..Микола зайшов до кімнати, де, ховаючи обличчя в долонях, сиділа його мати Віра Іванівна…
-Мамо, ну що таке?..
– Згадала Ваську, -відповіла, схлипуючи, жінка..
– Та забудь вже свого кота! Його немає. Він не пропаде, приб’ється до когось! Зате в тебе є онуки, цілих двоє! Займися ними, хоч якась користь від тебе буде, – кивнув у бік синів, Льошки і Павла, Микола…
– І досить вже про це, квартира – це тобі не сільський двір – корову не приведеш…
Але Віра Іванівна нічого не чула, вона беззвучно стримувала сльози, згадуючи свого чорно-білого Ваську, який з’явився у неї зовсім крихітним кошеням і який став їй другом на довгі роки.
Віра Іванівна дарувала Васьці всю свою ласку і турботу, а кіт відповідав їй взаємністю…
Але роки минали, Віра Іванівна постаріла, і Микола вирішив забрати її з села до себе в місто, щоб не втомлювати себе частими поїздками до матері.
І ось уже три місяці Віра Іванівна мучилася в міській квартирі сина, тому що Світлана зажадала від чоловіка викинути небажаного їй кота. По дорозі в місто Микола вирвав з рук у сидячої в машині матері кота і зі злістю кинув його в кущі.
Світлана посміхалася і говорила без зупинки, а Віра Іванівна просила сина зупинити машину і тільки повторювала, що без Васьки нікуди не поїде.
Але Микола лише мовчки натискав педаль газу і зупинятися не збирався.
Нікого не зворушували сльози старенької. І ось тепер Віра Іванівна тихо плакала, виснажуючи себе думками про долю улюбленого кота…
Наступного дня Микола поїхав у відрядження, а весь двір спостерігав, як Світлана вичитувала свекруху за те, що та не доглянула за онуком, і той впав і забив коліно, хоча Віра Іванівна просила онука так не ганяти на велосипеді.
– Ви б про онуків так турбувалися, як про вашого блохастого кота, – відрізала невістка і відвела сина додому.
Старенька, згадавши свого вихованця, знову залилася сльозами, до яких домішувався біль від усвідомлення власної непотрібності.
Сусід Світлани, 27-річний Сашко, під’їжджаючи до будинку, ще здалеку помітив нову сусідку, бабу Віру. Вона здавалася йому доброю і привітною, тільки чомусь завжди сумною.
– Ну що таке, бабусю Віро?.. Знову Свєтка розійшлася?..
Про сварливий характер Свєтки знали всі сусіди.
І Віра Іванівна, сама того не бажаючи, збиваючись і схлипуючи, розповіла Сашкові всі свої біди…
– Додому я хочу! У село, там мій дім! А може, і Васька мій там! Як же так! Вони ж його на півдорозі викинули, Сашко!..
– Бабусю Віро, ну не варто так мучити себе! Скільки там до вашого села? Години дві всього? Та ми до темна ще встигнемо туди дістатися! Адже коти легко дорогу додому знаходять! Може, він і справді там, сидить вас чекає!..
Віра Іванівна з радістю погодилася, і ось вони вже незабаром їхали по заміській дорозі. Сашко вів машину акуратно, весь час поглядаючи на Віру Іванівну, намагаючись її розговорити і відволікти від сумних думок.
– Ви ось кота втратили, а я кохану дівчину, уявляєте? І, головне, сам винен. Вона теж була з ваших, із сільських. Мати у неї пішла з життя, вона з вітчимом залишилася, а той одружився незабаром.
Так і стали жити чужі люди в домі моєї Оринки. Життя дівчинці не давали. Вона закінчила школу і приїхала в місто, влаштувалася тут офіціанткою в кафе, там ми з нею і познайомилися. Якби ви знали, бабусю Віро, як я шкодую!..
– А що таке, Сашко? Ти ж який добрий!..
-Так, добрий!.. Я негідник! Адже я тоді тільки розлучився. Закрутив дівчині голову, а вона й повірила мені, закохалася… А я що… я награвся та й кинув її. Як ваш Коля. Тільки він кота викинув, а я Оринку…
З’явився до неї в кафе і заявив, що між нами все скінчено. Вона тільки подивилася на мене ошелешено, а потім ляпаса влепила. Та такого, що досі щока горить, як згадую!..
– Так і що ж ти, Сашко?..
– А що я?.. Отямився, дурень, шукав її, додому до неї приїжджав, та тільки її і слід пропав. Так і жити мені тепер з клеймом все життя…
– Нічого, Сашко, дасть Бог, ще зустрінетеся з нею…
– Ех, бабусю Віро, ваші б слова… – протяжно зітхнув Сашко…
Він не знав, що Орина після розставання з ним ще трохи пожила в місті, а потім повернулася в рідне село, хоча знала, що там її ніхто не чекає. І все-таки це був її дім.
Батько Орини пішов з життя, коли їй було всього сім років. Мама Орини рік носила траур, а потім вийшла заміж за сільського слюсаря. Постійне безгрошів’я пригнічувало, вітчим працював все менше, а вживав все більше.
Колись процвітаюче господарство, що залишилося від батька Орини, швидко занепало. Мати Орини теж стала вживати, але слабке здоров’я підводило. Колись красива повна жінка перетворилася на стару і поступово згасла за кілька років.
Орина мріяла тільки про те, щоб закінчити школу і почати нове життя, в якому не буде місця міцному і сльозам. Але планам дівчини не судилося збутися. Вітчим привів додому нову дружину.
Жадібна жінка, яка все життя торгувала вогняною водою і наживалася на чужому горі, сподівалася, що зможе прибрати до рук будинок Орини.
