А дівчину як звати? – запитала Віра Сергіївна, – Не Іра часом? Адже мені Ванічка розповідав багато про вас, це ж через вас він в ту аварію потрапив, а потім місяць в лікарні відлежувався, а потім його і з інституту через вас попхали, чи не так?
– Не зовсім, хоча частково в цьому і моя вина є. Єдине в чому я винна, що в цей день зустріла вашого сина…
Ваня і Ірина познайомилися тоді, коли Ваню, по засніженій дорозі, швидка мчала в лікарню з переломом. Іра сиділа біля нього з перев’язаною ногою і невеликим синцем.
Він наїхав на неї на переході, коли світло вже моргало зеленим і перемикалося на червоний. Ваня намагався увернутися від маршрутки, яка на неякісній резині то буксувала, то вперто неслася в його бік по льодяній кірці на асфальті.
Якби він не наїхав на Іру, то не факт, що сам лишився б живий. Вони обидва пролежали місяць в одній лікарні, намагаючись дізнатися адресу чи контакти один одного, адже після швидкої їх помістили в різні корпуси, а лікарі відмовилися давати контакти, ДТП було, мало що в них на думці.
З поліцією якось все відразу зам’ялося, Вона заяву не писала. Аж в день виписки вони зустрілися біля виходу. Почали зустрічатися, а потім взагалі зрозуміли, що жити один без одного не можуть.
Ось Ваня і зрозумів, що треба вести знайомитися з мамою. Вона, звісно, жінка з характером, але добра і розуміюча…
А мама ось так зустріла майбутню невістку, неприязно, а потім, дізнавшись про те, що це всього лишень нещасний випадок, і вона насправді сама постраждала немало, прийняла Іру, як рідну доньку. Не було б щастя, та нещастя допомогло.
