Свекруха з’явилася біля віконця саме в той момент, коли Олена загортала найбільший букет за всю свою квіткову кар’єру. Кар’єрі було п’ять тижнів.
Молодий чоловік у випрасуваній сорочці збирався зробити пропозицію і просив, щоб букет був розкішним, але щоб помістився в маршрутку.
Плівка тріщала на весь двір.
— Олено! — сказала Ярина Тимофіївна. — Що це?
— Троянди, — відповіла Олена й притиснула ліктем неслухняний кут.
— Я бачу, що це троянди. Я питаю, що ти робиш по той бік прилавка?
Наречений подивився на свекруху, потім на Олену й про всяк випадок заздалегідь дістав картку.
— Мені б пошвидше, — прошепотів він. — Вона до дев’ятої спить, потім уже ніякого сюрпризу.
Олена затягнула стрічку, приклала його картку до термінала й побажала, щоб йому сказали «так». Він притиснув букет до грудей, і риссю побіг до зупинки.
Ярина Тимофіївна залишилася стояти. Зробила крок назад і оглянула кіоск — від вивіски «Квіти» до відер із хризантемами — з тим самим виразом, із яким тридцять років, працюючи в районній бібліотеці, приймала назад книги з плямами від варення.
— Я йшла по краплі для очей, — повідомила вона. — Думала, зір погіршується. А ні, це в мене невістка влаштувалася в кіоск. Цілий місяць ти мені розповідала про співбесіди! Остап хоч знає, де його дружина пропадає з ранку до ночі?
Олена відразу захотіла виправдатися: ринок праці, вік, кадровики з накладними віями. Вона зачекала й витерла руки об фартух.
— Остап у курсі, Ярино Тимофіївно. Він зранку приносить мені сюди термос, а ввечері зустрічає. І йому не соромно.
Соромно було б третій місяць сидіти вдома й переставляти банки на кухні.
Двадцять шість років Олена пропрацювала метрологом на Полтавському приладобудівному заводі. Вона відчувала спиною, якщо штангенциркуль бреше на сотку, і могла за звуком відрізнити справні ваги від зношених.
У лютому завод переформатували, і керівництво вирішило, що метрологів у місті забагато. Останній місяць Олена здавала журнали повірки, через відеозв’язок показувала молодому наступнику, у якій шафі лежать еталонні гирі, і врешті забрала з підвіконня свій кактус.
Вона була впевнена, що фахівця з таким стажем заберуть з руками. Руки знайшлися, тільки не ті.
На співбесідах її зустрічали дівчата років двадцяти п’яти з віями, які Олені за професійною звичкою хотілося виміряти. Дівчата запитували про гнучкі навички та про те, ким вона бачить себе через п’ять років.
Олена відповідала, що за п’ять років бачить себе шістдесятирічною і мріє нахилятися до нижньої шухляди без звуку, що лунає з коліна.
Усі обіцяли передзвонити.
Олена вела облік: обіцянок — одинадцять, дзвінків — нуль. За похибку в сто відсотків її б вигнали із заводу в перший же день.
Остап казав, що прогодує її, що можна розслабитися й нарешті подивитися серіали. Олена сумлінно переглянула один, довгий, про невістку та заможну родину. У сороковій серії героїня все ще не наважувалася сказати чоловікові про дитину, і Олена вимкнула телевізор.
Потім вона переставила на кухні всі банки за висотою, а крупи — за терміном придатності. Через тиждень Остап відкрив шафу, довго шукав гречку між перловкою та манкою і сказав:
— Оленко, піди вже куди-небудь працювати, га? Хоч куди. Я тебе люблю, але я хочу свою гречку назад.
На допомогу прийшла сусідка з третього поверху. Галина знала все про всіх у радіусі трьох зупинок, а заразом знала, що в її подруги Ельвіри в квітковому кіоску прямо біля їхнього двору продавчиня вийшла заміж і поїхала.
Олена завітала до кіоску просто запитати, чи беруть людей без досвіду. Ельвіра за дві години пояснила їй, що троянди люблять холодну воду, кущові хризантеми тримаються довше за деякі шлюби, а покупець завжди називає суму на чверть меншу за ту, яку готовий віддати.
Платити обіцяла шістнадцять тисяч гривень готівкою, поки триває випробувальний термін, і п’ять відсотків від продажів. Олена погодилася і до обіду вже підрізала стебла під однаковим кутом, звіряючись із транспортиром із ящика з інструментами Остапа.
— Тільки покупцям не показуй, — попросила Ельвіра. — Подумають, що у нас дорого.
