-Мамо, я Даньку зараз закину, ми в кіно з Вікою підемо.
-Ні.
-Не зрозумів?
-Я кажу ні, не закинеш.
-Чому, мамо?
-По-перше, і тобі привіт, а по-друге, я не вдома. Так що вибач. Не дзвони мені години три, я в салоні буду.
І відключила телефон, ось так.
-Фух, ось це так,- Оля раділа. Вона змогла сказати ні.
Та не комусь, а своєму єдиному синові, Ваньці.
Чужому, якомусь постачальнику, Оля б сказала тихо, але чітко, ні і все, а ось Ваньці не могла
-Ні, ну я ж теж людина, тим паче давно вже мріяла сходити до салону, вчора в якомусь пориві взяла і записалася на манікюр із покриттям, стрижку і фарбування, а сьогодні у вихідний ось пішла.
А потім у кіно з Маринкою, подружкою підуть. Маю право! Адже маю?
Оля йшла і виправдовувалася перед кимось невидимим.
Так-то перед Ванькою незручно, він теж багато працює, Віка сидить удома з Данькою.
Хоча варіантів багато, няню найняти, у садок приватний, пропонувала їй місце бухгалтера, не хоче. Каже чужим дитину не довірить, зайвих дітей немає. Ось так.
А в неї, в Олі типу були зайві діти? Ні, просто становище інше було. Чоловіка не було і свекрухи…
Сваха не помічниця, у неї тиск, і вже не так радісно на душі в Олі.
-Ну ось,- думає жінка, -Ванька образиться. Що робити-то? Може ну його піду додому, зателефоную Івану, нехай везе Даньку.
Цей вічний борг перед усіма, думає Оля. Але ж совість заїсть, не відпочине вона… Це на роботі вона серйозна і залізна Ольга Вікторівна, у бізнесі тільки так, тим паче в тому, який сама, на своєму горбі, тонкими рученятами своїми, з такою ж подружкою тягти, ростити, пестити і плекати. Станеш такою…
А ось перед сином, родичами, там інша Оля, м’яка і безвідмовна, та, яка чомусь усім повинна допомагати, поступатися, служити…
Оля увімкнула телефон, навернулися сльози на очі, щось прикро стало. Вона Ваньку ростила одна.
Мати сказала:”зуміла нагуляти, зумій і виховати.”
А вона не гуляща ніяка, хіба винна вона, що навішав батько Івана локшини на вуха дівчині…
Вітчим показав на поріг, дали тільки комплект постільної білизни, ковдру та подушку. І вказали на двері.
Поїхала жити в кімнату, що бабуся по батькові у спадок залишила, у другій кімнаті жила бабуся старенька, а третя була зачинена.
Була справа, що їсти нічого було, мати потайки від вітчима тягала, то кисляку банку, то шматочок м’яска.
Бабуся-сусідка, бачачи, що Оля скоро в непритомність голодну почне падати, намагалася підгодувати дівчисько, на свою пенсію.
Нікого в неї не було на білому світі, ось і прикипіла до Ольги. Коли Іван з’явився на світ, допомагала дуже, по суті вона і годувала Олю з Ванькою.
Оля взялася мити під’їзди, бабуся поки сиділа з Ванькою, ну як сиділа, гойдала візочок.
До речі, візочок, новий, із закругленими краями, з якимись рюшечками, подарували вітчим із матір’ю.
Потім подружка запропонувала торгувати з нею на ринку, чого тільки не було, і рекет, і поліція, але з’явилися гроші.
Потім Ваньці місце в садочку дали, бабуся захворіла, Оля її не кидала. Вона дуже їй допомогла свого часу, бабуся недовго прохворіла, пішла…
Виявляється, Ольга у спадкоємицях була, вона їй кімнату заповідала. Шкода Ользі бабусю, хороша така. Знову одна залишилася.
Якось приходить із Ванькою додому, а під дверима чоловік похмурий стоїть, Вася на руці наколото, а на другій сонце з-за гір сходить, чи навпаки, сідає.
-Що за діла, – каже, у власну квартиру потрапити не можу.
Ох, і злякалася тоді Оленька, відчинила двері, і як мишка прослизнула вперед гостя.
Він постукав через деякий час.
