Валентина та Ігор були одружені вже двадцять сім років. Пристрасть давно пішла з їхніх стосунків, але жили вони мирно…
Щоправда, нудно. Ходили на роботу, їздили раз на місяць відвідувати дорослого одруженого сина до сусіднього міста, виховували доньку-студентку, розділяли побутові клопоти.
І ось у їхню сім’ю вперше після весілля сина увірвалася значуща подія: Ігорю виповнилося п’ятдесят років, і сім’я вирішила відзначити це в ресторані.
– Навіть не віриться, що вже п’ятдесят завтра, – дивувався сам собі Ігор.
– Ага, не віриться. Мені два роки тому стукнуло, ти вірив? – запитала Валя, яка була на два роки старша за чоловіка.
– Та вже…
– Ти гостей перерахував? У нас же була домовленість, що про зайвих гостей попередимо, а твої дядько з тіткою з Польщі вчора підтвердили, що будуть.
– Там нормально все. Навіть зайві місця залишаться, троє колег сказали, що не можуть прийти.
– Гаразд тоді, – заспокоїлася Валентина і пішла у ванну готуватися до завтрашнього ювілею.
Свято вдалося на славу. Меню було дивовижним, ведучий не давав нудьгувати нікому з гостей і знатно потішив усіх, зокрема ювіляра. В одному з конкурсів він змусив Ігоря Миколайовича впізнати дружину за коліном, і Ігор, на її досаду, переплутав чужу пишну ніжку з рідною, худенькою.
– Ось, мабуть, давно наш ювіляр дружині ніжки не цілував! Треба виправлятися! – пожартував ведучий, але Валентина категорично відмовилася приймати такі вибачення.
– Валюшко, ну що ти! Давай не будемо через дурниці сваритися, – намагався заспокоїти її чоловік напідпитку.
– Ігорю, будь людиною, до чого цей цирк? – упиралася Валентина.
Усміхнені гості намагалися підбадьорити:
– Валюша, всі знають, що ви чудова пара! Нехай Ігорьок покаже, як тебе любить! Ігорю, цілуй ніжки дружині!
– Та я готовий! – засміявся ювіляр і тут же на доказ став на коліна.
– Ось тещі цілуй ноги, – відмовлялася Валя і відійшла вбік, поступаючись місцем своїй старенькій, але досить рухливій матері. Та хихикала і погоджувалася.
Ігор, не піднімаючись, справді наблизився до тещі, Олени Яківни, і акуратно поцілував шкарпетки обох її туфель.
– У мене найкраща теща у світі! – оголосив він, насилу піднявшись на ноги.
Після цього продовжилися танці, і ніхто з гостей не помітив незадоволеного обличчя Валентини. Вона насилу дочекалася завершення свята і поїхала додому в окремому таксі.
– Валечко, що ж ти нікого не дочекалася? Так сильно образилася? – запитав Ігор, увійшовши до них додому.
– А тобі і без мене було весело, любий, – уїдливо сказала Валя.
– У мене свято, я маю право цього дня веселитися.
– Ніби ти тільки цього дня веселився, Ігорю!
– Сьогодні мені в рот можна було й не заглядати. Я тобі свято не псував, ти робила все, що хотілося!
– Я на колінах по залу не повзала і не ганьбилася!
– А, значить, я тебе зганьбив?
– Не мене! Себе! Я тут до чого?
– Ну, звісно, ти окремо від мене, до того ж давно, Валю! Стала ніби чужа. Я вже й справді не пам’ятаю, яка ти!
– Можна подумати, ти дуже хотів згадувати!- Але ж ти мене впритул не бачиш!
Тут Валентина усміхнулася. Подивилася на чоловіка з докором. Помовчала з півхвилини, а потім сказала:
– А ти мене? Бачиш? Ти ж узагалі не помічаєш мене. Я схудла за останній місяць на десять кілограмів! Усі бачать, усі компліменти роблять. А ти взагалі не помітив! Як можна не помітити десяти кілограмів?