Через місяць виручка зросла на третину. Олена ніколи не помилялася з рештою і відверто казала, яка троянда протримається тиждень, а яка — до вечора.
Люди поверталися, щоб їм знову сказали правду, а зараз це рідкісна послуга.
У неділю свекруха запросила на чай. У Ярини Тимофіївни все в домі мало свою історію: цукорниця з вензелями, ложечки «від бабусі». Над диваном висів портрет дами в капелюсі. Свекруха називала цю даму прабабусею Аделаїдою й натякала на дворянське походження — то в другому коліні, то в третьому, залежно від настрою.
Олена підозрювала, що Аделаїду купили у вісімдесятих у комісійному магазині разом із рамою, але за двадцять вісім років шлюбу навчилася тримати свої припущення при собі.
— Олено, я скажу, а ти потерпи, — почала свекруха, ледь невістка зняла взуття. — Можеш вважати мене старомодною. Але жінки в нашій родині працювали в бібліотеках і музеях, у крайньому випадку — у гімназії.
А через дорогу від твоєї будки живе Василина Наумівна, колишня директорка школи, де навчався Остап. Ми знайомі сорок років. Вона щоразу питає мене, як Остап, як невістка. І що я скажу? Що невістка стоїть у будці серед відер?
— Скажіть, що невістка тепер у квітах, — запропонувала Олена. — Звучить майже по-дворянськи.
— Не жартуй.
Олена поставила чашку на блюдце і вирівняла ручку паралельно краю столу.
— Ярино Тимофіївно, я з цією жінкою не знайома, вона мене в обличчя не знає. Про кіоск вона вас поки що не запитувала. Ви вже червонієте заздалегідь. Це як платити штраф за перевищення швидкості, якого не було.
Свекруха стиснула губи й виклала козир. У неї була знайома в технікумі в Північному мікрорайоні, там у гуртожитку потрібна була вахтерка. Зарплата майже така сама, сидиш у теплі, в’яжеш, на ніч додому.
— І ніхто тебе там не побачить, — тріумфально завершила вона.
— А студенти?
— Студенти не враховуються. Вони, крім пароля від Wi-Fi, нічого не запам’ятовують.
Олена подякувала й сказала, що їй якраз подобається, коли на її роботу дивляться.
Свекруха повідомила, що попередила невістку, і почала прибирати чашки, хоча Олена свою ще не допила. Вдома Остап запитав, як пройшла зустріч.
— Твоя мама знайшла мені роботу, де нікого не враховують, — відповіла Олена. — Я відмовилася. Я волію, щоб мене враховували.
Через три тижні Ярина Тимофіївна прийшла знову, цього разу з папером. Олена підняла голову від букета й побачила перед віконцем складений учетверо аркуш, а за ним — свекруху у світлому плащі.
— Вийди-но сюди, треба поговорити. Я домовилася: завтра о дев’ятій неси трудову книжку в гуртожиток, ось адреса. Я тебе по-доброму просила, а ти не зрозуміла. Тепер буде по-іншому!
Олена не збиралася влаштовувати скандал при покупцях. Вона попросила свекруху говорити тихіше й почекати, поки вона доробить букет.
Ярина Тимофіївна обійшла кіоск, знайшла двері й потягнула за ручку. Ельвіра наказала тримати двері зачиненими зсередини після того, як у колишньої продавчині викрали виручку разом із банкою з-під кави. Ручка витримала.
Свекруха потягнула сильніше й підвищила голос:
— Вийдеш і послухаєш свекруху, як хороша дівчинка! Я людям обіцяла! Не прийдеш — я тобі таке життя влаштую, що мало не здасться!
Олена прикинула на слух: дев’яносто децибелів, як перфоратор у сусідів зверху в суботу вранці.
Черга заворушилася. Чоловік у кепці обернувся до свекрухи:
— Жінко, ви за квітами чи за невісткою?
— Я за порядком!
— Порядок у нас по черзі, — сказав чоловік. — Ви будете за мною.
Ярина Тимофіївна повернулася до людей і пішла в наступ. Невістка з вищою освітою, двадцять шість років відпрацювала на заводі й отримувала пристойну зарплату, а тепер тут танцює перед кожним, у кого є гаманець.
Дівчина в білих кросівках сказала, що в неї теж вища освіта, а вона стоїть за ромашками й нічого, не розсипалася. Чоловік у кепці додав:
— Нехай танцює, у неї це добре виходить. Вона мені минулої суботи загорнула гвоздики, дружина досі посміхається. Двадцять років не посміхалася. І ось, будь ласка.
