Галя летіла з роботи на крилах, та й не дивно — її нарешті помітили й підвищили.
— Гавриленко, — сказав начальник цеху, — йди до директора.
Галя була на сьомому небі від щастя: нарешті у неї все почало складатися як слід, а то мама так хвилювалася, чи все гаразд у неї, у Галі.
— Гавриленко, до тебе гості, — сказала комендант гуртожитку й стиснула губи, — май на увазі, Гавриленко, родичі й друзі — всі до дев’ятої години, ти сама знаєш…
Галя з подивом озирнулася і побачила худорлявого, вухастого підлітка.
— Ти до Гавриленко, чи що? — запитала Галя, хлопчина їй когось смутно нагадував, хлопець кивнув і простягнув аркуш у клітинку.
Дрібним, вишуканим почерком було написано листа для Галі.
“Дочко, я знаю, що не маю ніякого морального чи іншого права звертатися до тебе, але повір, більше мені ні до кого.
Це Сашко, мій син, а твій брат, так вийшло, що мама його пішла передчасно, тепер ось і я…
Якщо ти читаєш цей лист, значить, мене вже немає.
Я винен перед тобою, донько, страшенно винен, але я дуже прошу тебе, допоможи Сашку, не кидай його.
У нього є трохи грошей — це всі наші заощадження, він усе віддасть тобі, тільки прошу, допоможи йому, хлопець розумний, йому б доучитися…”
Далі йшли вказівки, як поводитися з Сашком..
Батько просив вибачення і дякував Галі, він вірив, що вона не покине хлопчика.
Галя підняла очі від листа, Сашко весь цей час стояв, опустивши руки й голову.
Сашко знову кивнув.
— Чекай, — кинула вона коротко і пішла до коменданта, та покричала для вигляду і милостиво дозволила Галі поставити розкладне ліжко у себе в кімнаті.
— Слухай, Гавриленко, це тільки до ранку, а вранці вирішуй свої проблеми.
Галя не раділа несподіваному щастю, вона й не знала, що в неї є брат.
Батько пішов від них, коли Галя була маленькою, вона його ледь пам’ятала, але все ж чекала, чекала, що він приїде, і тоді все — все буде інакше, але він не приїхав.
Мати пішла з життя, Галя переїхала до міста, будинок належав бабусі, дядько забрав бабусю до себе, а будинок продав, Галі й поїхати нікуди, і немає у неї нікого на всьому білому світі.
Дядькові вона не потрібна, а бабуся сама тепер гостює у невістки, а та жінка з характером…
Тепер ось… несподівано, брат з’явився, і що їй робити? Сама живе в гуртожитку… Ех, ну що за життя, не встигла порадіти призначенню.
А може… Може це навпаки, ось, мовляв, тобі Галя, щоб життя не здавалося медом… Ну а що? Бабуся завжди казала, що нічого просто так не дається, мабуть, і їй, Галі, Сашко не просто так дався…
Вранці вмовила коменданта, щоб Сашка залишився до вечора.
– Марія Петрівна, ну куди мені хлопця подіти?
– А я звідки знаю? У мене що тут, благодійна контора? Відвези до батьків.
– Ви ж знаєте, що нікого немає ні в мене, ні в нього.
-Ага, як же, знаю. А може, він тобі й не брат зовсім? А може, ти коханця якогось привела і хочеш мені тут розпусту влаштувати.
-Ви що таке говорите? Та як ви можете? Добре, піду до директора заводу і розповім йому, як ви тут крутите-мутите, думаєте, ніхто не знає?
-Ой, ой, налякала, про що він не знає?
-А як ви шабашникам кімнати втричі дорожче здаєте…
-Гаразд, нехай поки що живе, але вирішуй свої проблеми, скажи, щоб сидів тихо, як миша.
На роботі помітили, що Галя задумлива, директор викликав її на розмову, мовляв, що сталося, кажи.
Ну Галя й розповіла, все виклала, нічого не приховала. Директор велів йти працювати, сказав, що щось придумає, і придумав: виділили Галі з Сашком кімнату, одну на двох.
Хлопчика влаштували до школи, оформили документи, опікуном стала Галина.
Сашко дуже любив вчитися, а після школи біг на завод — то стружку вивантажити, то десь підмести, а за це йому платили гроші.
