– Відрізай, мамо, або я сама ножицями пройдуся, – донька ревіла, сидячи на табуретці. Хвилі пшеничного волосся струменіли по спині й торкалися сидіння.
– Що ж мені тепер через брата в дівках сидіти все життя.
Тетяна Петрівна подивилася на чоловіка, але ножиці не взяла.
– Не дури, – батько забрав інструмент з її рук, – істерику закотила. Я ж не казав, що зовсім не можна заміж, людину гідну потрібно знайти, а потім вирішувати.
– А що вирішувати, тату, я вже давно все вирішила.
– Тобі тільки вісімнадцять, мала ще.
– Паспорт є, значить, можу робити все, що хочу. Сама тоді косу обріжу.
– Мати, ну хоч ти її напоуми! Не поперек же лавки.
Мати тільки посміхалася, згадуючи свою молодість. Вона стояла, підперши однією рукою щоку, у своєму старому халаті й кивала.
Їй чоловік освідчився одразу ж після випускного вечора в школі. А восени вони зіграли весілля, бо мати вже носила під серцем синочка.
Батько ж бачив у доньці все ту саму усміхнену Марійку з двома бантами на голові. Він вів її до школи в перший клас, а вона підстрибувала від радості. Коли встигла вирости?
Іван Сергійович махнув рукою і вийшов на вулицю.
– Чого ти батька мучиш? У нього, турбот цілий двір, тут ти сарафаном крутиш, встигнеш. Придане не підготувала, а все туди ж. Атестат отримай для початку.
– Тобі добре казати, у тебе батько є. А в мене Кольку відведуть, що я робитиму?
– Що, що? Іншого нареченого знайдеш. Відповідального і справжнього чоловіка. Якщо твого Кольку дівки як бика туди-сюди водити стануть, може й не потрібен такий кавалер.
Марина сиділа на тій самій табуретці, і погляд її, спрямований у далечінь, був замислений. У сім’ї Коваленків було двоє дітей. Старший син Сергій і молодша Марина.
Різниця в сім років була непереборною між братом і сестрою. Він завжди вважав її маленькою, не сприймав те, що радила Марина щодо незаміжніх дівчат, про що попереджала.
Сергій ніяк не міг визначитися. Жодна зі знайомих йому красунь не зворушила серце. Та й хороводи водити ніколи було, син разом із батьком працював механізаторами, тримали корів, курей, свиней, кроликів, город великий засаджували, все самі.
Марині не терпілося заміж й через увесь цей спосіб життя, через важку щоденну працю.
Микола планував переїхати в місто з селища, і ця перспектива приєднатися до жінок, які прогулюються парком, із зачісками і манікюром, що маячить, дуже дівчину вабила.
Тому тема весілля піднімалася в розмовах дочкою часто, і вже не сприймалася батьками всерйоз.
– Коваленко, вам газета, – простягнула Марині молода жінка.
Марина подякувала, а сама стояла і розглядала листоношу.
“Серйозна, ладна така, обличчя світле, миле і обручки на пальці немає. Мовчить, в очі не дивиться. Ділова, немов ковбаса”.
Нова співробітниця, яка працює на посаді листоноші, лише місяць, була немов протилежність бабі Клаві, яка розвозила пошту завжди, скільки Марина себе пам’ятала.
Баба Клава була огрядна, весела, завжди новини всі доповідала, від неї і дізнавалися жителі, де що відбувається, газети не потрібні були. А потім її не стало. Тільки й залишився старий велосипед і сумка.
– Сергію! Іди сюди, та швидше.
– Що? Чого кричиш?
– А ця тобі як, дивись, педалі енергійно крутить?
– Тьху, думав, сталося щось. Ти знову за своє. Іди, кроликів годуй.
– Я піду, а ти вкотре втратиш своє щастя, – передражнювала сестра.
– Вона ж стара для мене і дитина в неї.
– Ось подивися, вже все про неї знає, а каже, не цікавить. З чого стара? Одягнена просто як капуста, хустка ця, холодно ж на велосипеді.
– З хлопчиною вона живе, йому років чотирнадцять, ось рахуй, старша вона чи ні. Що там у тебе з математики було?
– Чотири. По-твоєму, якщо з дитиною жінка, то щастя не заслужила?
– Заслужила, чому ж. Але й ти не забувай, що в мене вибір он який, – і брат розвів руками.
– Ну й шукай до пенсії! Хороших швидко розбирають, залишиться не зрозуміло хто.
Сергій хотів сказати, що вона сама ще в дівках сидить, і черги з наречених за парканом немає, значить, не така вже й хороша, але рота не відкрив. Подивився на сестру.
