Вероніка терпіта не могла Надію.
Вона її не просто не любила, вона її ненавиділа.
— Коваленко, чому твоя мати не прийшла на батьківські збори? — запитує вчителька.
-Вона мені не мати, – з викликом відповідає Вероніка.
-Мені плювати на ваші сімейні чвари, я сказала, щоб мати завтра була в школі.
Вчителька писала записку, Вероніка мовчки віддавала її Надії, та зітхала, брала відгул на роботі й йшла до школи.
Наскільки Вероніка ненавиділа цю худу жінку з вічно сумними очима і зібраним у вічний пучок на голові сивіючим волоссям, настільки вона любила свою маму, матусю, рідненьку і неповторну.
Мама у Вероніки красуня, вона приїжджає дуже рідко, це через роботу — мамочка важко працює, далеко від дому, але, коли мамочка приїжджає і на цілий тиждень забирає до себе Вероніку, щастя у дівчинки — повна шкала, навіть більше.
Мамочка привозить гарні речі, раніше привозила різні іграшки, зараз вона якось вгадує і привозить різні блокнотики, зошити, таких ні в кого немає, тільки у неї, у Вероніки.
Вероніка обожнює маму, вона найкраща і найулюбленіша у світі, вона краще за всіх відчуває свою донечку і краще за всіх може її заспокоїти.
Тоді, коли Вероніка сильно захворіла, ця… ну Надія, вона зателефонувала матусі, а матуся, хоч би якою зайнятою вона була, взяла трубку і довго говорила Вероніці різні добрі слова.
Вероніці відразу стало легше. Бо голос у коханої матусі лікує.
Вероніка просто обожнює свою матусю і боготворить її.
Вона часто сварить людей, подруг, вчителів, сусідів, які називають Надію мамою.
-Вона мені не мама!
Ще коли матуся приїжджає, Вероніка може побачитися з бабусею, мамою матусі, бабуся дуже хвора, але вона знаходить час, щоб побачитися з Веронікою, коли приїжджає улюблена мама.
Тато вічно похмурий, і лише в дні приїзду мами він починає посміхатися. Вероніка давно це помітила: тоді він веселий, збирає Вероніку, наче вона маленька, дивиться на неї, оцінює, щоб усе було на найвищому рівні, і кричить на Надію, щоб та перевірила, як виглядає дівчинка.
Це щоб матусю не засмучувати, розуміє Вероніка.
Коли дівчинка була маленькою, вона терпляче все це зносила, всі дотики Надії, а тепер вона сама вже якось одягнеться, щоб сподобатися матусі.
Ах, яка ж матуся все-таки красива, така приємно пахнуча, вся доглянута, не те, що ця… Надія.
Звісно, тато ж знає, як виглядає матуся і як виглядає ця… Надія, тож як тут можна бути веселим.
Вероніка прийшла додому веселою, вона знає, що ввечері приїде матуся і забере її, вони підуть по магазинах, посидять у піцерії, поговорять.
А ввечері, втрьох, матуся, улюблена бабуся, яку Вероніка теж не бачила цілий рік, і вона, Вероніка, вони сидітимуть за столом, базікатимуть, мама з бабусею згадуватимуть, як матуся була маленькою, як бабуся була молодою й повною сил, а потім…
Вероніка з нетерпінням чекала цих розповідей, мама розповість, як вона народжувала Вероніку, з якими труднощами вона її народила, як мама довго хворіла, якою страшненькою Вероніка була до трьох років.
— До трьох, так, мамо? — мама запитально дивиться на бабусю.
-Так, до трьох, а потім дивися, як виправилася.
-А зараз – така красуня, дивися яка…
Ось цих слів і чекала Вероніка…
Дівчинка пройшла до своєї кімнати, почала збиратися, цікаво, а тато з Надією взагалі збираються перевіряти, як вона виглядає? Дивно, але ніхто не заходить до неї в кімнату.
Вероніка виглянула з кімнати, Надія сиділа в кріслі, заплющивши очі.
-А де тато? – запитала дівчинка.
Надія мовчала.
-Тато де?
Вона що, оглухла?
