Раніше ми з сестрою були нерозлий вода. Хоч вона і старша за мене на шість років, вона ніколи від мене не відверталася, а, навпаки, завжди допомагала і заступалася за мене перед однолітками. Я теж всіляко намагалася вигороджувати її перед мамою.
Брехала, що сестра з танців приходила раніше, ніж було насправді. Розповідала, що з якими хлопчиками вона в школі не дружить. Ну і так далі, сестринські справи. Коли вона вийшла заміж, то стала жити з чоловіком. Наше спілкування, звісно ж, скоротилося.
Але ми залишилися в добрих стосунках: я час від часу могла навіть приходити до неї поспілкуватися, її чоловік не був проти. Тим паче, мені хотілося більше часу проводити з сестрою, бо в мої плани на майбутнє входив переїзд до міста.
Я не надто багато думала про заміжжя, але було сильне бажання виїхати з рідного села. Всі мої плани провалилися. Тоді в мене виникла така ідея: поїхати на заробітки за кордон. Вбивати час і працювати у відділенні сільської пошти мені здавалося безперспективним.
Випросивши в мами потрібну суму, я почала готуватися. Сяк-так вивчивши сто найпотрібніших слів і фраз, взявши із собою, крім усього іншого, розмовник, я зібрала сім’ю, і ми разом відзначили мій від’їзд. Що сказати, народний звичай, але так мені було легше морально. Ми ж рідні.
Дорога була дуже незвичною, весь час здавалося, що я кудись спізнююся. Але врешті-решт я приїхала в потрібне місце. За ті п’ять років, що я пропрацювала доглядальницею в однієї милої сім’ї, я змогла зібрати достатню суму для купівлі квартири в сусідньому від нашого села місті.
На той час сестра була вагітна третьою дитиною. Я бачила фотографії всіх її дітей, і ми підтримували спілкування в соцмережах, але залишитися жити за кордоном назавжди не входило до моїх планів, тож час було і честь знати. Та сім’я дійсно до мене прив’язалася і всіма силами намагалася мене зупинити.
Вони навіть підняли мені зарплату, яка і так була вищою за середню по місту. Так що так, зізнаюся, я пропрацювала в них ще півроку суто з матеріальних міркувань: зробити гарний ремонт у квартирі теж грошей коштує. Плюс вони пообіцяли, що завжди будуть мене чекати, якщо я надумаю повернутися.
Мені тоді не було й тридцяти, чому б і не залишити цей варіант про запас? Вдома мене зустріли дуже тепло. Я, звісно ж, привезла подарунки, смаколики. Не забула також про племінників. Була дуже рада знову побачити своїх рідних. Згодом мама сказала, що нам потрібно обговорити одне питання.
Виявилося, що мама продала нерухомість. Старий будинок із клаптиком землі, що дістався їй від бабусі. Там ніхто не жив, але земля дечого коштувала. Загалом, гроші, виручені від продажу, вона поділила між нами з сестрою порівну, а собі залишила меншу частину, сказала, що на старість.
Я пам’ятаю, як тоді обличчя в сестри аж перекосило. Вона немигаючим поглядом дивилася спершу на маму, а потім на мене. Зрештою вона не промовила ні слова, але було видно, що для неї це мовчання давалося вже дуже важко. Наступного дня я з нею зустрілася, щоб обговорити, що її не влаштувало.
І це була важка розмова. Вона все розповідала, з чого складається майно сім’ї і як правильно ділити його на її думку. Сестра прийшла з дитиною на руках і в дуже поганому настрої. Вона пригадала мені всі мої промахи, починаючи з самого дитинства. Заявила, що мені занадто легко живеться.
Але найбільша її претензія була до мене через гроші. Як можна поділити гроші порівну, якщо в мене немає дітей, а в неї їх цілих троє? А ще в мене без п’яти хвилин куплена власна квартира в місті, а вона живе з дітьми і батьками чоловіка в одному будинку! Це нечесно і несправедливо.
Напевно я з мамою свідомо домовилася про те, як поділити гроші. Адже якщо по-чесному, то більша їх частина мала дістатися їй, бо це ж вона виховує спадкоємців, а я тільки весело проводжу час. Через півроку я справді переїхала жити в місто. Тепер ось працюю тут, і мене все влаштовує.
Квартира хороша і район зручний. Ось тільки вікна виходять на сонячний бік. Я довго думала, як вирішити цю проблему, і мені порадили просто купити гарні штори і, найголовніше, кондиціонер.
Грошей, які мені дала мама, вистачило на цю покупку, а з сестрою перестала спілкуватися. Та й вона живе в селі, а я тепер у місті. Ну, що поробиш, буває, у всіх своє життя. Нехай продовжує думати, що мені все далося дуже легко.
