Ніколи не думала, що мене теж буде це чекати. У моєму житті з’явився досвід заробітку грошей за кордоном. Загалом, я б і так могла жити собі спокійно у своєму будинку, у селі, але обов’язки мені цього не дозволили. Єдина дочка з чоловіком і дитиною просто не дали мені іншого вибору.
Вони не вимагали від мене якихось грошей, але я ж мати, я ж бачу, що в їхньому житті все йде не за планом. Хіба могла я вчинити по-іншому? Донька переїхала жити в місто відразу після весілля. І не в квартиру до свого чоловіка, а в їхню спільну, орендовану. Я тоді подумала, нехай так.
У місті більше можливостей, вони молоді, ще зможуть собі накопичити, але час минав, у мене з’явився онук, а вони продовжували жити все в тій самій хрущовці, хоч і робили вигляд, що їх це повністю влаштовує. Зрозуміло, гордість. Мене ж такий порядок речей зовсім не влаштовував.
З іншого боку, зять навідріз відмовився переїжджати до мене, в село. Сказав, що йому буде некомфортно, та й без машини складно буде їздити щодня в місто, на роботу. Тож, трохи подумавши, зібравши волю в кулак, я вирішила, що потрібно мені не лінуватися, а поїхати в іншу країну і спробувати щастя.
Не для себе, а для доньки з дитиною. Такі ми, мами. Так у нас закладено всередині. Моя подруга, яка давно вже там працює, і раніше мене до себе кликала, а тепер і мені довелося набрати її номер, щоб дізнатися, що потрібно для успішного влаштування на роботу й узагалі, які існують підводні камені.
Трохи підучивши мову, я і поїхала. У надії, що зі мною на чужині нічого поганого не трапиться. І мені пощастило. Я швидко освоїлася на новому місці, навколо було багато людей, які розмовляли зі мною однією мовою, тож акліматизація, можна сказати, пройшла успішно.
Через півроку зателефонувала донька і запитала, чи можуть вони всією сім’єю переїхати жити до мене? Я, звісно, погодилася. Усе одно будинок пустував, але що щодо роботи і взагалі, як до цього поставиться зять? Тоді донька відповіла мені, що вона просто не бачить іншого виходу.
Тож свою думку він може тримати при собі, все одно від цього нічого не зміниться. Через три роки я приїхала додому ненадовго. Поспілкуватися із донькою, зятем, поняньчити онука. І, треба сказати, я свій будинок зовсім не впізнала. Молода сім’я зробила зовнішній ремонт, докупила трохи меблів.
В моїй кімнаті зять зробив собі кабінет. Не можу сказати, що мені такий підхід вже дуже сильно сподобався. Тепер тут я почувалася зовсім незатишно. Ну а що я можу ще сказати, якщо невелика грядка при вході перетворилася на новомодний газон? Тепер і помідорку посадити не можна.
Суцільно трава росте. І навіщо вона тільки потрібна? Ні в кого навколо нічого подібного не посаджено. Люди вміють цінувати те, що в них є. На мої зауваження донька відповіла, що так вони вирішили з чоловіком. Вони ж ще молоді, тож нехай і їхнє житло має сучасний вигляд.
На моє запитання, звідки взялися гроші, вона відповіла, що вони взяли кредит. І вже майже його виплатили. Навіщо, незрозуміло. Як не поглянь, жодної практичної складової в рівному газоні чи зовнішньому вигляді мого будинку немає. За кабінет зятя говорити не буду.
Може, йому справді він потрібен. Хоча я особисто в цьому сумніваюся. Я залишила доньці трохи грошей: одягнутися, купити що-небудь дитині, та й усе. Ось так із різними думками я і поїхала назад, працювати. Тільки після приїзду в іншу країну в мене ніби клацнуло в голові.
А город, той, що був за будинком?! Я ж із нього збирала врожаї і навіть доньці передавала продукти. Його ж практично не залишилося! Я навіть не звернула уваги. Що ж вони там роблять увесь цей час, якщо не займаються роботою на землі.
Зателефонувавши доньці, почула таку відповідь: вони звикли до міського життя, і городи їм ні до чого. Простіше закупитися продуктами в місті на кілька тижнів і так жити, а лопата і граблі – це не їхня “тема”. Почувши це, я порадила доньці взятися до розуму і не лінуватися.
Земля годує працьовитих. Завести птаха чи тваринку в них справді не вийде. Місто зробило так, що вже й руки не з того місця ростуть, але мати в себе свіжі чи консервовані овочі цілий рік. Як узагалі можна від цього відмовитися? Онук у мене вже не немовля, з ним тепер турботи менше.
То чому б не зайняти себе, якщо вільного часу вагон? Коротше кажучи, донька пообіцяла, що послухається мене. І наступного року зняла мені відео, на якому виднілися паростки помідорів, огірків і навіть солодких перців. Це було приємно, і я тоді її похвалила.
Але, глянувши на свій будинок, не змогла стримати скупу сльозу. Я вже тоді зрозуміла, що житло вони зробили повністю під себе. Значить, час було змінювати курс. Треба було заробляти вже не на квартиру доньки, а на якийсь кут для себе. Крім того, міське життя мені навіть сподобалося.
То чому б і на батьківщині не пожити у квартирі? Однієї кімнати мені вистачить. Хоча свіже повітря і відсутність гучних звуків – це, звісно, чудово. Що ж, повідавши доньці про своє рішення, я почула нотки негативу в її голосі. Звичайно, однокімнатна квартира тепер і їм самим не підійде.
Вони вже звикли до села і навіть до сусідів, але сама ідея того, що я хочу жити окремо, ні зятю, ні доньці зовсім не сподобалася. Вони запропонували мені їхати назад, до них. І всі разом ми мали б добудувати ще одну кімнату – збоку будинку чи другим поверхом, щоб я жила разом із їхньою родиною.
Навіть зять цього дуже хотів, хоча раніше він казав, що не зможе почуватися господарем. Треба ж, а що змінилося? Донька каже, що дуже скучила. Зять теж лепече щось подібне, але в мене особисто з’явилися підозри, що вони просто хочуть повісити онука мені на шию і щоб я господарством займалася.
Прибудову зробити, як же. Конуру, чи що? Мене такий варіант зовсім не влаштовує. Добре, що я ще не встигла погодитися і приїхати додому. Думаю, зароблю-но я на квартиру, собі. І доньці трохи грошей привезу. На цьому все. Не можна сприймати доброту як щось само собою зрозуміле. Не можна.
Я хоч себе ще непогано почуваю, у плані здоров’я, але тягнути всю їхню сім’ю теж не хочу. Займатися господарством для себе однієї – це ще гаразд. Але утримувати ще трьох людей? Тут уже вибачте, треба знати міру.