-Тато де? Я до матусі йду, ти що, забула, ЯКИЙ сьогодні день?
-Га? Так. Іди, я подивлюся, здається, все добре, — байдужим тоном сказала Надія.
-А тато де? Він хіба не буде дивитися?
-Тато… він пішов.
-А коли прийде?
-Напевно, ніколи, Ніка…
Вероніка не могла терпіти, коли Надія називала її Нікою.
-Що значить ніколи?
-Він… він пішов до іншої жінки… там… лист до тебе на столі.
На столі лежала записка, там батько написав, що йде від Надії, а Вероніці слід поки що пожити з Надією.
Так тобі й треба, — мстиво думає дівчинка, — тато, мабуть, нарешті зрозумів, яка вона… ця Надія, і ура! Вероніка тепер житиме зі своєю матусею та татом, тато нарешті зважився і кинув цю гидку Надію, тепер вони житимуть щасливою родиною.
Вероніка не могла приховати радості й дочекатися, коли нарешті приїде матуся за нею, вона вибігла, побачивши знайому машину, навіть не зачинивши двері.
— Матусю, я так за тобою скучила, я така рада тебе бачити.
-Вероніка, – скривилася мама, – ну ти вже доросла, тобі дванадцять років, а поводишся наче дикунка. Треба вчитися стримувати емоції.
Мама ніби була незадоволена Веронікою. Вероніка постарається і буде зразковою дівчинкою.
Мамочка була якось засмучена, вона без бажання водила Вероніку по магазинах, у піцерії вони мовчки з’їли піцу і поїхали до бабусі.
Бабуся відчинила їм двері й відсунула від себе Вероніку.
— Вибач, я дуже погано почуваюся, мені треба прилягти.
Бабуся лягла на диван і приклала до чола змочену у воді білу ганчірку.
Вероніка озирнулася: а де ж тато?
-Вероніка, нам потрібно поговорити з бабусею, посидь на кухні, будь ласка.
-Добре, – дівчинка пройшла на кухню, мати щільно зачинила за нею двері.
-Що робити, мамо?
-Я не знаю, це твої проблеми, отже розбирайся з ними сама.
-Так? А чи не ти влаштувала мені ці проблеми, мамо? Хіба не ти не дозволила мені тоді зробити переривання? Ти ж казала, що будеш допомагати мені у всьому, мамо? А тепер склала лапки?
Що я скажу, на твою думку, Себастіяну та дітям? Ось моя донька з України, яка живе там зі своїм батьком і мачухою, жила. А тепер, коли її татусь… .
— Це твоя дочка, Люда!
-І що? Як ти кажеш, це і твоя онучка теж. І через твою дурну примху я п’ять років жила з нелюбою людиною і небажаною дитиною! П’ять років, мамо!
Вероніка обережно прочинила двері, вийшла…
-Мамо, а де тато? — тихим голосом запитала вона.
-Що? Який… йди на кухню, швидко, — з червоним, перекошеним від злості обличчям сказала матуся, — одні проблеми, навіщо я взагалі приїхала…
-Ти просто побоялася, що твій багатий, закордонний чоловік дізнається твою ганебну таємницю, — озвалася бабуся, ось і примчала…
-Мамо! Де тато?
-Та звідки я знаю, де твій тато? Знайшов собі бабу, звалив, а на мене повісив свої проблеми!
-Яку бабу? Хіба він не повернувся до тебе? Хіба ви не разом, хіба ми тепер не будемо жити сім’єю?
-Що? Ти зовсім здуріла? Це тобі твій татко наговорив? – Вероніка ніколи не бачила маму такою злою і некрасивою, – навіщо він мені потрібен, ненавиджу, всю вашу родину ненавиджу.
-Людмила! – прикрикнула бабуся, сівши на диван і спустивши ноги, – як ти смієш, це ж твоя дитина.
-Та мені плювати, чуєш, плювати! Дитину шкода? Так забери її собі, забери…
-Ти ж знаєш, що я не можу, я хвора…
-Ууууу, все життя, все життя ти ставиш мені палиці в колеса, ти мені заздриш, ненавиджу тебе, – розкричалася матуся, – ти змушуєш мене носитися з цією дівчинкою, зображати з себе люблячу матусю, я нічого до неї не відчуваю, ясно?