Сестра зовні дуже схожа на батька. Висока, худенька. Для сільської роботи неприваблива, а ось для міста якраз. Модельна зовнішність, і цей погляд…
Сергій був у матір, немов помінялися вони з батьком, коли з’явилися діти. І природа увібрала в нащадків найкраще. Син не славився високим зростом, але був кремезний, на таких працювати і працювати, кажуть.
Весна швидко загубилася в турботах і посівній, і ось уже літо замайоріло різнокольоровими полями, розлилося солодким запахом полуниці по полях.
Сергій із батьком готували робочу техніку до збирання врожаю. Батько відправив сина в місто, отримати запчастини, а сам продовжував ремонт.
Сергій повертався назад. Асфальтована дорога спритно звернула ліворуч, а Сергій поїхав прямо в селище.
На одному з пагорбів він побачив листоношу. Вона сиділа спиною до дороги, перед нею лежав велосипед. Фігурка її здригнулася, коли почувся шум машини, що наближається. Вона не обернулася. Тільки зсунула свою хустку на лоб. Сергій звернув із дороги і зупинився поруч.
– Вітаю, – голосно вимовив він, підійшовши ближче. – Допомога не потрібна, можу підвезти? – показав він у бік позашляховика.
– Ні, дякую, я відпочиваю, – сказала вона і спробувала прикрити ногою спущене колесо.
– Ой, та у вас колесо спущене,- Сергій одразу ж присів і почав оглядати шину.
– Так? – зі здивуванням підняла вона брову. – Я відпочити сіла, тут красиво, навіть не помітила.
Вона почала стягувати з себе хустку, щоб сказане збігалося з дійсністю, а Сергій завмер. Він уже просто тримав у руках піднятий обід колеса і не міг відірвати від листоноші погляд.
Завитки каштанового волосся, немов звільнившись з ув’язнення, розсипалися по її плечах. І сірі на перший погляд очі її вже мали зеленуватий відтінок. Вона посміхнулася. Сергій зник.
Скільки їй років, чи є в неї діти, чоловік… його нічого не цікавило. У той момент він зрозумів, нарешті, що таке кохання. Відвести погляд він уже не міг. Йому здавалося вічністю відмахнутися від настирливих комарів і прикрити на секунду очі.
Дихати було неможливо. Сергій зніяковів. Це відбувалося з ним уперше.
– Спробую накачати колесо, – нарешті зміг вичавити з себе Сергій.
– А, ні, дякую, не треба, мені брат накачає, – відмахнулася вона.
Сергій встав, щоб не показати їй, як затремтіли його ноги, схопив велосипед і хотів забрати його до машини.
Листоноша теж схопилася і спробувала свій велосипед повернути на місце. Так і стояли вони, дивилися один на одного.
– Я сильніший, – сказав він і легко потягнув велосипед на себе, – тут іти пішки і тягнути на собі велосипед ще кілометрів сім, вісім. Я довезу.
– Я навпростець, так коротше. Відпусти.
А Сергій не міг. Та й уперше в його житті йому відмовляли. Будь-яка дівчина з села сама б напросилася до нього в салон, щоб просто покататися. А ця.
– Там болото. – Сергій кинув, відштовхнувши від себе з силою ту частину велосипеда, що тримав, і, відвернувшись, пішов до машини.
Більше він на неї навіть не глянув. Проїхав повз. Біля пошти в селищі зупинився і зайшов у магазин, що знаходився у відділенні. У горлі пересохло, нестерпно хотілося пити.
– Сергію, ти з міста? – подаючи здачу, запитала працівниця пошти.
– Так, – спустошивши півпляшки води, відповів він.
– А Сашу не бачив дорогою? Треба термінову телеграму вручити.
– Листоношу цю вашу?
– Так, Олександру.
– Бачив. Зупинився я, навіть запропонував підвезти, вона шину проколола. Розлютилася, думав, з’їсть, велосипед із рук вирвала.
Працівниця пошти розхвилювалася.
– Дурник ти. У неї батьки на машині розбилися, вона з братом на руках одна залишилася, от і не їздить на автомобілях. Ех ти!
– Я ж не знав! – Став виправдовуватися Сергій.
– Хто б розповів. Чого?
– Так. Поїхали до Малярів, повеземо телеграму, зараз пошту закрию.
Сергій відвіз працівницю пошти за адресою і назад. З’їздив до батька і віддав запчастини. А Олександра так і стояла в нього перед очима:
– Ти чого, синку? Переодягайся, допоможеш.
