Ранок у Ольги та Сергія почався із запізнення. Проспавши сигнал будильника, вони обидва бігали квартирою, намагаючись одночасно зібратися на роботу і зібрати сина, Віктора, в садок.
– Любий! Ти забереш Вітю, гаразд? – крикнула Ольга зі спальні, натягуючи штани й одночасно намагаючись зібрати в рюкзак речі для садка.
– Добре! – відгукнувся Сергій. – Де мої ключі?
– Я не бачила! – роздратовано кинула Ольга, бігаючи по кімнаті в пошуках мобільного телефону. Нарешті, схопивши мобільник, вона поспішила одягнути Вітю, який весь цей час грався з машинками, не звертаючи уваги на метушню.
До садка Оля і Вітя долетіли буквально за п’ять хвилин. Оля намагалася роздягнути сина, але блискавку на куртці заїло. Раптом жінка підняла очі на сина і побачила, що він починає плакати.
– Мамо, я не хочу в садочок… – Вітя раптом почав вередувати, морщачи лобик і стискаючи ручки в кулачки.
– Синку, ну що ти починаєш? Ми ж поспішаємо! – Ольга намагалася зберегти спокій, але її голос зрадницьки тремтів. Вона погладила сина по голові, присіла перед ним, намагаючись його заспокоїти. – У садочку буде весело. Ти зустрінеш друзів, пограєшся…
Але вмовляння не допомагали. Хлопчик стояв на місці й дедалі більше вередував. У роздягальню вийшла вихователька, м’яко посміхнулася Ользі і взяла Вітю за руку.
– Не хвилюйтеся, Ольго, – сказала вона. – Ми з ним розберемося. Вітю, підемо до хлопців, вони вже чекають.
Ольга зітхнула з полегшенням, але одразу відчула, як чергова хвиля стресу захльостує її.
– Боже, як я спізнююся… Кошмар, – пробурмотіла вона, дивлячись на годинник. Швидко попрямувавши до виходу, вона вирішила зателефонувати своїй клієнтці, щоб попередити про затримку.
Дістала телефон із сумки, почала шукати номер у контактах, але не могла нічого схожого знайти. Ольга придивилася і зрозуміла, що це не її телефон. Вони з Сергієм у метушні переплутали телефони. Чортові парні чохли.
– Ну чудово… – з роздратуванням сказала вона вголос, намагаючись збагнути, як зв’язатися з клієнткою. Потрібно було дзвонити чоловікові на свій телефон і просити його переслати потрібний номер.
Поки Ольга думала, телефон у її руках завібрував, і на екрані спливло повідомлення. Ольга мигцем глянула на повідомлення:
Дімон: “Як там із тією дівчиною зі спортзалу?”
Ольга застигла. Вона кілька разів прочитала повідомлення. А потім у якомусь тумані відкрила діалог і почала читати.
Дімон: “Так що, ти все-таки втерся в довіру?”
Сергій: “Так, дала номер. Домовилися, що цими вихідними. У мене”.
Оля з жахом перечитувала ці слова. Цими вихідними? Вона мала відвезти Вітю до своєї мами і залишитися там на ніч…
– Боже… – прошепотіла вона, відчуваючи, як серце стискається від болю. – Краще б я цього не знала.
Ользі коштувало величезних зусиль вдавати, що вона нічого не знає. Кожен день, кожен погляд на Сергія ставав для неї випробуванням. До суботи залишалося ще три дні, але Оля вже почала занурюватися у власні думки, розмірковуючи про те, як їй вчинити.
Вона намагалася переконати себе, що це просто непорозуміння, що, можливо, вона неправильно зрозуміла. Але щоразу, коли вона дивилася на чоловіка, в голові звучали його слова з листування: “Цими вихідними. У мене”.
Сергій, здавалося, не помічав нічого. Він поводився, як зазвичай: турботливий, ніжний, завжди готовий допомогти. Увечері він питав, як минув її день, допомагав із вечерею і навіть укладав Вітю спати.
Ольга вдивлялася в його очі, шукаючи відповіді на запитання, які вона ніяк не могла поставити. Жодного сліду провини. Це лякало її ще більше.