Свекруха сказала: «Ви тут усі змовилися», — і пішла, озираючись на ходу та висловлюючи тротуару щось образливе про сучасних людей.
Олена закінчила букет. Руки слухалися, голова не підводила. До вечора вона раптом не змогла пригадати, чи записала в зошит продаж, який пробивала під час криків.
Перерахувала касу — вийшло рівно. Перерахувала ще раз — знову рівно, і все одно не повірила. У зошиті продажу не було.
Ельвіра заїхала за виручкою й застала її над розсипом монет.
— Чому ти їх розкидаєш?
Олена почала розповідати спокійно, по пунктах, наче в акті про несправність. На пункті про «таке життя влаштую» вона розплакалася. Ельвіра мовчки налила їй води з кулера, почекала, потім взяла зошит, перегорнула назад і тицьнула пальцем.
Зниклий продаж стояв на попередній сторінці, акуратний, із датою та сумою.
— Вибачте, Ельвіро, це все свекруха, — сказала Олена. — За все моє життя жоден прилад зі збитим показником не пройшов. А тут просто так переплутала сторінку.
— Похибка в межах допустимого, — відповіла Ельвіра, яка за місяць наслухалася від неї слів. — Вибачень за свекруху не приймаю, на роботу я брала тебе, з нею я договір не підписувала. Якщо твоя Ярина з’явиться ще раз — зателефонуй мені. Я їй поясню, що у нас торгова точка і ток-шоу ми тут не знімаємо.
Того вечора Остап затримався у матері. За вечерею поцікавився, як ідуть справи з квітами, і тут же, не дочекавшись відповіді, запропонував сходити в гуртожиток. Просто подивитися. Раптом там добре.
Олена тримала над його тарілкою ополоник із борщем і не поспішала його опускати.
— Мама не спить, — пояснював Остап тарілці. — Дзвонить мені, плаче в трубку, через годину знову дзвонить. Каже, сусіди шепочуться.
— Які сусіди?
— Вона не уточнювала.
— Остапе. Тобі самому за мене соромно?
— Мені? Ні! Мені не соромно, але мені дзвонять.
Олена нарешті налила борщ і сіла навпроти.
— Значить, мамі тобі важко заперечити, а мені можна хоч щовечора. Я все життя відповідала за точність, Остапе. Отож, точно: до гуртожитку я не піду.
Остап мовчки доїв, помив свою тарілку, потім помив її ще раз і довго стояв над раковиною, хоча мити там уже не було чого. Тарілка була чистою з першого разу, Олена це бачила.
Вона пішла в кімнату й почала прасувати чистий фартух на завтра. З кухні долинали слова чоловіка, який говорив у слухавку:
— Мамо, вона не хоче. Мамо, ну вона ж доросла людина.
Олена ледь не вийшла, щоб дізнатися, чому він весь час каже «вона», наче листоноша, який лише приносить листи й не має жодного стосунку до їхнього змісту.
Але вона повісила фартух на спинку стільця, лягла й до півночі розглядала смужку світла під дверима.
У середині серпня, у суботу, коли біля кіоску стояла черга з п’яти осіб, Ярина Тимофіївна прийшла втретє. Олена складала букет із помаранчевих гербер. Чоловік попросив побільше зелені й жодної блискучої обгортки, інакше дружина вирішить, що він купив його на заправці.
Свекруха відштовхнула його плечем і нахилилася до віконця.
— Зніми фартух. Негайно.
Потім вона обернулася до черги, наче лектор до аудиторії, і тицьнула пальцем у віконце:
— Подивіться! Дружина інженера стоїть і торгує, наче їй вдома хліба не дають! Я їй нормальне місце знайшла, а їй треба перед усім районом ганьбиться!
Третьою в черзі стояла Галина. Олена бачила, як у сусідки загорілися очі: до вечора про цю сцену у дворі дізнаються у двох редакціях — у короткій та з подробицями. Руки Олени затремтіли, і вона поклала гербери на стіл. Ножиці вона відсунула подалі від краю, сама не знаючи навіщо, просто так було спокійніше.
— Ярино Тимофіївно, відійдіть, будь ласка, від вікна, — сказала вона голосніше, ніж зазвичай. — Я з вами ввічлива. А ви кричите на весь двір. З роботи я не піду. Мені треба закінчити букет.
— Спочатку навчися поважати старших!
У цей момент із черги вийшла літня пані з тростиною. Олена знала її як «Пані з герберою»: щосуботи та купувала одну червону герберу, завжди собі, «бо чоловіки в моєму віці забувають, а я — ні».
Стебло вона завжди перевіряла двома пальцями біля зрізу, і Олена поважала це як колега. Свекруха побачила її й опустила руку.
