Тетяна чекала на УЗД із приємним хвилюванням: навряд чи сьогодні побачать, хто це буде – дівчинка чи хлопчик, але потай вона сподівалася, що можуть і сказати. Он, Людці із бухгалтерії на першому ж УЗД повідомили: хлопчик!
Того ранку вона прокинулася раніше будильника, і заснути вже не змогла. Чоловік був у відрядженні і переживав, що пропустить такий важливий момент, але Таня його заспокоювала: нічого, сходить потім на друге УЗД, нормально все.
-Може, помиришся з Олесею? – обережно запропонував він учора, коли вони розмовляли телефоном перед сном.
Знав же, що не потрібно порушувати це питання. І все одно порушив.
З Олесею Тетяна дружила з дитячого садка. Вони були нерозлучні й називали одна одну близнючками. Подруги все робили одночасно: Олеся пішла на перше побачення, а за три дні Таня, Тетяна вирішила обрізати волосся і зробити каре, і в цей самий момент Олеся сиділа в перукарні і передчувала, як здивується подруга, коли побачить її коротке волосся.
Заміж вони вийшли не в один день тільки тому, що були свідками одна в одної на весіллі. І перше, що не сталося одночасно, – це діти
-Класно ж буде, якщо разом на світ дітей приведемо! – казала Олеся. – Ви як, коли плануєте?
-Михайло хоче просто зараз, – зізналася їй тоді Таня.
Попри те що чоловік Олесі не горів бажанням так швидко ставати батьком, Олеся його вмовила. І через два місяці вже прибігла до Тетяни щаслива.
-Я купила нам тести, давай робити. На що сперечаємося, що в обох буде по дві смужки?
Олеся помилилася. У неї було дві смужки, а ось у Тані – ні. І довго ще не було, два роки минуло, перш ніж у Тані вийшло. Але до цього часу з Олесею вони вже не спілкувалися.
Ні, подруги не сварилися, даремно Михайло говорив, що їм потрібно помиритися. Усе вийшло по-іншому.
Той день Тетяна пам’ятала і зараз. Олеся зателефонувала після першого УЗД: Таня чекала цього дзвінка, подруги домовилися, що відразу зідзвоняться. Того дня з самого ранку зарядив дощ, сірий і безнадійний. Здавалося, що небо заздалегідь знало, що на них чекає.
Голос в Олесі тремтів, Тетяна одразу зрозуміла, що щось сталося.
-Підозрюють порок якийсь, – видавила Олеся.
Звісно, Тетяна одразу зірвалася і поїхала до подруги. Разом вони плакали і разом переконували одна одну, що це ще нічого не означає, що бувають помилки. Бувають же?
Помилки не було. Олесю відправили на додаткове обстеження: зробили аналізи.
-Синдром Дауна, – сказала Олеся млявим голосом.
Чомусь Таня відчувала почуття провини: коли подруга була при надії, а вона ні, Тетяна заздрила і злилася, вважала це несправедливим. Може, вона своєю заздрістю накликала біду?
Щоб позбутися цього почуття, Тетяна почала переривати всі форуми, збирати інформацію, яка допоможе Олесі впоратися з таким ударом.
-У тебе буде чудовий малюк, – переконувала Тетяна подругу.
Олеся помовчала і відповіла:
-Не буде.
-Що ти маєш на увазі? – не зрозуміла Таня.
-Те, що його не буде. Я не стала тобі говорити, знала, що ти будеш відмовляти… А я не хотіла такого життя. Ні йому, ні собі.
Тетяна в буквальному сенсі втратила дар мови. Вона не знала, що сказати. Вони багато разів це обговорювали й обидві зійшлися на думці, що нізащо й ніколи… А тепер, виходить, що Олеся не просто позбулася дитини. Вона і Тані нічого не сказала.
Не було якоїсь сварки чи гучних заяв, вони просто поступово перестали спілкуватися. Тетяна уникала зустрічей із подругою, вигадувала всілякі приводи й відмовки, і Олеся, зрештою, зрозуміла: перестала дзвонити й приїжджати.
Таня сумувала. І, коли побачила заповітні дві смужки, насамперед захотіла зателефонувати подрузі. Але не зателефонувала.
І цього ранку, коли на неї чекало перше УЗД, вона згадала той нещасливий день, але одразу ж відкинула всякі спогади – боялася наврочити. У неї точно так не буде.
Вона зварила каву, хоча чоловік і був проти, що вона її п’є – вважав, що жінкам в положенні кави не можна. Але він же нічого не дізнається. А від одного разу точно нічого не трапиться.