– Так ти для мене завжди, Валюша, найкрасивіша! А для кого ти худла – я не знаю.
– Та ну тебе! “Найкрасивіша”! Красивими милуються. А ти на мене взагалі не дивишся!
– Дивлюся! І бачу!
– А я на тебе дивитися не хочу! Як повеселився, тільки тоді й згадав, що дружина є. Усе, я втомилася. Спати піду в кімнату Віталіка. Тітку Катю і дядька Степана вкладеш у нашій спальні. Твої гості, сам ними і займайся.
Із цими словами Валя вийняла з шафи свою нічну сорочку і сердито пішла в дальню кімнату, де колись жив їхній старший син.
Віталій разом із дружиною після ресторану поїхав додому: їхня маленька донька дуже погано спала на будь-якому новому місці, тож від самого першого дня її молоді батьки ніколи не ночували поза домом.
Карина, дочка Валі та Ігоря, попросилася залишитися на ніч у подруги: вона дуже не любила приймати гостей, особливо літніх людей.
Валентина лягла в кімнаті сина й одразу заснула – виснажилася за цей довгий, неспокійний день.
Вранці її розбудило якесь тривожне передчуття, немов наснився нехороший сон. Валя довго намагалася його згадати, але так і не змогли. Тільки липке відчуття страху було чітким і зрозумілим.
Подумавши, що час вставати, Валентина одягла халат і пішла на кухню. Потрібно було накрити на стіл для гостей і чоловіка. На Ігоря Валентина продовжувала злитися, але все ж вирішила перед далекими гостями виду не показувати.
Поставивши чайник, Валентина пішла просто у вітальню, де мав спати Ігор. Він справді був там і, коли дружина увійшла, вже прокинувся і дивився на неї нерозуміючими очима. Його заспане обличчя і погляд, що ніби не впізнає, дратували.
– Прокинувся? – запитала Валя.
Він лише кивнув і якось криво посміхнувся. Тут дружина зрозуміла: з ним щось не те. Стривожена, вона підійшла до дивана, на якому він сидів, і обома руками взяла його за голову.
– Ігорю, що з тобою?
Він знову криво посміхнувся і щось промичав у відповідь. “Інсульт?” – промайнуло в голові.
– Ти можеш хоч що-небудь сказати? Руками можеш ворушити? – запитувала вона.
Він у відповідь знову промичав і спробував підняти руки. Права працювала нормально, але ліва висіла батогом.
Валя одразу ж кинулася до шафи, дістала звідти спортивний костюм чоловіка, стала допомагати йому одягатися.
– Треба в лікарню, Ігорю. Давай сюди ногу.
Він заперечно крутив головою, мабуть, намагаючись переконати її, що з ним усе гаразд, але вона вже викликала таксі. На щастя, найближча лікарня була недалеко від будинку. Чоловіка Валя повела відразу в приймальний покій.
Черговий лікар, який прийшов оглянути хворого, одразу ж викликав санітарів, Ігоря поклали на каталку і відвезли.
– Встигли ви, – сказав лікар на прощання скуйовдженої і переляканої Валентині і
поспішив слідом за хворим.
– А ви їдьте додому, – сказала медсестра, яка їх приймала. – Ваш чоловік, можливо, кілька днів побуде в реанімації. Туди не можна. І передавати йому нічого не потрібно. Чекайте. Якщо щось зміниться, ми вам зателефонуємо.
Додому Валентина прийшла пішки. Тільки на ґанку згадала про гостей. Тітонька з дядечком щойно прокинулися і з подивом запитували, де Ігор.
– Відвезла в лікарню. Підозра на інсульт. У реанімації він.
– Ах, Господи! – сплеснула руками тітонька. Валентина постаралася зібратися і покликала гостей снідати, швидко розігрівши для них приготовану вчора їжу. За столом пояснила, що життю Ігоря нічого не загрожує.