У середу ввечері вони разом дивилися фільм. Сергій обійняв її за плечі, як це було раніше, і Ользі довелося стиснути губи, щоб не розплакатися просто в нього на плечі. У його обіймах вона почувалася незахищеною, ніби її світ ось-ось завалиться. Кожен його жест тепер здавався фальшивим, немов він старанно приховував щось.
У п’ятницю ввечері вони поклали Вітю спати. Ольга стояла біля кухонної раковини, задумливо водячи рукою по воді. Сергій, підійшовши ззаду, обійняв її за талію і прошепотів:
– Ти сьогодні якась сумна. Усе гаразд?
Оля застигла на місці, відчуваючи, як по спині пробіг холодок.
– Так, усе нормально, – відповіла вона, намагаючись усміхнутися. – Просто втомилася трохи.
– Розумію, – сказав він м’яко і поцілував її в маківку.
Уночі з п’ятниці на суботу, коли Сергій уже спав, Ольга тихо піднялася з ліжка і пішла у ванну. Зачинивши двері на замок, вона ввімкнула воду і сіла на край ванни. У цей момент усі її почуття хлинули назовні.
– Чому? – шепотіла вона крізь сльози. – Чому так?
Вона ставила собі одне й те саме запитання знову і знову, але відповіді не знаходила. Усі думки плуталися.
“Як він міг? Що мені тепер робити? Чи варто говорити йому, чи просто піти?”
У грудях усе стискалося від болю, а розум кидався між страхом, образою і спробами прийняти реальність.
Єдине, про що вона знала напевно – до ранку потрібно знову надіти маску. Завтра день, коли вся правда спливе назовні.
У суботу вранці Оля відвезла Вітю до своєї мами. На душі в Ольги було важко, кожен рух давався важко. Мама відразу помітила, що щось не так.
– Олю, все гаразд? – запитала вона, зустрічаючи доньку.
Оля нервово посміхнулася, намагаючись приховати хвилювання. Її голос прозвучав неприродно легко:
– Так, мамо, усе нормально. Просто поспішаю… Хочу зробити Сергію сюрприз. – Вона швидко поцілувала Вітю в лоб і вирушила до машини, навіть не озираючись, щоб не затриматися довше.
Усю дорогу додому Олю буквально трясло. У голові вихором носилися думки: “А раптом він просто піде на зустріч із другом? А якщо вона не прийде? Чи я щось неправильно зрозуміла?”
Вона одночасно хотіла спіймати чоловіка на брехні, побачити його в ту мить, коли він зустрічатиметься з іншою, і водночас усередині себе мріяла, щоб усе це виявилося помилкою. Їй хотілося заплющити очі, забути всі підозри і продовжувати жити так, як раніше.
Під’їхавши до будинку, жінка заглушила мотор, але залишилася всередині машини. Вона не наважувалася вийти. У голові спливли образи щасливих моментів: Сергій, що сміється разом із нею на кухні; вони, що гуляють із Вітею в парку; вечірні посиденьки біля телевізора.
Сім’я здавалася їй такою міцною і щасливою, що тепер, сидячи в машині перед будинком, Ольга розуміла: кожна секундочка, яку вона проводить тут, немов продовжує її щастя. Це була мить спокою перед тим, як усе може завалитися.
Зібравшись із силами, Ольга піднялася на поверх і постояла біля дверей, тримаючи ключ у тремтячій руці. Потім вона вставила його в замок і повільно повернула, немов не хотіла входити в ту реальність, яка чекала на неї за дверима. У квартирі було темно, тільки на кухні горіло тьмяне світло від торшера. Вона одразу почула приглушені голоси, сміх і шепіт. Усередині неї все стиснулося.
“Це він”, – подумала вона. – “Усе сталося”.
На секунду в неї запаморочилося в голові. Крок за кроком, немов у якомусь тумані, вона рухалася коридором, не усвідомлюючи до кінця, що вона чує.
Здавалося, що з кожним кроком вперед вона все більше втрачає контроль над собою. Усе її тіло пручалося, але Оля йшла. Ще крок – і вона побачить те, що відбувається на кухні. Серце шалено билося, ніби намагалося вирватися з грудей.
– Сергію? – прошепотіла вона, але її власний голос прозвучав чужим, металевим, наче говорив робот.
Вона повторила голосніше:
– Сергію?!