Хороший братик у Галі, хороший.
-Дякую, тату, – шепоче Галя, – дякую за братика.
Сашко спочатку мовчав, а потім освоївся, розговорився.
– Дзвіночку мій, – сміється Галя, – як же мені без тебе нудно буде.
-А чому це ти без мене збираєшся жити?- дивується Сашко.
-А як же, Сашко, закінчиш навчання, в армію підеш, одружишся…
-Угу, спершу тебе заміж віддам, а потім уже…
-Ай, кому я потрібна, Сашко, безприданниця, та ще й сирота.
А тут Сашко ніби засумував, щось гнітить хлопця.
-Сашко, що з тобою? — питає Галя.
-Ні, нічого, – каже, а сам ніби плаче, чи що.
Так і не сказав нічого, як не питала.
А тут якось не прийшов на завод допомагати, хоча точно знала, що рано з уроків прийде, додому прийшла хвилюючись, Сашко ввечері прийшов, очі ховає, сказав, що затримався у друга, в настільний хокей грали.
Притиснути намагалася, він замикається в собі, що робити не знає Галя. Погані думки вже перемагають, непомітно обнюхувала, не пахне, та що ж таке?
Ну що робити? Вирішила простежити за братом, помітила, що двічі на місяць хлопець регулярно зникає, простежила.
Після уроків Сашко побіг прямо на вокзал, сів у електричку, Галя слідом, намагається, щоб Сашко її не побачив, ось на станції вийшов, і Галя за ним, йде, не озирається, так впевнено.
Що за справи?
Дитячий будинок, ось і все, до кого він там? Може, дівчину собі завів, чи що? Нічого не зрозуміло, сіла на лавку, чекає.
Вийшов, очі витирає, плаче чи що? Та що таке?
-Сашко, – покликала йому в спину.
-Ой, Галя…
-Ну так, Галя, а кого ти чекав побачити? Що відбувається, Сашко?
Важко зітхнув, сів на лавку.
-Я тобі не все розповів, тато не дозволив. Та у мене совість… відчував себе негідником, що кинув її.
-Та кого ж, Сашко?
-Вірку, сестру…
-Як, -вигукнула вона, -у нас ще є сестра?
-Не у нас, у мене…Тут не тільки дитячий будинок, ще й інваліди…сестра у мене старша, Віра…вона…я виросту і заберу її…
-Що з нею?
-Вона народилася розумово відсталою, але вона добра, розумієш… вона мене вигодувала, коли пішла з життя няня, батько її не вигнав, вона жила з нами, а потім… Потім її відправили сюди.
-Сашко, Сашко, шарф вдягни, застудишся, – Галя повернула голову, біля кованої огорожі, притиснувшись обличчям до прутів, стояла невеликого зросту не то жінка, не то дівчинка. – Сашко, приїжджай…
-Іди, іди додому, Вірочка, іди, чуєш?
-Сашко мій… братик.
-О, Господи, — Галя кинулася туди, у цей двір, Сашко побіг слідом.
-Віра, тебе Віра звати?
Жінка-дівчинка злякано дивилася на Галю.
-Я… твоя сестра, розумієш? Я сестра Сашка і… твоя.
-Сестра? Я сестра. Я сестра Сашка, Сашко мій брат! Я люблю Сашка.
-І я, чуєш, я твоя сестра, Сашко… Я не можу.
-Сестра, – Віра простягнула руку і погладила Галю по руці, – моя сестра, – вона притиснулася до Галі, міцно-міцно і заревіла, – моя сестра, моя і Сашка, сестра Віри, мами немає, тата немає, Сашко поїхав, уууу.
-Не плач, Вірочка, чуєш, не плач, я… я заберу тебе, чуєш? Ти мене чуєш? Я Галя, сестра, я обов’язково тебе заберу.
-Забери, Галя.
-Заберу, Віро.
-А ну, чого ти тут, йди в корпус, – гнівно прикрикнули на Віру.
-Не смійте на неї кричати.
-А ти хто така? А ну йди звідси, а то зараз поліцію викличу, всякі шастають, а ти йди, йди, чого стоїш.
-Вірочка, чекай нас, чекай, мила…
-Сестра Галя, Галя сестра…
Всю дорогу Галя проревіла, притиснувшись до Сашка.
