Він сподівається на моє чергове прощення, бо п’ять років я тільки те й робила, що вірила, сподівалася і чекала на диво…

Мені 32, у шлюбі чотири роки, ва загалом у стосунках з коханим вже п’ять років. Ми чоловіком знайомі дуже давно, разом почали жити одразу після університету.

Я зараз здобуваю другу вищу освіту, а мій чоловік так і покинув університет. Навчаючись, я працювала на хорошій посаді у своєму університеті – секретарем і помічником керівника, докладала всіх зусиль.

Накопичивши досвід роботи, звільнилася і пішла працювати до банку, бо там зарплата вища і більша за перспективи кар’єрного зростання, а мій чоловік у цей час працював на якихось неофіційних посадах.

Він був збирачем, комплектувальником та навіть різноробом. Моя зарплата йшла на оплату комунальних послуг, продуктів та інших рахунків, а його грошей я ніколи й не бачила.

Якщо я не встигала витратити його гроші на продукти або на щось інше корисне та потрібне для сім’ї, то вони просто зникали. Чоловік завжди дозволяв собі гульнути зі своїми друзями, а я на нього чекала і плакала.

Як наслідок – розпочалися скандали. Після кожної сварки він зазвичай обіцяв кинути свої гулянки, визнавав свою провину та не відмовлявся від відповідальності, але ситуація ніяк не покращувалась.

Попри все це він дуже мене любить, цінує, присвячує мені час, ми разом ходимо магазинами, відмінно ладнаємо. Навіть поговорити про суто жіноче він не проти, я завжди можу запитати поради щодо одягу або манікюру.

Але сили волі у нього немає, він не може відмовитися від своїх гулянок, гроші для сім’ї заробляти не вміє, відповідальності у нього нуль. Останній місяць просто жах як гуляє.

В нас постійні скандали, дійшло до того, що руки розпускав, огризається і вигадує мені недоліки. Останній раз навіть втекла з дому, бо він схопився за ніж, хотів мене налякати і довести свою правоту таким чином.

Після цього я оголосила всім спільним знайомим про наше розлучення, бо боюся за себе. Його батьки забрали його до себе. Тепер він регулярно мені дзвонить і вибачається, згоден на всі умови.

Він сподівається на моє чергове прощення, бо п’ять років я тільки те й робила, що вірила, сподівалася і чекала на диво виправлення. Тепер у мені борються почуття з розумом.

Я розумію всю ситуацію, розумію, як вона виглядає збоку, але просто боюся, що він справді виправиться, а я не дам йому ще одного шансу. Можливо, він був би хорошим батьком, а я його втрачу і шкодуватиму все життя.

Хороших чоловіків не так багато і вони зазвичай вже зайняті, та й не хочу я шукати нікого нового, не вірю в журавлів у небі. Хоча, може, це просто жіноча дурість. Що робити?

You cannot copy content of this page