Щойно Валентина вийшла на пенсію, її єдиний і улюблений син Юрій зібрався одружитися. Для Валентини це не стало несподіванкою – зі своєю Поліною він зустрічався близько двох років. Рано чи пізно мав зробити пропозицію. Але Валентина сподівалася, що це станеться якомога пізніше.
– Юрчику, ну навіщо тобі це весілля? – сказала вона, коли в них зайшла розмова про майбутнє. – Одні витрати на нього тільки. Гостей ще запрошувати, по всій країні рідню збирати. Ну їх! Тітка Марина обов’язково приїде, а я бачити її не можу. Та ще тамада з його конкурсами безглуздими… Потім ганьби не оберешся.
– Мамо, – дивувався син, – не думав, що тебе такі речі хвилюють. Ми з Поліною хотіли по-тихому розписатися, а відзначити в колі близьких друзів і батьків. Тітку Марину твою я запрошувати не збираюся, тож будь спокійна.
Тоді Валя вирішила зайти з іншого боку.
– Юрчику, подумай – потрібен тобі цей штамп у паспорті? Зараз молоді люди і без нього прекрасно живуть. А якщо одружитесь, то при розлученні майно ділити треба буде…
Син тоді розлютився, схопився зі стільця, на якому сидів, долонею по столу грюкнув.
– Що ти таке кажеш? Уже про моє розлучення думаєш? Якщо тобі Поля не подобається – так і скажи!
Валентина зітхнула, не знаючи, як відповісти. Адже не зрозуміє. А Поліна їй подобалася, дівчина приємна, розумненька, а головне – хазяйновита. Безпроблемна невістка буде. Справжня причина занепокоєння полягала в іншому.
Валя не хотіла онуків.
Ні, вона цілком добре ставилася до дітей. Коли Юра ріс, все найкраще віддавала. Себе в чомусь обмежувала, а синові купувала. На різні гуртки водила, ремонт у його кімнаті насамперед зробила, ночами не спала, коли він хворів.
Син виріс, вивчився на програміста і з’їхав від матері на орендовану квартиру. І не зазнався, як це часто буває. Давав гроші, коли Валентині на щось не вистачало, водив у ресторани, в яких вона ніколи не бувала. Навіть якось оплатив їй путівку закордон.
Валя звикла до такого життя, їй здавалося, що так буде завжди.
До Поліни вона спочатку поставилася насторожено, але потім дізналася краще, полюбила. Думала так: “Вона робить мого сина щасливим. Як я можу бути проти?”.
Два роки молоді люди жили разом, а ось зараз ні з того, ні з сього вирішили піти в РАЦС.
– Юрчику, а Поліна не при надії, часом? – стривожилася Валентина.
І, отримавши негативну відповідь, заспокоїлася.
Боялася Валя появи онуків. Тоді кінець її свободі! Повісять на неї дитину – доведеться сидіти з нею, гуляти, по лікарях водити.
Юра з Поліною молоді, досвіду батьківського немає, будуть у бабусі поради питати. Дзвонитимуть, писатимуть постійно, а то й зовсім у її квартиру жити переберуться.
Адже Валя таке вже бачила. Наприклад, у приятельки Зої.
– Уявляєш, до нас донька з чоловіком і дітьми приїхали, – розповідала Зоя, коли вони нещодавно зустрілися на вулиці. – Довелося нам із Борькою тіснитися, у прохідну кімнату переїжджати. А вони дві бічні спальні зайняли. Так незручно!
А Валину сусідку Євгенію інша біда спіткала.
– Ти не повіриш, як я втомилася, – якось поскаржилася вона, прийшовши по дріжджі для тіста. – Мій син із дружиною скинули мені онуку і поїхали у відпустку. А Ірка – гучна, активна, всі сили з мене витягнула. Ось зараз захотіла пиріг, вийми їй та поклади! Та не будь-який, а який мати вдома готує.
– Кошмар, – щиро поспівчувала Валентина, радіючи, що в них із Євгенією немає спільних стін, і вона не чує її онуку. – Твої донька із зятем – егоїсти!
Сусідка приречено розвела руками.
– Нічого не поробиш, це доля всіх бабусь. Усі так живуть.
І ось тепер такий самий кошмар чекає і на неї.
Весілля Юри й Поліни пройшло тихо. Зі столиці приїхали батьки нареченої, прийшло близько десятка близьких друзів. Валя була єдина, хто не побажав молодим “діточок побільше”. Сподівалася, що ніхто цього не помітить. Не помітили.
Коли наречені полетіли у весільну подорож у теплу країну на два тижні, Валентина розслабилася.
Вийшовши на пенсію, з роботи вона з радістю звільнилася – добре, що свої заощадження і допомога від сина давали змогу жити, ні в чому собі не відмовляючи.