Поправила комір плаща. Спробувала посміхнутися.
— Василино Наумівно! А ви як тут?
— Як і всі, за квітами прийшла.
Олена подумки перерахувала: п’ятнадцять субот поспіль вона загортала герберу для головної загрози сімейній репутації й чула від неї «дякую, дитинко».
— Я у сімейних справах, — швидко сказала Ярина Тимофіївна.
— Сімейні справи вирішують вдома, – Василина Наумівна сперлася на тростину. — А тут люди з восьмої стоять. Дівчинку не чіпай. Вона єдина в районі, хто мені чесно каже, яка квітка до середи не доживе. Чим ти незадоволена, тим, що вона вміє працювати?
— Ви мене неправильно зрозуміли! У Остапа становище таке, знайомі запитують…
— Я й є ті знайомі, — сказала Василина Наумівна. — Я тебе запитувала. Ти мені пів року розповідаєш, що невістка в науковому інституті. А, як на мене, тут краще. І взагалі… Твоя мама на Центральному ринку півоніями торгувала. Ти сама мені на випускному в Остапа розповідала, як ви з нею о п’ятій ранку з відрами на перший автобус бігли.
Черга з великим інтересом подивилася на свекруху. Покупець із герберами навіть телефон прибрав.
— Це було тимчасово, — сказала Ярина Тимофіївна.
— У нас теж тимчасово, — сказала Олена. — Років на двадцять.
Тим часом Галина дзвонила Остапу. Вікна у квартирі Олени та Остапа виходили прямо на кіоск, а по суботах він до обіду возився з балконною полицею.
Через п’ять хвилин Остап прибіг у домашній футболці, одягненій навиворіт, зі будівельним олівцем за вухом.
Свекруха одразу схопила його за рукав:
— Остапе, скажи їй! Вона мене при всіх ганьбить!
Остап подивився на Василину Наумівну, яка колись викликала його до дошки, потім на дружину біля недов’язаних гербер.
— Оленко, працюй, — сказав він. — Мамо, ходімо додому. Тут більше розмовляти не будемо. Я не буду просити її звільнити мене, і ти більше мене про це не проси.
Свекруха ще раз поглянула на колишню директорку, поправила сумку на лікті й пішла поруч із сином.
Вона йшла дуже прямо, по-дворянськи, якби не знати про півонії.
Олена повернулася до гербер, вибачилася перед покупцем і зав’язала стрічку лише з другої спроби. Покупець забрав букет, покрутився на місці й попросив ще п’ять гвоздик.
— Тещі, — пояснив він. — Я тут послухав, у мене вона ще нічого.
Василина Наумівна отримала свою герберу, перевірила стебло двома пальцями й схвалила.
Увечері Остап зустрів її після зміни й мовчав усю дорогу, хоча дорога там становила сорок кроків. Біля дверей зізнався, що розраховував переконати дружину, раз матір переконати неможливо. Це він знав ще з п’ятого класу, коли пів року просив собаку й отримав черепаху.
Олена сказала, що ще однієї такої розмови не витримає — ні вдома, ні біля віконця. І додала, що з нього вийшов справний листоноша: мамині листи доставляв їй того ж вечора, без вихідних.
— Я більше не поштар, — пообіцяв Остап. — Нехай пише тобі безпосередньо. Я листи гублю.
Олена залишилася в Ельвіри. До літа вона вже навчала новеньку, дев’ятнадцятирічну Марину, і отримала надбавку. Марина спочатку сміялася з транспортира, потім почала підрізати стебла сама і під кутом.
Остап припиняв мамині розмови про роботу дружини коротким «мамо, не починай».
Ярина Тимофіївна аж до самої зими розмовляла лише з сином, а потім почала приходити до них по неділях, але про кіоск мовчала, наче його знесли.
Василина Наумівна, як і раніше, брала свою суботню герберу.
А в червні, у самий розпал сезону, Олена побачила в черзі світлий плащ. Свекруха стояла п’ятою, за мамою з дівчинкою та двома студентами, і ні слова не сказала, поки не підійшла її черга.
— Півонії, — сказала вона. — Білі. П’ять штук.
— Вам у плівку? — запитала Марина.
Ярина Тимофіївна поглянула на Олену.
— У папір. Мама завжди в папір загортала.
Вона заплатила повну ціну, знижки не просила. Коли плащ зник за зупинкою, Олена відкрила зошит і акуратно записала, вказавши дату: «Півонії білі, 5 шт. Свекруха. Без знижки, без скандалу. У межах допустимого».