До кави Тетяна зробила хрусткий тост, намазала його варенням і з задоволенням поснідала. Одягла свою улюблену футболку – на щастя, і поїхала на УЗД.
Про ваду серця їй сказали майже відразу: не стали щадити її почуття і якось по-особливому готувати. Покликали завідувачку, яка побіжно глянула на монітор і сказала:
-Таке не оперують.
Тетяні здавалося, що вона оглухла. Їй щось говорили, але слова тонули в гуркоті її серця: воно стукало так голосно, так наполегливо, немов щойно дізналося, що тепер потрібно битися за двох. Від неї щось намагалися домогтися, але Таня ніяк не розуміла, що.
-За вами може хтось приїхати? – нарешті, розібрала вона.
Тетяна похитала головою. Чоловіка не було. Батьки далеко. Їй нема до кого звернутися. Але тут же зрозуміла – є…
Олеся приїхала за півгодини – з
мокрою головою дивного кольору.
-У перукарні була, – коротко пояснила вона. – Нічого, потім поправлять.
Тетяна не плакала. Не виходило. Зате Олеся плакала за двох. Таня боялася, що подруга говоритиме щось на кшталт: я це пережила, і ти переживеш. Але Олеся сказала:
-Зараз складемо список усіх кардіологів і об’їдемо всіх. А якщо знадобитися, і закордон полетимо. Не може такого бути, щоб ніхто не зміг прооперувати.
На той час, коли чоловік повернувся з відрядження, вони обійшли вже половину лікарів. І кожен із них підтвердив: не оперується. І тільки один сказав:
-Зробіть генетичний аналіз. Якщо там усе гаразд, ви можете ризикнути. Але ніхто не дасть гарантій.
Тетяна вже майже зневірилася. А чоловік ще підливав олії у вогонь:
-Я знаю твоє ставлення до цього, але все ж… У нас можуть ще бути здорові діти. Можуть же?
Напевно, він мав рацію. І лікарі мають рацію. Якщо іншого виходу немає…
-Вихід є завжди, – грубо обірвала Олеся. – Навіть не думай. Я знаю, про що говорю.
Вони жодного разу не обговорювали того випадку. Тетяна жодного разу не запитала, що подруга відчуває. Таня так і не сказала, що засуджувала її і розчарувалася в ній.
-Вибач, – сказала Тетяна. – Я злилася на тебе тоді, але я ж не розуміла… Тепер розумію. Пробач.
-Нема за що просити вибачення. Завтра в тебе черговий лікар. Подивимося, що він скаже.
Олеся весь час була поруч. І коли всі лікарі відмовилися, знайшла фахівців у Києві. Генетичний аналіз показав, що все добре, і один із столичних лікарів погодився на операцію.
-Ось. Я ж казала! – раділа Олеся. – Все буде добре, ось побачиш!
Тетяна повірила, що все буде добре. А ось чоловік продовжував сумніватися.
-Я не розумію: навіщо все це? Ми могли б мати здорову дитину. Ти хоч уявляєш, як це буде складно?
Вони лаялися, сперечалися, не розуміли одне одного. Тетяна поїхала до Києва разом з Олесею. Чоловік на той час більш-менш змирився, але сказав, що відпустку зараз взяти не вийде.
Про відпустку він збрехав – Тетяна про це пізніше дізналася. На другий день її дівчинку прооперували, потім ще раз.
Тетяни було не до чоловіка, вона лише надсилала йому сухі звіти. Найбільше вона боялася дзвінка з лікарні. Боялася, що все було марно. Олеся була поруч, бліда і виснажена, і все ще запевняла, що все буде добре.
-Ти сама як? – запитала Таня. -На світ дитину приводила я, а як привид виглядаєш ти.
Олеся посміхнулася. І ця посмішка осяяла весь світ навколо.
-Не хотіла говорити. Так невчасно… Загалом, у нас із тобою майже вийшло: через сім місяців і я стану мамою…
Що ж, дива іноді трапляються. Через сім місяців Таня зустрічала подругу на виписці, тримаючи на руках свою крихітну дівчинку.
Вагу донька набирала погано, і попереду очікувалася ще одна операція, але найскладніше було позаду.
Чоловік від Тетяни пішов: поки вона шукала лікарів і моталася в інше місто, він шукав розради на стороні.
Якби це сталося раніше, Тетяна б його засуджувала. То тепер вона знала: в осуді немає правди. Ніхто не знає, що доводиться пережити людині, яка робить той чи інший вибір.Спеціально для сайту Stories
