– Отже, вирішила все-таки продати? – Ганна Сергіївна поправила окуляри й уважно подивилася на сестру. – А як же мамин заповіт? Вона просила зберегти будинок у родині.
Людмила відвернулася до вікна. За склом гойдалися гілки старої яблуні – тієї самої, що батько посадив сорок років тому.
– Тобі легко міркувати, живучи у своїй трикімнатній квартирі. А мені як самотужки утримувати цей… музей спогадів? – У її голосі звучала гіркота. – Петрович із ЖЕКу каже, дах скоро потече. Де я візьму гроші на ремонт?
Сестри не бачилися майже рік. Після відходу матері їхні рідкісні зустрічі перетворювалися на мовчазні посиденьки за чаєм і закінчувалися сварками.
Ганна підібгала губи. У свої п’ятдесят вісім вона виглядала молодшою за Людмилу, хоча була старшою на три роки. Звичка тримати спину прямо і строгий костюм видавали в ній колишню вчительку математики.
Вийшовши на пенсію, вона не змогла сидіти вдома і влаштувалася в приватну школу – вести підготовчі курси для абітурієнтів.
– Можна подумати, у тебе зовсім немає грошей, – Ганна дістала з сумки конверт. – Ось, принесла твою частку від здачі маминої дачі. Тут якраз вистачить на ремонт даху.
Людмила сіпнулася, немов від ляпаса:
– Ви продали дачу? Без мене?
– А що такого? – Ганна знизала плечима. – Ти ж сама казала, що вона тобі не потрібна. Ми з Ігорем привели її до ладу, знайшли гарного покупця…
– Ігор! – Людмила різко розвернулася. – Звісно, твій дорогоцінний чоловік завжди знає, як розпорядитися чужим майном!
На кухні повисла важка тиша. У саду за вікном шумів вітер, хитаючи гілки яблунь.
– Людочко, – Ганна намагалася говорити спокійно, – давай не будемо. Ти ж знаєш, як мама любила цей будинок. Тут усе її руками створено: і сад, і альтанка…
– Ось саме! – перебила Людмила. – Її руками, не твоїми! А тепер ти намагаєшся командувати, ніби старша в сім’ї.
– Я і є старша.
– Але не головна! – Людмила нервово поправила сиве пасмо. – Я двадцять років доглядала за мамою. Де ти була, коли їй робили операцію? Коли потрібно було возити по лікарях?
– У мене була робота, діти…
– А в мене що, не було роботи? Думаєш, легко бути медсестрою в поліклініці? Це тобі не з дітьми задачки вирішувати!
Ганна повільно склала конверт і прибрала його в сумку:
– Отже, вирішено. Продавай будинок, якщо так хочеться. Тільки потім не скаржся.
Вона встала, смикнула спідницю і попрямувала до виходу. Біля дверей зупинилася:
– Знаєш, мама перед відходом сказала мені одну річ. “Не суди Людмилу суворо, – каже, – вона добра, тільки ображена на весь світ. Так і не пробачила батькові, що він вас покинув”.
Людмила зблідла:
– Забирайся! Зараз же забирайся з мого дому!
У цей момент щось надломилося в ній остаточно. Коли двері зачинилися, Людмила без сил опустилася на старий диван. Перед очима спливали картини минулого: батько повертається з роботи, мама порається на кухні, маленька Ганнуся робить уроки за обіднім столом…
Спогади перервав телефонний дзвінок. Телефонувала сусідка, Валентина Іванівна:
– Людочко, ти як там? Я бачила, Ганна до тебе заходила.
– Так, заходила, – голос Людмили звучав втомлено. – Знову зі своїми моралями.
– Слухай, тут така справа… – Валентина Іванівна зам’ялася. – До мене ріелтор приходив, будинок через дорогу дивився. Я йому сказала, що ти теж продаєш. Він зацікавився.
– Валю, я ж просила…
– Та ти вислухай! Покупці дуже пристойні, сім’я молода. Їм саме такий будинок потрібен, з ділянкою. Вони хороші гроші пропонують.
Людмила мовчала, дивлячись на фотографію матері на стіні. Мама дивилася суворо, ніби запитувала: “Що ж ти робиш, донечко?”
– Добре, – нарешті вимовила вона. – Нехай приходить, подивиться. Але я нічого не обіцяю.
Увечері, розбираючи старі речі в серванті, Людмила натрапила на коробку з документами. Мама завжди була дуже акуратною – кожен папірець підписаний, розкладений по конвертах. Серед пожовклих квитанцій і довідок щось блиснуло. Невелика металева скринька, яку Людмила раніше ніколи не бачила.
Всередині лежав лист, написаний знайомим почерком:
“Дорогі мої дівчатка! Якщо ви читаєте цього листа, значить, мене вже немає. Я повинна розповісти вам правду про батька. Він не кинув нас, як ви думаєте. Його не стало.