Оля, не дочекавшись відповіді, зробила крок у кухню. Жінка побачила двох – чоловіка і жінку. Чоловіком був не її чоловік. Це був Дмитро, найкращий друг Сергія. Оля на секунду застигла. Дмитро різко повернувся і, побачивши її, помітно переполошився.
– Олю! Це не те, що ти думаєш… Я просто… Олю! Ну ти ж знаєш, що в нас удома? Оль! Ну не до матері ж мені було з нею йти… – він почав нервово виправдовуватися.
Ольга не чула його, просто стояла, дивлячись на них і не розуміючи, що відбувається. У голові продовжували лунати жахливий гул. Її розум і серце розривалися на частини.
Оля відчувала, як сльози почали тихо котитися по щоках, але раптом спіймала себе на тому, що водночас вона посміхається.
– Я зрозуміла, Дмитре… – тихо промовила вона, не в силах стримати почуття, що нахлинули. – Я піду.
Вона повільно повернулася і вийшла за двері. На вулиці прохолодне повітря обпекло її обличчя, жінка була збентежена. Вона дістала телефон і тремтячими пальцями почала набирати номер чоловіка.
– Алло… – його голос пролунав у слухавці, але вона не могла зібрати слова в речення. Усе, що вирвалося з неї, було несподіваним і дурнуватим зізнанням:
– Я тебе кохаю… Дуже кохаю…
Крізь сльози і дивний, нервовий сміх, вона намагалася сказати хоч щось зв’язне, але її переповнювали емоції. Усі підозри, страхи, напруга – все це раптом прорвалося назовні. Думки розбігалися.
– Я була вдома… Там Дмитро… – прошепотіла вона в слухавку.
– Ясно… Пробач, не злись, благаю. Я зараз в офісі. Приїжджай! Чуєш? Не злись на мене, люба… Ти ж знаєш Дмитра. Приїдеш?
– Уже їду…
Оля кинулася до машини, їй дуже хотілося швидше обійняти чоловіка.
Оля і Сергій сиділи на підлозі в конференц-залі, перед ними стояла пляшка ігристого. Оля сиділа, поклавши голову на плече чоловіка, і повільно стискала в руках келих.
– Вибач, я справді не хотіла підглядати за вашим листуванням. Я ніколи так не робила…
– Це ти вибач, що дав себе втягнути в цю історію. Відразу треба було тобі все розповісти.
– Чому він тебе попросив?
– Тому що я його друг. Тому що за день до, він зганьбився перед цією дівчиною.
– Як?
– Він влетів у неї на повному ходу й облив коктейлем… Зіпсував їй білий костюм, вона вся синя була… І після цього він, як зазвичай, деградував до стану чотирнадцятирічного підлітка. “Не можу! Боюся! Сергію, допоможи!”.
Сергій почав передражнювати голос друга. Оля засміялася.
– Він мій найкращий друг… Мені його шкода. У підсумку я взяв її номер, виставив Дімона в найкращому вигляді, присмачив гумором і вуаля.
– А в наш будинок він навіщо її потягнув? Можна ж у готель піти…
– А ти не пам’ятаєш, чому він із мамою досі живе?
– Щоб не витрачати гроші на оренду… І щоб мама йому котлетки готувала… Ну і шкарпетки прала та прасувала.
– Так, – Сергій багатозначно подивився на дружину.
– Він такий скупердяй! – вибухнула сміхом Оля.
– Ми дружимо двадцять років, із першого класу, ймовірно, я – єдиний, перед ким йому не соромно показувати цей бік себе…
– Ти – справжній друг, Сергію! Хвалю!
Оля похитала головою.
– Стоп. А якщо вони все ще там? Ми ж не можемо ночувати у вашому офісі… А додому я поки що не хочу… Нехай прибирається там.
Сергій поцілував дружину.
– А я не такий скупердяй, як він. І ми заслужили на романтичний вечір.
– Серйозно?! Поїдемо в готель?!
Сергій кивнув. А потім різко встав і підняв дружину на плече. Оля сміялася і намагалася вирватися, але чоловік тримав її міцно.
– Я доставлю тебе туди в цілості й схоронності!
Оля голосно сміялася і не могла повірити, що кілька годин тому в душі вона ховала свій шлюб.Спеціально для сайту Stories