-А що, де баба Маша?
-Пішла засвіти, – пискнула Оленька.
-А баба Ганна теж мабуть?
-Так, – ще тихіше сказала Оля.
-Ну що ж, отже, значить ти в мене в сусідах?
-Угу, – кивнула дівчина.
-Ходімо на кухню, господине. Є що до столу? Сім років на казенних харчах…
Оля приречено пішла на кухню, від страху тиснуло скроні, ломило потилицю. Хто за неї заступиться? Та ніхто! Вітчим? Ні, звісно. Батькові рідному взагалі не потрібна. Оля, стримуючи сльози, налила велику миску борщу, взяла Ваньку і зібралася піти.
-Стій, як звуть?
-Оля, Ольга.
-Хлопець твій?
-Так… Іван.
-Іван кажеш, привіт Іван. А мене дядько Васька. Не бійся, Ванько. Ми з тобою ого-го як заживемо.
Чи треба говорити, що всю ніч Оля просиділа, не змикаючи очей, так їй було страшно.
Вранці, нашвидкуруч поснідавши кашкою, понеслася на роботу, заздалегідь завівши в садок сина.
Увечері у двері кімнати постукали.
-Хто?
-Олю, вийди.
Оля виглянула злякано.
-Ти ось що, мене не бійся. Так що… Ти це, пироги пекти вмієш?
-Звісно.
-А з яйцем і цибулею зеленою зможеш зробити?
-Так, завтра.
-Добре, донечко.
Так Оля з Ванькою стали жити із, дядьком Васею.
Якось ув’язався за Олею молодик, із самого ринку, вона мало не бігом бігла, заскочила у квартиру, двері зачиняти, а він на себе тягне.Тут дядько Вася виходить. Олю відсунув, велів у кімнату йти. Відтоді ніхто на Олю навіть не дивився.
Якийсь вертлявий хлопчина запитав тільки, чи не батько їй дядько Вася. А вона візьми, та кивни, і в очі так подивилася.
П’ять років прожили пліч-о-пліч. Вона і справді повірила, що дядько Вася – це її рідний батько, але це було не так.
Одного ранку, коли Оля збиралася на роботу, а Ванька в перший клас, за ним прийшли. І коли що встиг. Обшук зробили, нічого не знайшли.
Ванька з Олею плакали, та дядько Вася тримався, прикипів до своїх дітлахів, як він їх кликав. І то правда, Оля-то дитиною була на вигляд, та й за віком. Тільки тягар непосильний тягнула.
Попросив дядько Вася доньку з онуком обійняти наостанок.
Молодий поліцейський не дозволив і штовхнув дядька Васю в спину, заплакав Ванька, заревіла Оля. Але старий його напарник гаркнув щось, що молодий почервонів.
-Іди Василь Васильович, і коли тільки встиг донькою, та ще й онуком обзавестися.
-Дякую Іваничу, чи довго вміючи, та тільки не до побачення, а прощатися треба.
-Що ти, Васильовичу?
-Ееееее, – махнув рукою дядько Вася.
-Прощавай Олюшка, прощавай дівчинка, будь щаслива, пробач мене дурня старого, я ж думав, що зав’яжу, раз Господь геть доньку з онуком подарував, та натура моя підла, пробач уже…
-Дядько Васю, – шепоче Ольга, – ти мені як батько, я тобі писати буду і чекати.
Через півроку Ользі повідомили, що дядька Васі немає, начебто хворів, хто його знає.
А кімнату свою він виявляється на Ваньку з Олею оформив. Так Оля з Іваном стали повноправними господарями трикімнатної квартири, у гарному районі, у центрі.
Тут вітчим із матір’ю матеріалізувалися, навіщо тобі одній стільки житлової площі, давай мінятися. У нас діти, ти йди в нашу однокімнатну квартиру, а ми сюди…
Та в Олю дух норовливості вселився, вона їм відмовила, сказала, що вона не одна, а з сином.
Довго вони її діставали.
Оля тоді розміняла свою трикімнатну квартиру на одну двокімнатну в центрі, а одну подалі. Дуже вигідний обмін, дуже, раділа Оля. Це їй мама подружки допомогла.
