роки минуло, а я так само сумую за тобою, – тихо сказав Ілля і витер хусткою фото батька на пам’ятнику, – твої кривдники сидять у в’язниці, їхня компанія, якій ти віддав усе життя, тепер належить мені. Не хвилюйся, я керую нею гідно. Знаєш, Ванюшка – такий непосидючий! І як ти зі мною справлявся один, без мами?
– Синку, – Іллю перервав чийсь голос.
Ілля і Марія обернулися. Біля хвіртки стояла жінка. Зрілі роки не стерли красу з її обличчя. Жінка плакала, схрестивши руки на грудях.
– Тітонько, – маленький Іван показав на жінку пальцем.
Мовчання тягуче тривало цілу хвилину.
– Синку, – знову сказала жінка і благально подивилася на Іллю.
Марія поклала руку на плече чоловіка. Ілля здивовано глянув на дружину, шукаючи підтримки. Марія мовчала, але Ілля все прочитав у її очах. І він зробив крок уперед, до тієї, що була його дитячим болем і мрією.
– Мамо…Спеціально для сайту Stories