-Вона хороша, Галю, її мама всьому навчила, ти справді її забереш? Вона й готувати вміє, правда, прості страви, за чистотою стежить, шити вміє, лагодити те, що треба, шкарпетки й рукавички в’яже, красиво, з візерунками…
Опять Галя у директора, той качає головою.
-Галю, навіщо тобі це? Вона хвора людина, гаразд, брат, але ж вона тобі чужа…
– Допоможіть, дуже прошу, сама пробувала, ні з якого боку не підступишся, не так просто з державної установи такого типу вирвати людину, допоможіть.
-Ну і куди ти з нею?
-Не знаю, в село поїдемо, будиночок купимо, але там залишати не можна, прошу вас…
-В яке село, Галя! Так справи не робляться.
Гаразд, дай мені три дні, будь ласка, я щось придумаю…
І придумав.
-Гавриленко, до директора.
Пішла, та куди там, побігла Галя в кабінет до директора, а там…
-Ось Галина, ордер вам на квартиру, з вашою великою родиною.
-Що? Три кімнати? Іване Володимировичу, це що, правда? Та нам би й однокімнатної вистачило б…
-Яка однокімнатна, ти, хлопчик, та інвалід…
-Ви нам допоможете… Вірочку?
-Ось перелік документів, збирайте…
Плаче Галя від щастя, плаче Сашко, поїхали до Вірочки. А вона впізнала, біжить перехиляючись, кричить, що сестра, сестра приїхала і брат Сашко.
Скаржиться, що ображають, волосся обстригли.
-Не плач, не плач, Вірочка, волосся відросте, не плач, мила.
Забрали Вірочку, оселилися в новій квартирі, Господи, невже це не сон? Галя з Вірочкою в одній кімнаті, вона від Галі не відліпає, гладить, цілує, Сашка притискає, плаче.
-Все, Вірочка, все… ми разом.
-Не віддаси Віру? Не віддаси в поганий дім?
-Ні, звичайно, ти що, мила? Ти наша, ми тепер разом.
Живуть, у Галі сім’я.
Віра готує, щось робить, метушиться, ой, яка господиня.
Згадує маму, плаче.
Возили її до мами, показали, що тут тепер, а вона не погоджується, каже, що мама на небі, дивиться…
Галя поїхала і до своєї матусі, заїхала до дядька, не раді, звичайно, тільки бабуся зраділа.
Приїхала, плаче, Сашкові з Вірочкою про життя бабусі розповідає.
Вірочка бачить Галю, плаче і сама ридає, ледве заспокоїли.
-Галю, давай заберемо бабусю? Буде у нас хоч хтось старший у родині, – каже Сашко, ну такий розумний.
Поїхала Галя і забрала бабусю. Невістка вслід кричить, щоб не привозила стару, Галя запевнила, що не привезе…
Живуть, бабуся прагне допомагати, вже не страшно й Вірочку з нею залишити.
Вірочка спочатку боялася, боялася бабусю, а потім полюбила, господарюють дві господині.
Добре у Галі вдома, тепло й світло.
Сашко школу закінчив, до інституту вступив.
Бабуся три роки у Галі прожила, пішла у своєму розумі, чиста і доглянута, в любові та злагоді.
А Галя раптом вийшла заміж. За хорошого хлопця, Віктора, але відразу сказала, що зі своєї квартири ні ногою, та й сім’я у неї.
Віктор подружився з Вірочкою, вона його Віктора — старший братик — називала, Сашку взагалі замість батька став, бабушку вже не застав.
Сашка відучили, двох діточок народили, Вірочка допомагала виховувати, ой як тремтіла за дітлахами.
Вони її так любили, так любили…
Вірочка пішла під час великого престольного свята, вона знала їх усі, ці свята, пішла з посмішкою на губах.
Так діти тужили за своєю нянечкою. Пояснили, що нянечка тепер на небі.
Сашко закінчив навчання, став відомою людиною, одружився і ніколи більше нічого не приховував від своєї сестрички, розповідаючи всім, що його сестра з величезним серцем приймала біля себе всіх сиріт і бідних, дарувала всім тепло, знаходила добрі слова.
-Ви ж моя родина, – знизує плечима вже вся сива Галина і посміхається своїм підрослим правнукам.