Зателефонувала дочка Карина. Валентина спокійним голосом сказала, що її батько в реанімації.
– Віталіку поки що не дзвони, не кажи. Це зайве хвилювання. Із татом усе буде добре.
Нагодувавши і заспокоївши гостей, Валя прибрала зі столу. Зовні вона залишалася все такою ж спокійною, але всередині все тряслося. Вона весь час думала: “Господи, хоч би все обійшлося! Хоч би обійшлося!”
Приїхала Карина.
– Мамо! Поясни толком, що з татом? Він у свідомості?
– Донечко, усе буде добре. Ми встигли…
Подивившись на Карину, Валя не втрималася і переривчасто схлипнула.
– Кариночко, це я винна!
– Мамо, не треба. Ти не зробила нічого поганого! Я впевнена, що татова хвороба ніяк не пов’язана з тобою.
– Не можу собі пробачити! Накричала на нього! Він напевно переживав через це. Ще й гостей на нього залишила!
– Але тато ж у нас не побутовий інвалід. Він цілком нормально впорався з гостями.
– Але йому було соромно за те, що я пішла! Я знаю це! А раптом йому ще вчора погано стало, а я навіть не запитала, як він… Ох, Ігорю мій,любий мій!
– Мамо, що ти голосиш, ніби тата вже немає? Він же буде жити? – злякалася її сліз Карина.
– Буде, звісно! Донечко, що ти? Та що це я? – схаменулася Валя й одразу ж почала витирати сльози рукавом халата. – Там тітка і дядько. Треба якось їх провести додому.
Гості навідріз відмовлялися їхати, поки не переконаються, що з племінником усе буде добре. Під час розмови про це тітка не зуміла приховати справжніх думок і випадково проговорилася:
– Хіба мало, яке тут у нього життя з тобою? Батьків у нього вже немає, заступитися за нього нікому. Я хочу упевнитися, що з Ігорем усе нормально.
Валентина стрималася, не стала грубіянити у відповідь.
– Добре, залишайтеся, звичайно, будьте як удома. Тільки вже вибачте, я поки що вас залишу без своєї уваги. Піду чоловікові речі складу в лікарню.
Зборами Валя займалася не поспішаючи, щоб нічого не забути. Перебираючи чоловікову білизну, мимоволі посміхнулася, згадавши, як у молодості вперше подарувала йому шкарпетки зі смішними написами.
Вони почали зустрічатися зовсім молодими. Їй ледь виповнилося дев’ятнадцять років, він був сімнадцятирічним першокурсником. Вони опинилися в одному гуртожитку, кімнати були навпроти.
Ігор одразу звернув на неї увагу, став невміло, смішно залицятися. Валя його жаліла: хлопчисько, який вперше опинився далеко від рідного дому, був схожий на безпорадне цуценя.
Валя йому допомагала вирішувати гуртожитські побутові проблеми: позичила чайник, допомогла відварити пельмені, показала, як смажити картоплю, де розвісити сушитися випраний одяг. І так якось у них закрутилося.
Виявилося, вони багато в чому були дуже схожі. Любили одну й ту саму музику, одні й ті самі страви. Разом їм було легко і комфортно.
Вони зустрічалися три роки. Потім Валя поїхала працювати за розподілом, Ігор залишився довчатися.
Він обіцяв за два роки зробити їй пропозицію. Вона просто чекала. А він після закінчення інституту сказав, що весілля потрібно відкласти.
Винна в цьому була Ліза, однокурсниця Ігоря, яка дуже мріяла зайняти Валине місце.
– Ти ще кохаєш мене, Ігорю? – запитала Валя.
– Звичайно, кохаю. Але мені потрібно на службу, Валюш.
– А мені знову тебе чекати?
– Усього рік! Я заберу тебе до себе, житимеш у моїх батьків.
– У якому ж статусі я там буду?
– Моєї дівчини…
– Немає такого статусу, Ігоре. Ти не дотримав слова. Ми розлучаємося.
