– Мамо, з днем народження! – широко посміхаючись, Олена поцілувала матір у щоку.
– Вітаю вас, – перейняв естафету чоловік Олени. Він вручив тещі величезний букет червоних троянд і подарунковий пакет, у якому лежали улюблені парфуми Анастасії Вікторівни.
– Ой, дякую, любі! Добре, що приїхали. Проходьте у вітальню. Там уже Лера, тітка Валя і дядько Юра приїхали.
– Уже? – здивувалася Олена і зазирнула у велику кімнату. У вітальні справді сиділи її дядько й тітка, а також рідна сестричка Валерія.
– Привіт, Оленко! – побачивши старшу сестру, Лера посміхнулася.
– Привіт, думала, ти будеш пізніше. О котрій годині приїхала?
– Ще вчора, – побіжно відповіла Валерія. Щоб не розвивати цю тему далі, тридцятирічна жінка схопилася з місця і пішла на кухню, допомагати матері накривати стіл.
Олена помітила сум’яття сестри, але не надала цьому значення. Лера завжди була з дивацтвами, але це не заважало батькам любити її більше, ніж старшу дочку.
Усе життя Анастасія Вікторівна і Геннадій Юрійович потурали другій доньці. Вони завжди казали, що Валерія молодша, а отже, їй потрібно було в усьому поступатися.
Олена, яка була старша за сестру всього лише на три роки, була “маминою помічницею”. Усе дитинство вона мала віддавати Лері іграшки, прибирати за нею, а також стежити, щоб та вивчила уроки.
Бути нянькою Олена втомилася в підлітковому віці. У п’ятнадцять років вона вперше застрайкувала і навідріз відмовилася розважати Валерію.
Тоді батьки дуже сильно сварилися, але не стали змушувати старшу дочку займатися з молодшою. Все-таки Лері було вже дванадцять, і вона була цілком самостійною. Але більшість домашніх обов’язків все одно були на Олені. Анастасія Вікторівна просила наводити порядок у квартирі саме старшу доньку.
– А що, у Лери немає рук, щоб прибрати свої речі? – обурювалася Олена.
– Ти ж старша і зробиш це набагато краще! Валерія зараз усе переверне в шафі, і в підсумку тобі все одно доведеться там прибирати.
Незабаром Олені набридло бути прислугою у власному будинку. Закінчивши середню школу, вона вступила до технікуму в іншому місті і переїхала в гуртожиток.
Поки студентка вчилася, батьки її не чіпали, але коли вона почала працювати, Анастасія Вікторівна і Геннадій Юрійович знову стали просити дочку про допомогу.
– Лера скоро випускається. Допоможи їй із підготовкою до іспитів. Ти ж уже пройшла через усе це.
– Мамо, я не можу. Мені не до цього!
– Як ти можеш відмовляти в допомозі рідній сестрі?
– Легко! – з іронією відповідала Олена.
Батьки по-всякому переконували старшу дочку, щоб та допомогла молодшій, але Олена все одно не стала цього робити. На той момент у неї вже з’явився коханий, і вона не хотіла жертвувати їхніми зустрічами аби догодити родичам.
У підсумку Анастасія Вікторівна була змушена найняти репетиторів, щоб ті допомогли підготуватися Лері до іспитів. З цього моменту батьки більше не просили Олену про допомогу. Вони знали про її норовливий характер і розуміли, що від неї вже нічого не доб’єшся.
Через кілька років Олена побудувала кар’єру в престижній компанії, а потім вдало вийшла заміж.
Валерія ж насилу закінчила інститут і влаштувалася працювати секретарем у приватну організацію. Заміжня вона теж була, але через рік подружжя розбіглося. Чоловік Лери не пропускав жодної спідниці, і вона не стала терпіти такого ставлення.
Весь цей час батьки всіляко підтримували молодшу доньку. Вони постійно давали їй гроші, допомогли купити машину і всіляко заспокоювали після розлучення. Олена знала про це, але нічого не казала батькові й матері. Вона вже звикла до того, що Валерія була улюбленицею.