Підкопила, ремонт зробила, другу квартиру здавала. Всяко було в житті, і чоловіки зустрічалися, та пам’ятала своє дитинство, не хотіла Ваньці вітчима.
З тією ж подружкою магазин відкрили, потім другий, тепер у них вісім штук. Їм нема чого мережевих магазинів бояться, у сенсі конкуренції, вони в таких місцях відкривають, що мережі туди не лізуть.
Не величезні гроші, але на хороше життя цілком вистачає.
Непомітно виріс Ванька, вивчився, одружився. Вони давно вже не жили в злиднях, але звичка заощаджувати на собі і жити для сина в Олі залишилася.
Подружка лаялася, лаялася і махнула рукою.
Днями Ольга розмовляла телефоном із подругою з дитинства, і та сказала, що номер телефону Ольги наполегливо випрошує їхній однокласник.
Оля з ним дружила в дитинстві, навіть цілувалися, а потім з’явився батько Івана, куди вже рівнятися…
І Оля щось засоромилася як дівчисько.
Сашко, так звали чоловіка, був одружений, розлучений, є донька. Вони проговорили всю ніч! Оля сказала йому, що працює продавцем у магазині, він спокійно відреагував, йому було набагато цікавіше, як жила Оля всі ці роки.
Адже після школи він поїхав, був Сашко з неблагополучної сім’ї, всього домігся сам, тепер у нього невеличкий бізнес із виробництва пластикових товарів народного споживання. Сказав побіжно, не вихваляючись, а якось зніяковіло.
Ось тому Оля і вирішила привести себе до ладу, як то кажуть. Ніколи з нею такого не було.Не встигнувши увімкнути телефон, на Олю посипалися смс. І тут же пролунав дзвінок від невістки.
-Ольго Вікторівно, а ви де?
-Привіт Вікторія, а в чому власне справа?
-Та ні в чому, нічого що ми в кіно зібралися сходити?
-Та ні, нічого, ідіть.
-Ви що знущаєтеся? – верещить Віка, – ми куди Даньку дінемо?
-Не знаю,- безтурботно сказала Ольга, -відвезіть до твоєї мами.
-Ви що зовсім? У мами тиск! Данька такий спритний, ви що…
-Мені ніколи, у мене салон, а потім кіно.
І Оля посміхнулася несміливо собі новій, такій… зухвалій, ух.
-Твоя матуся зовсім ку-ку? -Віка ледь не плакала, -я весь тиждень сиджу вдома, я що, не маю права відпочити?
Бачте, у неї салон. Подзвони і скажи їй, нехай не тягається по салонах на старості років, а з онуком сидить. Безсовісна, зовсім дах поїхав. Старенька вже, а туди ж, по салонах тягається… Ще піди чоловіка знайде, на старості років заміж вийде, і тю-тю твою спадщину, маразматичка стара.
-Віко, ти зрозуміла, що ти сказала?
-Що я сказала? Назвала твою матусю безсовісною маразматичкою?
-Збирайся
-Що? Куди? Ти їй подзвониш, так? Ми підемо відпочивати?
-Збирайся, візьми з собою речей, поки що мінімум.
-Зайчику, ми куди?
-Побачиш.
Покидавши в сумку мінімум речей якісь неймовірні халатики, трусики, розраховуючи на сюрприз, Віка пурхала кімнатою.
-А Данька? Ми куди його?
-Поки що з нами.
-Зайчику, ми куди? Іван, ти куди їдеш?
-Побачиш.
-Виходь, візьми Даньку.
-Та що відбувається, Іване?
Іван мовчав. Піднялися у квартиру до тещі з тестем.
-Вітаю, Надія Михайлівна, Захар Іванович, добрий день. Ось привіз вам назад ваш скарб. Ви мене вибачте, звісно, не маю звички дорослим людям вказувати, але терпець мій урвався, бо ви її не виховали, ось повертаю.
Мені дуже незручно, але ображати мою маму я не дозволю нікому, навіть своїй коханій, поки що, дружині. Навчіть її спілкуватися без претензій, а то всі винні, всі навколо тупі й ідіоти, ай…
Чоловік махнув рукою.
-Даньку завтра привезу, підемо синку. Поки не навчишся поводитися по-людськи, додому не повернешся. Час обмежений, і він пішов.