-Ти чудовисько, Людмила… Чудовисько!
-Так! Це ти мене такою зробила…
Вероніка тихо одягнулася, залишила все, що купила матуся… Людмила, і пішла на зупинку — вона знала, як доїхати додому, вона вже не маленька.
Постукала у двері, Надія відчинила двері й відступила всередину, її очі були заплакані, вона дивилася на Вероніку.
-Пробач мене… ти все життя намагалася бути мені мамою, а я… дурепа. Пробач…
Надя притиснула до себе дівчинку, і вони обидві так і стояли в коридорі, обійнявшись, тремтячи від легкого тремтіння, тихо плакали.
Дочка, яка нарешті знайшла матір, і мати, яка притиснула до себе свою дитину.
Увечері, лежачи в ліжку, Вероніка… Ніка, попросила маму лягти з нею і поговорити. Так вони робили з мамою… з Людмилою. А тепер так буде з мамою, вирішила дівчинка.
-Мене заберуть у дитячий будинок?
-З глузду з’їхала? Я тебе нікому не віддам, ти моя дитина.
-Вибачиш мені? Мені так соромно…
-Забудь про це.
Пізніше Ніка дізналася, що батько справді кохав її рідну матір, а вона — ні, вона просто проводила з ним час, сподіваючись на краще життя.
Вони почали жити разом, коли народилася Вероніка, але мати не могла уявити себе в ролі матері, дружини та домогосподарки.
Вона постійно плакала, влаштовувала сцени, йшла з дому, залишаючи маленьку Вероніку на піклування батька.
Потім вирішили, що їй потрібно вийти на роботу, питання з Веронікою вирішили швидко, знайшли няню Надію.
Матері запропонували поїхати за кордон, і вона вхопилася за цю можливість, спочатку приїжджала так часто, як могла, і навіть почала добре ставитися до дівчинки, а коли Ніці виповнилося п’ять років, заявила, що виходить заміж, попросила її не шукати, не дзвонити, вона буде приїжджати, коли зможе, і проводити час з дівчинкою — так вона називала дочку — дівчинкою.
Надія залишилася з Нікою і поступово стала дружиною батька Вероніки, вони одружилися, але щастя це жінці не принесло.
Він забороняв їй гарно вдягатися, робити зачіски, мотивуючи це тим, що одна закрутила хвостом, залишивши його з тягарем на шиї…
Тепер він знайшов кохану жінку і попросив у Надії розлучення.
Що буде з дівчинкою? У неї є мати і бабуся, він дванадцять років присвятив цій дитині, тепер нехай вони…
Звичайно, Надія з Нікою виграли суди, батьки не заперечували, мати надіслала письмову відмову, батько теж не був проти, щоб дівчинка залишилася з людиною, яка знає її майже з народження.
Вероніка вчиться любити свою маму. Вчиться вимовляти це слово без улесливості, а просто тому, що говорити «мама» — це так природно!
-Мамо, давай зробимо тобі зачіску, як у тітки Тані, тобі підійде каре.
І мама, посміхаючись, фарбує волосся і робить каре.
-Вау, мамо! Яка ти! …
-Що таке, Ніко? Щось не подобається?
-У тому-то й справа, що подобається! Подивися, яка ти красуня, хтось обов’язково забере мою матусю…
-Дурненька, ти у мене єдина любов.
Що дивно, квартира, в якій жили Надя з Веронікою, стала якоюсь світлою, заграла фарбами. А ще вони їздять провідати бабусю Ніки, вона справді хвора, але справляється сама.
Бабуся постійно просить вибачення і чекає на «своїх дівчаток», Надю та Ніку.
Квартиру вона заповіла онучці.
-Надю, ти вже простеж, щоб Людмила не обдурила Ніку…
Надія, звичайно, пообіцяла.
У Людмили двоє дітей від її чоловіка-іноземця, контакти з рідною дочкою у неї втрачені, та й та не страждає.
Коли хтось із знайомих називає Людмилу її мамою, Ніка знизує плечима і каже, що ця жінка їй не мама.