– Ну, що? Усі зібралися? – оглянувши гостей за столом, Анастасія Вікторівна взяла келих і виголосила тост. – Дякую, що приїхали на мій ювілей. Я не щороку відзначаю день народження, але цього року все-таки вирішила це зробити.
– І правильно зробила! – почувся голос Василини Григорівни, бабусі Олени. – А то коли б я ще тут побувала?
– Мамо, ми постійно кличемо тебе в гості! – здивовано сказала Анастасія Вікторівна. – Ти ж сама не хочеш приїжджати!
– Коліна болять, донечко, тому й не хочу. А так, хоча б привід з’явився!
– У будь-якому разі добре, що ми тут зібралися, – усміхнулася іменинниця. – Ми з Геною якраз хотіли повідомити всім про свій переїзд.
– Про переїзд?
– Про який переїзд?
– Куди ви зібралися? – посипалися запитання від родичів.
– Не переживайте, недалеко, – розсміялася Анастасія Вікторівна і якось дивно подивилася спочатку на старшу, а потім на молодшу доньку.
Помітивши це, Олена теж подивилася на Валерію. Та сиділа навпроти. Щойно Лера відчула на собі важкий погляд сестри, вона одразу опустила очі й почервоніла.
– Ви що, продаєте квартиру? – прямо запитала Олена в матері. Вона розуміла, до чого йде справа.
– Ні, донечко. Ми нічого не продаємо. Ми з татом вирішили переїхати на дачу, а цю квартиру залишимо Валерії.
– Хм, – шмигнула носом Олена. – У якому сенсі залишите? Вона житиме тут, поки ви відпочиваєте в сільському будинку?
– Ні, ми переїжджаємо назавжди, а квартиру ми вже переписали на Леру…
Після цих слів за столом запанувала тиша. Усі присутні знали про стосунки родичів у сім’ї, тому одразу поглянули на Олену, яка буквально закипала від несправедливості.
Незважаючи на своє обурення, вона промовчала. На це і був розрахунок Анастасії Вікторівни. Вона знала, що Олені не сподобається рішення батьків, тому й оголосила про дарчу на ювілеї. Жінка була впевнена, що Олена не стане скандалити при родичах, і вона не помилилася.
Після цього свята Анастасія Вікторівна довго не отримувала звісточок від старшої доньки. Олена була страшенно ображена на батьків і не хотіла з ними спілкуватися. Але через півроку молода жінка несподівано побачила батька і матір на порозі своєї квартири.
– Ви що тут робите?
– Донечка… – Анастасія Вікторівна майже плакала. – Можна, ми з татом поживемо в тебе якийсь час?
– У мене?! А що сталося?
– У нашому будинку була пожежа, – неохоче відповів Геннадій Юрійович. – Потрібен невеликий ремонт.
– Нічого собі! – здивувалася Олена, а потім із недовірою глянула на батьків. – Чому ви прийшли до мене? У вас же є… тобто… була квартира в місті. Поїдьте до Лери.
– Ми вже там були, але Лера нас не пустила, – тремтячим голосом відповіла мама. – Сказала, у неї відносини з якимось чоловіком, і зараз вона не може нас із татом прихистити.
– Прихистити?! – голосно обурилася Олена. – Взагалі-то, це ваша квартира!
– Ти ж знаєш, що вже ні! – сухо сказав Геннадій Юрійович.
– Оце так! Подарували доньці квартиру, а вона тепер на поріг вас не пускає. Ну, як відчуття? Подобається таке ставлення?
– Оленко, ну не треба, будь ласка, – відповіла мама.
– Не треба?! Ви провернули це в мене за спиною, а тепер просите пустити до моєї квартири і кажете: не треба?! Адже я теж ваша дочка і мала повне право на частину майна.