Вона ображалася. Думала: “Як він міг так легко відмовитися від мене? Значить, не кохав…”. Потім подруга розповіла, що на службу його проводжала Ліза.
“Ну і нехай. Без нього чудово обійдуся!” – сказала у відповідь на це Валя. А сама чекала, що він усе-таки до неї повернеться.
Він їй зателефонував, коли прийшов у звільнення.
“Як ти? Я сумую…” – говорив щиро, з ніжністю. Вона дуже хотіла відповісти: “Я теж!”, але замість цього запевнила, що в неї все чудово, і нагадала, що в нього інша дівчина.
А через три місяці у Валі раптово пішов з життя батько. Поховавши рідну людину, вона зрозуміла: до біса гордість і образи. Якщо кохання живе, потрібно його зберегти будь-що.
Зателефонувала батькам Ігоря, запитала адресу і номер частини.
– Тільки він же зараз із Лізою… – спробувала зупинити її мати Ігоря.
– Плювати на Лізу, – сказала Валя рішуче і поїхала до нього.
Коли він прийшов на КПП, зі сльозами кинулася йому на шию, почала цілувати і просити вибачення. Він зрадів.
– Дурненька моя…
– Тато пішов засвіти. Не залишай мене, будь ласка! Пам’ятаєш, ти обіцяв, що нікому не віддаси…
– Не плач, Валюшко. Я з тобою.
Ліза його проклинала, а Валя йшла з ним під вінець щаслива і сяюча.
Перші роки їхнього життя були непростими. З’явився син. Часто хворів. Але негаразди ніби лише зближували їх. Вони все подолали.
* * *
“Коли ж ми примудрилися так віддалитися одне від одного? – розмірковувала Валентина, згадуючи з ніжністю своє сімейне життя.
– Я ж кохаю його. Кохаю, і він мене кохає. Ми так зрослися, зріднилися… Ми ж життя одне без одного не уявляємо. Які ж ми обидва дурні…”
Роздуми перервала Карина. Телефонували з лікарні. Сказали, що напад купірували, стан Ігоря стабілізувався, його завтра переведуть у палату.
– Уранці можете його відвідати, – сказав лікар наостанок і попрощався.
Карина запитально подивилася на матір:
– Можна не боятися, – з усмішкою відповіла Валентина.
Наступного дня, ледве відговоривши тітку їхати з нею, Валентина поїхала в лікарню до чоловіка. Дбайливо складала його речі в тумбочку біля ліжка, говорила:
– Я взяла відпустку на роботі. Лікар каже, що особливий догляд тобі не потрібен, але я хочу переконатися в твоїй безпеці.
– Валюшо, я так злякався, коли не зміг тобі нічого сказати! Знаєш, що в цьому було для мене найстрашнішим? Я в тебе хотів попросити вибачення і сказати, що кохаю. І тут – не можу. Страшно стало:не стане мене, а ти так і не дізнаєшся нічого… і будеш ображатися. Дякую тобі за те, що ти мене без слів зрозуміла.
– Ну, звісно, зрозуміла. Як я тебе не зрозумію, Ігорю? Я ж теж тебе кохаю. Тільки налякав ти мене. Більше так не роби.
Коли його виписали з лікарні, він сказав:
– А знаєш, що хорошого було в усьому, що сталося?
– Не знаю.
– Добре, що в мене стався інсульт. Якби не він, ми б із тобою розлучилися через якусь дурницю. До цього вже йшло. І жили б окремо одне від одного в порожніх образах, у нещасті.
– Так, це точно. Я теж помітила: надто спокійно нам жилося останні кілька років. Накручували себе через дрібні образи.Спеціально для сайту Stories
– Можливо, струс і потрібен був… Тільки більше не треба. Давай уже будемо вчитися любити одне одного в умовах звичайного життя.
– Я згодна, – засміялася Валя. – Уже не той вік у нас, щоб почуття на міцність перевіряти.
– Та вже й без перевірок усе зрозуміло!
