Він був на її випускному. Він возив їй у місто сумки з їжею

Відчепись ти від мене! Я одружитися з тобою не обіцяв! І взагалі я й знати не знаю, чия це дитина.

А може, не моє зовсім? Тому, гуляй вальсом, а я мабуть поїду собі. – так говорив Віктор у відрядженні Валентині. А вона стояла і не могла повірити ні вухам, ні очам своїм.

Чи це той Віктор, який у коханні їй зізнавався і носив на руках? Чи той цей Вітінька, який називав її Валюшенькою і обіцяв манни небесні? Перед нею стояв трохи розгублений, а тому сердитий, чужий чоловік.

Поплакала Валюшенька з тиждень, помахавши Вітіньці назавжди ручкою, але через вік-було їй тридцять п’ять уже, через свою непоказовість, а значить малої ймовірності знайти щастя жіноче, вирішила народити…

Народила Валя в належний термін крикливе дівчисько. Назвала Маша. Дівчинка росла спокійною, безпроблемною і не завдавала своєї матері жодного клопоту. Наче знала, що хоч кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся.

Валя непогано ставилася до доньки, але видно було, що справжнього материнського кохання у неї не було – наче й годує, одягає та іграшки купує.

Але щоб зайвий раз дитину обійняти, приголубити, погуляти з нею – ні. Цього не було. Маленька Маша часто тягла руки до матері, але та відвала її. То вона зайнята, то багато справ, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся в неї інстинкт…

Коли Машеньці було сім років трапилося небачене діло-Валя познайомилася з чоловіком. Мало того, додому його притягла до себе! Все селище про це судило! Яка баба Валька легковажна. Чоловік несерйозний, немісцевий, роботи постійної немає, живе незрозуміло де! Може, зовсім шахрай… У справи які!

Валя у місцевому сільпо працювала, а він у них підрядився машини з товаром розвантажувати. На цьому професійному ґрунті у них роман і закрутився. А незабаром Валя нареченого новоявленого себе жити і покликала.

Усі сусіди засуджували жінку – притягла додому когось! Про доньку б маленькій подумала, балакали сусіди. Ще й мовчун, слово з нього не витягнеш. Значить, приховує щось. А Валя не слухала, наче розуміла, що це її останній шанс жіноче щастя своє придбати…

Але незабаром думка сусідів змінилася щодо цього небалакучого на перший погляд мужика. Будинок Валентини без чоловічих рук занепав і вимагав ремонту – Ігор, так звали мужика, спочатку ганок підправив, потім залатав дах, паркан повалений підняв.

Щодня він щось ремонтував і будинок гарнішав на очах. Побачивши, що в чоловіка руки, звідки треба рости, люди стали звертатися за допомогою, а він казав:

-Якщо ти старий чи бідний зовсім і так тобі допоможу. А якщо ні, то грошей плати чи продуктами.

З одних брав грошима, з інших консервацією, м’ясом, яйцями, молоком. У Валі то город був, а корови не було – куди без мужика. Тому раніше вона Машеньку не часто балувала сметаною та молочком. А зараз у холодильнику стали і вершки водитися, і молочко домашнє, та олія.

Словом, у чоловіка Ігоря руки були золоті. Як то кажуть – і швець, і жнець і на дуді ігрець. І Валюшка, яка ніколи красунею не була, перетворилася з ним – прям світилася вся, підібрала, пом’якшилася начебто.

До Машеньки лагіднішою навіть стала. Усміхається, а в неї, виявляється, ямочки на щоках. Ось як…

А Маша росла собі, до школи вже ходила. Якось сиділа вона на ганку, та спостерігала, як дядько Ігор працює, а в його руках усе сперечається.

А потім пішла до подружки до сусіднього будинку. А прийшла тільки надвечір, загулялася. Відчинивши хвіртку, дівчинка остовпіла … Посеред двору височіли … гойдалки! Вони трохи гойдалися від подиху вітерця і так і манили до себе, так і звали…

-Це мені?! Дядько Ігор! Ви це зробили мені? Гойдалки?!! – не вірила своїм очам Маша.

-Тобі, Машунь, звичайно тобі! Приймай роботу! – радісно засміявся зазвичай нелюдимий дядько Ігор.

І Маша сіла на сидіння і розкочувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у неї у вухах і щасливої ​​дівчинки не було на всьому білому світі…

Валя йшла рано на роботу, тому куховарство на себе теж узяв дядько Ігор. Він готував сніданок, обід. А які він пік пироги, а запіканки! Це саме він навчив Машу смачно готувати та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цій нелюдимій, мовчазній людині…

Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав та зустрічав її зі школи. Він їй портфель і розповідав їй історії зі свого життя. Розповідав, як доглядав тяжко хвору матір, продав свою квартиру, щоб допомогти їй. І як рідний брат вигнав його з рідного дому обманним шляхом.

Він навчив її ловити рибу. Влітку, на зорі, вони ходили вдвох на річку і сиділи тихенько, чекаючи на клювання. Так він навчив її терпінню. А в середині літа дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив кататися на ньому. Він мазав їй коліна зеленкою, коли вона розбивала їх ущент, падаючи.

-Ігоре, пораниться ж дівка. – бурчала мати. -Нічого. Вона має вчитися падати та підніматися знову. – відповів він їй твердо.

А одного разу на новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани Снігурки. Увечері вони сіли за святковий стіл, який накрив дядько Ігор за допомогою Маші.

Вони дочекалися бою курантів, вітали одне одного, сміялися і цокалися келихами. Усім було смачно та весело. А вранці Валя та Ігор прокинулися від пронизливого Машиного крику та вереску.

-Ковзани! Ура! У мене є справжні ковзани! Білі та нові! Спасибі спасибі!!! – Кричала Маша, виявивши під ялинкою шикарний подарунок. Дівчинка притискала їхні груди і по обличчю її текли сльози щастя.

А потім вони з дядьком Ігорем пішли на замерзлу річку і довго розчищав сніг з льоду, а вона йому допомагала. Потім вчив її кататись.

Вона падала, але він терпляче вів її за руку, доки вона не навчилася стояти на ногах міцно. А потім спромоглася проїхати по-справжньому і жодного разу не впала. Маша тріумфувала і верещала від щастя. А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:

-Дякую тобі за все! Дякую тато…Тепер плакав Ігор. Від радощів. Він крадькома скидався скупі чоловічі сльози, щоб не побачила Маша, але вони котилися самі собою і відразу замерзали на морозному повітрі дрібними крижинками.

Потім Маша виросла. поїхала вчитися до міста. І вона мала дуже багато труднощів у житті. Як це й у всіх. Але він був поруч завжди. Він був на її випускному. Він возив їй у місто сумки з продуктами, щоб, не дай Боже, його донечка, його Машенька не голодувала.

Він вів її під вінець, коли Маша виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під вікнами пологового будинку, чекаючи на новини. Він няньчив своїх онуків і любив їх так, як не люблять інколи рідних.

А потім він пішов, як колись підемо ми всі. На прощанні Маша разом із матір’ю стояла в глибокій скорботі і кинувши жменю землі, зітхнувши тяжко, вимовила:

-Прощавай, татко … Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди буду тебе пам’ятати…

І він залишився у її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як БАТЬКО… Адже батько іноді не той, хто народив, а хто виховав, хто ділив твій біль та радість. Хто був поруч…

You cannot copy content of this page