– Олено, ти і так живеш у шоколаді! – Анастасія Вікторівна витерла сльози і невдоволено подивилася на доньку. – У тебе є чоловік, зрештою! А Лера самотня і нещасна. Нехай вона хоча б від нас отримає допомогу. І зараз її поведінку можна зрозуміти. У неї нарешті почалися відносини. Я й сама не хочу там жити. Навіщо заважати закоханим?
– А мені можна заважати?! Я з чоловіком живу! У нас теж відносини! – Олена була обурена словами матері. Батьки захищали молодшу дочку, навіть коли та вигнала їх із квартири.
– Ви все життя допомагали Лері, а я мовчала! Але тепер я мовчати не стану! Якщо вам потрібна допомога, звертайтеся до молодшої доньки або вимагайте, щоб вона поділила квартиру порівну.
– Нічого ми просити не будемо! – крикнула у відповідь мама. – Це взагалі не твоя справа!
– Не моя?! Тоді мені нема про що з вами розмовляти! – Олена зачинила двері просто перед носом у батьків і втекла в кімнату. Їй було дуже гірко і прикро.
Погорільці довго думали, що їм робити далі, а потім вирішили поїхати до Василини Григорівни. Мати не стала відмовляти в допомозі зятю і доньці, але свою думку про ситуацію з квартирою вона все ж висловила.
Жінка все життя спостерігала, як Настя гнобила її старшу онуку, і їй завжди було прикро за Олену.
– Уявляєш, мамо, Оленка нас не пустила! – поскаржилася Анастасія.
– Але і Лера вчинила з вами так само.
– Леру можна зрозуміти…
– А Олену? Її ви зрозуміти не хочете?! Як ви могли так вчинити з нею? Потайки віддати квартиру молодшій. Адже вона така сама ваша дитина, як і Валерія.
– Мамо, будь ласка, не влізай у це! Ми з Геною самі знаємо, що нам робити зі своєю нерухомістю. Нехай Лера хоч і не пустила нас на поріг, але ми все одно її любимо.
– Добре, – ображено проговорила Василина Григорівна. – Якщо ви з Геною вирішили розпорядитися житлом по-своєму, то і я маю на це право. Про мою квартиру можете назавжди забути. Я її залишаю Олені. Сьогодні ж зателефоную і домовлюся з нею про зустріч. Наступного тижня підемо до нотаріуса, щоб написати дарчу.
– Як це?! – голосно обурилася Анастасія Вікторівна. Вона не хотіла, щоб нерухомість матері дісталася Олені, адже в неї теж були плани на цю квартиру в майбутньому.
– Я не дозволю це зробити! Це нечесно!
– Хто б казав про чесність! – грізно відповіла жінка. – Я про це розмірковувала з твого ювілею, тож не думай, що зможеш переконати мене!
Коли Олена дізналася, що бабуся хоче переписати на неї трикімнатну квартиру, вона здивувалася. Їй був приємний не сам факт цього подарунка, а те, що в їхній родині хоча б бабуся знала слово “справедливість”.
Уже в понеділок Олена і Василина Григорівна звернулися до нотаріуса, а ще через кілька тижнів онука стала повноправною власницею квартири бабусі.
Коли Лера і Анастасія Вікторівна дізналися, що бабуся все-таки дотримала свого слова, вони з нею сильно посварилися. Але бабуся ні краплі не шкодувала про скоєне.
– Нехай тоді улюблена онука за тобою судно виносить, – зопалу кинула Анастасія Вікторівна, збираючи речі, щоб повернутися в будинок. Там встигли зробити невеликий ремонт, і подружжя не хотіло більше жити з Василиною Григорівною.
– Усе має бути справедливо! Шкода, що я тебе цього не навчила! – розчаровано сказала та доньці. – А що стосується судна… То в мене хоча б онука є. А ось від тебе обидві доньки відвернулися.
Анастасія Вікторівна нічого на це не відповіла. У глибині душі вона вже й сама розуміла, що зробила помилку. Та ось виправляти було пізно.Спеціально для сайту Stories