Спочатку добра і ласкава, вона показала свій характер після того, як трохи обжилася. Орині нічого не залишалося, як виїхати з дому на наступний день після отримання атестата.
Спочатку Орина думала, що їй пощастило: вона оселилася в невеликій квартирці, знайшла роботу. Незабаром Орина закохалася в Олександра і вважала його найкращим чоловіком на світі.
Але одного разу все змінилося. Олександр зрадив її саме тоді, коли вона збиралася сказати йому про те, що чекає від нього дитину. Її світ зруйнувався.
Орина прийняла рішення повернутися додому в село. Але прожити вдома в оточенні чужих їй людей вона змогла тільки кілька днів.
Крики мачухи і витівки вітчима змусили її буквально втекти з дому. Вона покинула село, коли сідало сонце. Оскільки автобуси вже не ходили, Орина вирішила йти пішки. Ні страху, ні невпевненості не було. Вона не знала, що чекає її попереду, але назад дороги не було.
Шлях Орини лежав по сільській дорозі далеко від траси. Вона знала, що попереду є невелике село.
Туди вона і попрямувала. Раптом дівчина почула жалібне нявкання. Вона озирнулася і побачила в заростях чагарнику чорно-білого кота. Кіт був брудний, худий і з перебитою лапою.
Орина покликала його, той відгукнувся, трохи наблизився, але в руки не дав себе взяти. Орина витратила чимало часу, щоб кіт нарешті дозволив взяти себе на руки.
-Хто це тебе так? Не бійся, скоро ми знайдемо магазин, і я тебе нагодую, – вмовляла кота дівчина, притискаючи його до себе.
Так, розмовляючи з котом, Орина дійшла до села. Раптом біля крайнього будинку кіт вирвався з рук Орини і заскочив у двір. Він жалібно нявкав і дряпав двері.
Орина злякалася, що з будинку зараз хтось вийде і почне її лаяти. Але в будинку було тихо.
Орина, озирнувшись навколо, тихо увійшла у двір і знову взяла кота на руки. Вона вирішила попроситися до кого-небудь на ніч після того, як знайде магазин.
Їй хотілося нагодувати кота і поїсти самій. Зовсім скоро Орина побачила магазин і поспішила туди, переживаючи, що він у будь-який момент може закритися, адже було вже досить пізно.
Дівчина купила хліба, ковбаси, трохи печива і молока коту, який весь цей час слухняно сидів у неї на руках. Уже в дверях Орина зіткнулася з жінкою, яка ледь поглянувши на кота, вигукнула:
-Боже мій! Та це ж Васька! А що, Віра Іванівна повернулася?
Орина зніяковіла і почала виправдовуватися. Але балакуча старенька не давала їй вимовити ні слова.
-Ти її онучка? То чому не зайшла до мене по ключі? Віра ж просила мене доглядати за будинком! Та ти почекай! Зараз хліба куплю, разом підемо, ключі віддам тобі.
Орина зрозуміла, що жінка приймає її за когось іншого і, мабуть, мова йде про той самий будинок, куди так хотів потрапити кіт.
Сусідка незнайомої бабусі Віри базікала без угаву і дуже швидко йшла по стежці, так що Орина ледве встигала за нею.
Вона вже знала, що цю жінку звуть баба Катя, що вона живе по сусідству з бабусею Вірою і тримає козу.
Від надлишку інформації Орина остовпіла і прийшла до тями тільки тоді, коли баба Катя сунула їй в руку ключі від будинку Віри Іванівни і провела до хвіртки. Так, несподівано для себе, Орина опинилася в чужому будинку.
Вона повечеряла, нагодувала кота і лягла спати на невеликому диванчику, куди дуже скоро прийшов і Васька, затишно влаштувавшись під боком у нової господині.
Орина збиралася завтра покинути будинок, але зранку зарядив такий дощ, що дівчині довелося на свій страх і ризик залишитися.
Спочатку Орина здригалася від кожного шереху, боячись, що ось-ось в будинок увійде господиня і посварить її, Орину, за те, що та забралася в чужий будинок.
Але ніхто не з’являвся і помалу дівчина заспокоїлася. Час минав, Орині було добре в селі, вона навела всюди порядок, доглядала за будинком, а сусідка баба Катя щодня приносила їм з Ваською козяче молоко.
Тільки одне засмучувало Орину – час появи дитини наближався і вона не знала, як бути далі…
Одного вечора біля будинку зупинилася машина. Орина дуже злякалася і виглянула у вікно. Стежкою поспішала до будинку старенька.
-Васю! Васенька! – кричала Віра Іванівна, побачивши свого кота. Вона просто збожеволіла від радості…
А поруч…
– Орина, Орина моя! – не вірячи своїм очам, йшов назустріч Орині Сашко.
А коли він побачив її великий живіт, то притиснувся до нього щокою і став просити дівчину про прощення.
Всі говорили одночасно, не пам’ятаючи себе від щастя. Пояснення були довгими і плутаними. У дверях з’явилася баба Катя:
– Віра, все-таки приїхала! Яка онука у тебе, добра, привітна! А ти сама надовго?..
– Назавжди! – відрізала баба Віра. Тим більше, у мене тепер така онука є! Онучко, а чим так пахне?..
-Пиріг спекла, – посміхнулася Орина і покликала всіх за стіл.
Через пару годин Віра Іванівна проводила Орину і Сашку в місто. Вони пообіцяли Вірі Іванівні, що приїдуть до неї на вихідні.
Незабаром старенька, все ще не пам’ятаючи себе від щастя, дрімала з Ваською, що лежав у неї на колінах. А Сашко з посмішкою на обличчі віз свою кохану, раз у раз зупиняючись по дорозі, щоб обійняти її.
Орина всю дорогу сміялася, вона пробачила Сашка і була щаслива…Спеціально для сайту Stories
