Я давно хотів сім’ю. Мені 33 роки і я ніяк не знайду свою половинку. П’ять років тому, коли в черговий раз я отримав відмову, я вирішив, що не зациклюватимусь на цьому, пішов у роботу, записався на курси вивчення мов, попутно збираючи гроші на квартиру.
І тут я зрозумів, що мабуть недаремно я ні з ким не зустрічаюся, коли я зайнятий справою, я щасливий.
Я купив квартиру, зараз коплю ще на одну і не збираюся зупинятися, за ці роки вивчив три мови та добре піднявся завдяки цьому на роботі.
Приходячи додому, готую для себе всякі цікаві страви, коли жив з мамою терпіти не міг готувати, а зараз це моє хобі. Ходжу в спортзал, займаюся своїм здоров’ям, і з кожним роком розумію, що все, що говорили мені мої мама, бабусі, тітки, що я не зможу прожити без жінки, це все лише домисли.
Я довів собі, що можу жити і сам, і мені це на втіху. У період з 20 до 25 років я мріяв завести сім’ю, хотів, щоб у мене були діти. Тепер я розумію, що перегорів, і все це мені не потрібно, або ж я сам собі це навів.
Вся проблема в тому, що мої батьки турбуються і постійно лаються зі мною з приводу того, що я живу сам.
Вони хочуть, щоб я був щасливий, але я ж і так щасливий, у мене є будинок, улюблена робота, хамелеон, який на мене вдома чекає, але всім здається, що зі мною щось не так, раз я у свої роки не одружений і без дітей, і не хочу їх.
Мені дуже шкода мою маму, вона постійно за мене сильно нервує, але одружуватись заради того, щоб мама була спокійна, а я був нещасним, не хочу. Аргументи, що це моє життя, і я хочу жити його, як мені захотілося, не допомагають.
У чому проблема нашого суспільства все так зациклені на створенні сім’ї. Мені навіть здається, що батьки соромляться того, що я не одружений, інші родичі сміються, бо я невдаха не завів сім’ю, а самі, хоч і з сім’єю і живуть на роботі.