Цілими днями Валя гуляла містом, дегустувала каву в місцевих кав’ярнях, навіть записалася на курси англійської для пенсіонерів. Тривога щодо онуків спочатку вщухла, але потім розгорілася з новою силою, коли вона розповіла новим знайомим з курсів про недавнє одруження сина.
– Ой, Валентино, готуйся! – сміялися вони на різні голоси, коли вони всі виходили після занять англійською. – Скоро твої ощасливлять тебе! Будеш возитися з пелюшками і сорочечками.
– Тіпун вам на язика, не каркайте, – відмахувалася Валя, намагаючись зберегти доброзичливий вираз на обличчі.
– А чого? Не хочеш, чи що?! Радіти треба. Діти – це щастя, а онуки – не даремно прожите життя.
Вступати в суперечку не хотілося, говорити про свої погляди ледь знайомим приятелькам теж – однаково не зрозуміють.
Юра з Поліною повернулися з відпустки, час ішов своєю чергою. Щоразу, коли син із невісткою приходили в гості, Валя непомітно озиралася на живіт Полі, намагалася обчислити за іншими ознаками, але онук на обрії поки що нібито не маячив.
А потім сталося ось що.
В одну із субот Валентина сама приїхала в гості до молодих. Її зустрів щасливий Юра.
– Мамо, ти дуже вчасно! Перша дізнаєшся новину.
– Яку? – злякалася мати, передчуваючи щось недобре.
– У нас поповнення в родині. Поля, виходь!
У Валентини серце в п’яти пішло. Це все-таки сталося. Усе, кінець свободі.
З кімнати вийшла усміхнена Поліна, а на руках вона несла маленьке чорне цуценя.
– Мамо, ось наше поповнення. Знайомся, це Лордик…
Юра перервався на півслові, Поліна перестала посміхатися. Вони обидва дивилися на Валентину – у тієї на обличчі застигла гримаса страху й неприязні.
– Мамо, що з тобою?
– Уф, нічого, я злякалася, що Поліна чекає дитину, – нервово засміялася Валя.
– Ти не хочеш, щоб у нас була дитина?
– Не хочу! – Валентина відійшла від шоку, розслабилася й осміліла.
А потім розгорівся скандал. Валентина кричала, що не допомагатиме з онуком. От не буде і крапка. Робити їй більше нічого! Повно серіалів непереглянутих, краще на них час витратить.
– Я на тебе все своє життя поклала, без батька ростила! Думала, хоч на пенсію вийду, відпочину. А ти хочеш знову мене на старості років роботою завантажити? Дай пожити спокійно!
Син кричав, що він нічого і ніколи в матері не просив. Це була її ідея по всіх гуртках його в дитинстві тягати і дорогий одяг купувати. І взагалі, у них і думки не було змусити її сидіти з онуками.
– Це ви зараз так говорите, – не заспокоювалася Валентина. – А як дитина з’явиться, то припашете мене, стану конем!
Остаточно посварившись, мати і син надовго перестали розмовляти одне з одним. Валя повернулася до перегляду своїх серіалів. Але скоро відійшла від сварки, стала часто заходити в їхнє з Юрою листування…
Але так і не наважилася ні написати, ні зателефонувати.
“Ми з Поліною поїхали в столицю, до її батьків. Поживемо поки що там”, – через місяць прийшло від нього повідомлення.
“Добре. Коли повернетеся?”, – швидко написала Валя й отримала відповідь:
“Поки не знаємо, може, тут залишимося. З тієї квартири ми з’їхали”.
Сказати по правді, Валя навіть трохи зраділа такому стану справ. Син із невісткою далеко, але водночас під наглядом батьків Поліни. Значить, зустрічатися з ними особисто, дивитися їм в очі і вибачатися за свою поведінку не потрібно. Нехай поживуть далеко, так усім краще буде. А стосунки вони й телефоном налагодити зможуть. Та й вибачатися в листуванні простіше.
Пролітали дні. Валя дивилася улюблені турецькі серіали, в’язала яскраві светри на зиму і вчила англійську – без особливої мотивації, просто для галочки. Іноді зідзвонювалася з Юрою і Поліною по відеозв’язку. Спілкувалися вони з матір’ю спокійно, ввічливо, розповідали про своє життя, показували підрослого Лордика.
Валентина вже встигла скучити за сином. Хотілося побачити його, обійняти, поговорити.
– Юро, ви додому не скоро? – запитувала телефоном.
– Ні, мамо, ми поки що тут поживемо. Я іншу роботу знайшов, теж віддалену, але мені в офісі потрібно кожні два тижні бувати. Не можу виїхати.
Так минуло більше восьми місяців.
Якось уранці, під час сніданку, пролунав дзвінок із невідомого номера.
– Валентина? Доброго дня. Я Світлана, мама Поліни. Я ваш номер у доньки взяла…
– Щось сталося? – перелякалася Валя, мало не перекидаючи чашку з чаєм.