І, ще, навчіть її готувати. Не яйця смажити і макарони варити, а готувати. Мені ресторанна їжа ось уже де. Я їм нормально тільки у вас і в мами. Питання, навіщо мені дружина?
І пішов, грюкнувши дверима.
Оля була здивована, побачивши вдома Івана з Данькою.
-Синку, я… вибач…
-Мамо… це ти мене вибач, правда. Ми побудемо сьогодні з Данькою у тебе.
-Бабасю, ти така гарна як трансформер, вжи, вжи. Ось така бабася моя.
-Ого, ось це комплімент.Дякую рідненький.
Іване, а я ж не готувала нічого, там котлети з макаронами тільки, вчорашні. Я з Маринкою, ну з тіткою Мариною…
-Мамо, іди відпочивай. Мені просто треба теж відпочити, привести думки до ладу. Можна ми в тебе поки що…
-Звісно, Іване. А що сталося?
-Нічого, не переживай.
У цей час батько Вікі, Захар Іванович, кричав так, що стіни тряслися.
-Оце так, чоловік повернув її. Треба було вчитися, а не очі малювати. Ти що пожерти не можеш приготувати, добре б працювала, але ж вдома сидить, прибиральниць замовляє. Ти хто взагалі? Чому тебе вчили?
-Захаре, ну вгамуйся, дівчинка все зрозуміла…
-Зрозуміла? Зрозуміла? А ти запитай, запитай у дівчинки, що вона про матір Івана сказала. Через що в нього терпець урвався, га? Запитай у неї, давай!
Віка ридала, картинно заламуючи руки
-Захаре, ну справді, могла б і посидіти з онуком…
-Ти… ти… ах ти… та ви обидві… пішли геть, геть з очей моїх. Завтра ж скажу Ваньці, щоб подавав на розлучення. Виростили чудовисько…
А Оля? Що Оля. Несміливо вчилася любити себе. Дивне це почуття, коли не треба кудись бігти, щось робити, завжди поспішаючи, купити синові те, зробити це…
Вона просто йшла вулицею і роздивлялася з усмішкою цей світ. Як добре-то. Оля ніби прокинулася від вічної сплячки, від бігу, як білка в колесі.
Все біжиш, біжиш. І не треба нікого боятися образити, боятися щось зробити не так.
Ти вже не малятко, яке може насварити вітчим, накричати мати. Яку можуть викинути з-за столу, за комір. Тому що твоя знову жере, а що вона зробила для цього.
Тобі не треба комусь намагатися сподобатися, бути потрібною, боячись, що якщо не будеш послужливою, від тебе відвернуться, як мати. Обравши вітчима і нових дітей…Спеціально для сайту Stories
Оля йшла й усміхалася, як багато знадобилося часу, щоб зрозуміти це.
Цілих сорок років життя! Сорок років! Мати вийшла вдруге заміж, коли Олі було сім… І ось усі ці роки вона все метушиться, боячись когось образити, або зробити не так…
А їй усього сорок сім. Це Віці, в її двадцять три вона здається старою жінкою, а в неї, в Олі, між іншим однокласниця, два роки тому другого у світ привела.
Хіба вона стара?
Знову виправдовуюся, думає Оля. Що ж, довгий шлях треба пройти, щоб позбутися почуття вічного боргу перед кимось…
***
Оля зустрічається із Сашком. Ні про що не думає… голову не втрачає, не та вона людина, життям навчена, але на побачення бігає, очі горять.
Віка… тут усе складно. Ванька кохає її, звісно. Дитині потрібна мати. Але хіба можна переробити характер за короткий термін.Спеціально для сайту Stories
Вона спочатку дулася, чекала вибачення від Івана. Потім усе ж таки вибачилася сама, і то, мабуть, для того, щоб повернутися до звичного способу життя.
Єдиний урок, який вона винесла, це те, що Іван не дасть образити матір.
Але заздрість і жовч куди подіти? Правильно, завести блог, і поливати там брудом божевільну бабусю-свекруху, щоправда, не вказуючи її вік. А то ці старі загризуть, все вважають себе молодими, у свої п’ятдесят чи скільки їм там.
Є у Віки й однодумниці, такі ж як вона, що прийшли прикрашати цей світ.
