Мені 25 років, йому 33. Спілкуємося два з гаком роки. Він мій перший чоловік і зараз він моє кохання. Я хочу сім’ю, дітей, але через коханого маю проблеми зі здоров’ям і тепер навіть не знаю, чи стану колись матір’ю.
У мене хороша сім’я, живемо в центрі міста, у мене є своя квартира, яку здаємо, у брата своя. Батька немає з нами же три роки, мама в нас єдина. У нього теж хороша сім’я, є своя квартира теж у центрі, робота непогана, машина.
Усе начебто нормально, любить мене, нікому не віддасть, це точно. Але в нього коло спілкування специфічне: усі з заможних родин, здебільшого в яких матері напрацювали собі на життя чимось.
Вони гуляють, ті, хто одружені з сім’ями, інші самі по собі. І витрачають гроші наліво і направо, а він не може собі дозволити так, як вони витрачати, і він почувається ущемленим.
Навіть його друзі запропонували продати квартиру, щоб у такий спосіб роздобути грошей на розваги, але я категорично проти такого кроку, ще хочу ремонт у його квартирі зробити на свій смак.
Але річ у тім, що це все його хвилює більше, ніж сім’я і стосунки. Він не думає, що потрібно одружитися і виховати дитину, хоча вік його вже підтискає, не думає про наше майбутнє, а піклується, що подумають друзі, як вони ставляться.
Йому хочеться всього того, що є в них. Хоча в нас усе нормально з грошима, я теж працюю, ми сім’ю зможемо добре утримувати. Нехай не на Мальдіви, але на тиждень відпочити зможемо в Чехії чи Туреччині.
Але він усе одно думає про інше життя. Так виходить, що якщо він не підходить їм таким, який є, значить і мене вони не сприймуть. А мені не потрібен весь цей награний театр, я хочу жити для себе і для рідних.
Як мені вчинити в цій ситуації? Чекати всього того, що він чекає або ж залишити з ними його, і плюнути на його дурні судження? Я сім’ю хочу, дітей, хочу, зрештою, справжніх друзів, а не таких меркантильних, як у нього.
Він каже, що я його життя, що він любить мене як нікого, навіть більше, ніж себе, а після всього, що відбувається, я починаю сумніватися і просто не вірю.