– Усі живі-здорові, не хвилюйтеся. Я повідомити вам хотіла, ви, напевно, не знаєте… У вас онук на світ з’явився.
– Що?!
– Онук, кажу. Зріст п’ятдесят два…
– Світлано, ви жартуєте? Який ще онук? – не могла повірити Валентина. Це що, розіграш?!
– Який-який! – раптово розлютилася вона. – Ваш! Я знаю, що у вас із молодими сварка сталася. Через вас Юра з Поліною до нас приїхали, щойно про дитину дізналися. Юра так нам із чоловіком і сказав: “Мамі ні слова, нехай живе в невіданні. Не хоче вона, щоб у нас діти були”.
Закінчивши розмову зі Світланою, Валя без сил повалилася на диван і заплакала. Значить, вони поїхали не просто так. Поїхали спеціально, поїхали від неї, щоб вона не дізналася про дитину!
Пілікнув телефон, прийшли фото з лікарні від Світлани. Щасливий, усміхнений Юра, втомлена, але задоволена Поліна. Блакитний конверт, у якому лежить її онук – Ігор, вони вже й ім’я йому придумали.Спеціально для сайту Stories
Прикро стало Валі. Прикро до сліз, ніби обділили її чимось. Он, на іншій світлині Світлана з чоловіком Леонідом дбайливо й турботливо тримають онука – перші світлини Ігоря з бабусею й дідусем. А Валентина так, ніби не рідня зовсім, тітка непотрібна. Юра ні словом не обмовився, що батьком скоро стане.
Задумалася Валя про своє життя. Хіба цього вона хотіла, коли Юру одна, без жодної допомоги ростила? Щоб син потім в інше місто поїхав, спілкувався з нею лише через синівський обов’язок, та про своє життя замовчував? Невже настільки сильною була його образа, що він їй про сина не сказав?
Валя піднялася, витерла сльози, взяла в руки телефон. Набрала номер сина.
– Алло, – втомлено відгукнувся Юра. На задньому плані чувся плач дитини.
– Юро, вітаю тебе і Поліночку, – тремтячим голосом почала Валентина. – Як вона почувається? Як Ігор?
– Значить, сказали все-таки…
– І добре, що сказали! Не міг же ти від мене вічно хлопчика ховати?
– Не міг. Але тобі-то що, мамо? Ми далеко, тебе ніхто не турбує. Допомоги твоєї теж ніхто не потребує. Нам Світлана Іванівна допомагає і Леонід Ігорович. Сина ми, до речі, на честь Поліного дідуся назвали. У наше місто поки не збираємося, у столиці жити будемо. Можливо, приїдемо, коли Ігор підросте.
Боляче було чути Валі такі слова від рідного сина. Розмовляв він приглушено, байдуже. Немов із чужою людиною, а не з мамою.
– Юрчику, – благала вона, – пробач мене, будь ласка! Дурна я була, про вас не думала, тільки про себе.
– Та я тебе не звинувачую. Навіть розумію. Ти ж одна мене виховувала, важко тобі було. Ось тому й відпочивай зараз: фільми свої дивись, серіали. Ти ж їх дуже любиш. Можу навіть грошей на новий телевізор дати, з великим екраном.
Напевно, вона і на ці знущання теж заслужила.
– Синку, пробач! – розревілася Валя, – я все зрозуміла! Не треба так зі мною. Вибач, будь ласка!
– Мамо, ну досить. А то в мене тут з одного боку Ігор плаче, з іншого ти.
– Так ти пробачиш?
Юра важко зітхнув, задумався. Валя затамувала подих.
– А що ще мені залишається? – відповів нарешті. – Приїдеш до нас у гості? Квитки оплачу.
– Приїду…
– У готелі зупинишся чи в нас? На кухні розкладний диван стоїть.
Валентина зрозуміла, що від її відповіді багато що залежить, потрібно вибрати правильний варіант. Назад дороги вже не буде.
– У вас, – твердо відповіла вона.
І одразу здалося, що напруга між ними спала. Навіть Ігор вдалині плакати перестав.
– Добре, як дізнаюся щодо квитків – повідомлю тобі. А зараз мені бігти треба, Поліна кличе.
Валя поклала слухавку, внутрішньо радіючи. Помирилися! Тепер усе буде добре. А Ігоря вона з часом полюбить, це точно. І виховає онука такою ж гарною людиною, як і його батька.
***
Так і сталося. Щойно Валентина вперше взяла Ігоря на руки, вона здивувалася, як сильно він схожий на Юру. Ніби в минуле повернулася і сина няньчить. Маленький Ігорьок дивився на бабусю, насупивши тоненькі бровки. А потім раптом усміхнувся беззубою усмішкою і голосно агукнув.
Ніби теж пробачив.Спеціально для сайту Stories