– Справа в мене залишилася, тату. Я на години дві піду.
– Давай, – кивнув батько.
Вибоїстою дорогою Сергій летів. Саша знову стояла на узбіччі, чекала, коли проїде машина. Майже половину шляху вона пройшла.
Сергій звернув із дороги, вийшов, закрив машину і підійшов до неї.
– Давай, – відібрав він велосипед.
– Я не поїду! – сказала вона і стиснула міцно руку.
– Я не пропоную їхати. Велосипед або в машину віднесу, або поведу.
– На, – Саша відпустила руки і пішла вперед.
Сергій це розцінив, як “веди”.
Спочатку мовчали. Потім Сергій набрався хоробрості і сказав:
– Сергій мене звати.
– Я знаю. Коваленко ти.
– Так, – підтвердив він.
– А я Саша. Олександра.
– Ага. Теж уже знаю. Телеграму Малярам відвезли, не хвилюйся.
– Телеграма була? Термінова?
– Була. Вручили.
– Ти не уявляєш, як мене виручив! Я ж не думала, що колеса такі ненадійні, а в сусіднє село треба з’їздити буде. Саша посміхнулася.
Сергій навіть зупинився.
– З мене пиріг. Чи ти млинці більше любиш?
– І пиріг, і млинці, і…, – Сергій зрозумів, що занадто старається. Усвідомив, що поводиться як підліток. – Я в їжі не вибагливий.
– А я цибулю варену не люблю. Я її пересмажую з морквою і тільки тоді в суп додаю.
– У мене мама теж так робить. Смачно.
– Ага, – кивнула вона.
Сергій сам не помітив, як Олександра зменшила темп і пішла трохи повільніше, як зав’язалася розмова і зупинитися вже не міг.
Сергій провів Сашу до пошти і залишився стояти, коли вона зникла за дверима.
– Сергію, ти чого? – запитала Саша, побачивши його у вікно і вискочивши на вулицю.
– Велосипед полагодити ж треба.
– Завтра тепер уже. Усе, дякую, можеш іти.Сергій не хотів іти. Йому хотілося стояти біля будівлі пошти вічно, чекати, коли з дверей вийде Олександра. Це було божевілля, інакше не скажеш.
– Машина.
– Що? – перепитав він.
– Машина залишилася там у лісі.
– Так, я пам’ятаю.
Сергій із батьком з’їздили, забрали машину. Уже вдома за пізньою вечерею мати якось дивно подивилася на сина. Марина повернулася до неї і сказала:
– Ну, я ж тобі казала.
Мати сіла за стіл, підсунула до себе чашку з чаєм і посміхнулася, поглядаючи на батька, який жує і нічого не підозрює, а потім на замисленого, з легкою посмішкою на обличчі сина. Він нічого не їв, дивився в тарілку.
– Усе, можна тепер сватів запрошувати, чи будемо чекати, коли ваш орел зволить повідомити?
Сергій подивився на сестру і показав кулак.
– Я вже все знаю, мені сорока принесла на хвості.
Мати тактовно промовчала і торкнула доньку за руку:
– Микола давно не заходив, як у нього справи?
– Роботу хорошу шукає в місті, на весілля багато грошей треба, – відпивши з чашки, сказала дочка і подивилася на брата.
– Міг би з нами заробити, якби залишився.
– Ми в місті жити будемо, – сестра зробила ковток чаю.
Батько, не розуміючи, що відбувається, стежив за розмовою, повертаючи голову то в один, то в інший бік:
– Мати, ти в курсі?
Вона мовчки кивнула.
– А, ну тоді розкажеш.
Сергій стояв на ґанку, задерши голову вгору. Стояв так нерухомо вже хвилин двадцять. Мати не витримала і тихенько вийшла до нього.
– Завтра рано вставати.
– Не можу навіть очі заплющити.
Мати приобняла сина.
– Тоді не сумнівайся, Сергію, це справжнє почуття, і це тільки початок, воно буде рости і міцніти. У мене так було, – закивала мати.
Сергій зітхнув.
– Ніколи б не подумав, що таке можливо і я на самому початку шляху.
– А вона?
– Я не знаю, – знизав він плечима. – До речі, вона сказала, що цибулю спочатку обсмажує, а потім у суп.Спеціально для сайту Stories
Мати посміхнулася:
– Значить, подобаєшся. Ти про неї вже знаєш більше, ніж усі інші. Рада за тебе, синку.
Мати погладила сина по спині й пішла в будинок. А Сергій ще довго стояв на ґанку, згадуючи всі деталі минулого дня і малюючи у своїй уяві безліч наступних.