Це сталося у відрядженні, аварія на будівництві. Я не сказала вам тоді – не хотіла травмувати. Ви були такі маленькі… А потім усе складніше ставало зізнатися.
Вибачте мені, рідні. Я думала, так буде краще – злитися на живого легше, ніж тужити за тим кого вже немає. Але, мабуть, помилилася.
У скриньці – останній лист від вашого батька. Він писав його за день до аварії. Прочитайте – і, можливо, зможете зрозуміти і пробачити.
Мама”.
Руки тремтіли, коли Людмила розгорнула другий конверт. Вицвіле чорнило, знайомий розмашистий почерк:
“Привіт, рідна! Завтра закінчуємо монтаж останньої секції. Виконроб обіцяє, що через тиждень можна буде повертатися додому. Скучив за вами неможливо. Як там наші дівчатка? Ганнуся, мабуть, знову з книжкою не розлучається? А Людочка все з ляльками грається?
Знаєш, я тут подумав – може, й справді взяти ділянку за містом? Побудуємо будинок, розіб’ємо сад. Дівчатам буде де влітку бігати. Ти завжди мріяла про свій город…
Гаразд, час на об’єкт. Увечері подзвоню. Цілую. Ваш тато”.
Лист палив руки. Стільки років вона жила з образою на батька, який їх “кинув”. Стільки років не могла пробачити. А він… він просто не повернувся з роботи. Як багато хто в ті роки…
Людмила не пам’ятала, як набрала номер сестри. Телефон довго не відповідав, потім пролунав знайомий голос:
– Так?
– Ганно… – голос зривався. – Ганно, приїжджай. Я знайшла лист від тата.
Ганна приїхала за годину. Вони сиділи на кухні, перечитуючи пожовклі сторінки, і плакали – як у дитинстві, коли ділили останню цукерку або дивилися сумні фільми.
– Чому вона нам не сказала? – Ганна промокнула очі хусткою. – Стільки років…
– Напевно, справді хотіла як краще, – Людмила похитала головою. – Знаєш, я ж тому заміж так і не вийшла. Думала – всі чоловіки такі, кидають своїх дітей…
Вони проговорили до глибокої ночі. Згадували батька, маму, своє дитинство. Наче прорвало греблю – стільки невисловленого накопичилося за ці роки.
Уранці прийшов ріелтор – підтягнутий чоловік у дорогому костюмі. Почав розхвалювати розташування будинку, ділянку, інфраструктуру району. Людмила слухала глухо, дивлячись у вікно, де Ганна показувала своїм онукам стару альтанку.
– Вибачте, – перебила вона ріелтора. – Я передумала. Будинок не продається.
– Але дозвольте…
– Не продається, – твердо повторила Людмила. – Це наш сімейний будинок. Тут виросли ми з сестрою, тут ростимуть наші онуки.
Увечері вони з Ганною пили чай в альтанці. Над садом летів тополиний пух, осідаючи на яблуневих гілках.
– Пам’ятаєш, як тато будував цю альтанку? – усміхнулася Ганна. – Ми йому цвяхи подавали.
– А мама лаялася, що ми всі руки собі відіб’ємо, – підхопила Людмила. – Знаєш, я тепер зрозуміла: будинок – це не стіни і дах. Це пам’ять. Поки ми пам’ятаємо – вони живі. І тато, і мама…
У глибині будинку пробив годинник – той самий, батьківський. Людмила прислухалася до його бою. Дивно: раніше цей звук дратував її, нагадуючи про минуле. А тепер він здавався затишним, рідним – наче сам будинок радів, що в ньому знову зібралася вся родина.
Через місяць почався ремонт. Ганна з чоловіком допомагали з матеріалами, Людмила стежила за робітниками. До осені будинок перетворився: новий дах, свіжопофарбовані стіни, відремонтована веранда. У саду грали діти – онуки Ганни полюбили проводити вихідні у тітки Люди.Спеціально для сайту Stories
А вечорами сестри сиділи в старій альтанці, пили чай і говорили. Про минуле і майбутнє, про дітей і онуків, про батьків і про життя. І старий будинок на краю міста оживав, наповнюючись новими голосами і новими спогадами.
Мамина правда, схована у скриньці, змінила не тільки їхнє ставлення до батька. Вона допомогла сестрам заново віднайти одна одну, склеїти розбите дзеркало сім’ї, в якому кожен бачив тільки свої образи і втрати.
Вони нарешті зрозуміли просту істину: іноді потрібно відпустити старі образи, щоб зберегти головне – тепло родинного вогнища, зв’язок поколінь, пам’ять про тих, хто подарував нам життя.
А дім стоїть на краю міста, зберігаючи у своїх стінах історії минулого і сьогодення. Вечорами в його вікнах спалахує тепле світло, в саду сміються діти, і стара яблуня, посаджена батьком, щовесни вкривається білим цвітом – немов благословляючи нове життя, що проросло на фундаменті старої пам’яті.Спеціально для сайту Stories
